У матері в підвалі двічі зупинялося серце. Як дівчинка з Маріуполя пережила пекло обстрілів, фільтрацію та погрози

Про Марію Вдовиченко ми писали у березні минулого року. Дівчинка була першою ученицею Школи бандури та українського живопису імені Василя Сліпака, створеної силами маріупольського волонтера та місцевої громади при Храмі Святого Петра Могили та Собору Успіння Пресвятої Богородиці.

Вона мріяла про успішне закінчення школи, яскравий випускний і вступ у виш на омріяну спеціальність. Але війна, яку на українську землю принесли рашисти, змусила її швидко подорослішати.

Вона і її родина — батько Олександр і мати Наталя, а також сестра Неллі — провели два тижні у підвалі будинку, ховаючись від обстрілів, потім ще два тижні спали на підлозі закинутого пансіонату і ще декілька днів ночували в машині в очікуванні фільтрації.

Марія побачила, якими жорстокими можуть бути окупанти. Східний Варіант розповідає її історію.

Маріуполь. Початок

«У моїй родині напружена атмосфера була вже за декілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення. Мама активно слідкувала за всіма новинами та казала, що буде війна, тому нам варто підготуватися. Ми всією родиною їй не вирили, бо як у нашому столітті може бути війна. Цього ніхто не допустить», — згадує Марія.

У ніч проти 24 лютого мама Марії Наталя не спала. Вона саме готувала їжу на кухні, коли почула перші вибухи. Жінка забігла до доньок у кімнату і закричала: «Збираємося! Війна!». 

«Ми були сонні й не розуміли, яка війна. Але коли я взяла телефон, то побачила, що дійсно, почалася війна повномасштабна. Що вже обстрілюють Лівий берег Маріуполя. В школу ми не пішли. Мама сказала збирати сумки, в неї була паніка. Ми обдзвонили всіх наших знайомих, але всі були більш-менш спокійні, казали, що Маріуполь ніхто не здасть і ніхто нікого навіть близько не підпустить», — каже Марія.

Дівчата швидко зібрали тривожні рюкзаки. Тим часом на вулиці був хаос — люди займали величезні черги у магазинах і на заправках, намагаючись вхопити хоч щось.

Десь о 12 годині того ж дня повернувся сусід Вдовиченків і повідомив, що не зміг виїхати, бо з міста нікого не випускають через ризики обстрілів.

«Так стало зрозуміло, що ми залишаємось в місті. Ми вирішили дізнатися, чи є якесь бомбосховище поблизу. Подзвонили голові свого ОСББ, вона сказала, що у нас є лише якийсь необлаштований підвал, який колись був секонд-хендом, і пускати туди нікого не збираються», — каже дівчина.

Тому родина вирішила, що на час небезпеки ховатися у ванній. Так продовжувалося кожен раз, коли вони чули будь-які гучні звуки. Але згодом канонада стала майже постійною — стріляти могли в одному районі міста, а відлуння доходило до іншого.

«Ми вже стомилися бігати туди-сюди. Тому коли якось вночі, коли скло у вікнах дзижчало, хиталася люстра й у сусідній кімнаті впала шафа, ми не могли повірити, що це десь поруч. Але потім меблі під нами почали буквально “танцювати”. Ми побігли до ванної кімнати. І саме в цей момент нас ніби прибило вибуховою хвилею. Був гуркіт, паніка, крики людей. Будинок протрусило, а я сама бачила все ніби через плівку і майже нічого не чула», — каже Марія.

Підвал

Родина зрозуміла, що потрібно знайти більш надійне укриття. Молодша сестра Марії схопила кота, а сама дівчина з батьком допомагали Наталі. Вона не могла самостійно пересуватися.

У мами дівчат рідкісне аутоімунне захворювання — хронічна полінейропатія. Воно характеризується руховим дефіцитом, арефлексією, м’язовою слабкістю. На фоні стресу у людини можуть відмовити кінцівки.

«Це був початок березня, на вулиці нещодавно випав сніг. Ми бігли просто по льоду, припорошеному склом, гілками, а зверху, наче листопад восени, падав шифер. Довкола горіли автівки… і обстріл не закінчувався», — згадує Марія.

Неллі стукала у двері підвалу. Ніхто не відкривав, було лише чутно, як люди перешіптуються між собою. Тоді батько дівчат почав сильно грюкати у двері. Чоловік, що відкрив їм, спочатку запропонував знайти інше сховище.

«Але батько просто відштовхнув його і провів нас всередину. Ми знайшли там куточок, у якому потім провели два тижні. В той день ми просто розстелили свої куртки на підлозі й спали просто на них», — каже дівчина.

Марія згадує, що у підвалі було багато конфліктів. Через постійні обстріли та нестачу ресурсів люди були дуже напружені. Один з конфліктів спалахнув через кота, якого родина Вдовиченків принесла з собою у підвал. Марія вважає, що люди злились і заздрили їм через те, що вони встигли подумати про безпеку свого улюбленця і врятувати його, а інші ні. Неодноразово Каспера хотіли вигнати з підвалу під обстріли.

Наступного дня Марія з батьком вирішили вернутися до квартири, щоб забрати теплі ковдри, залишки їжі та тривожні рюкзаки. Коли вони вже майже дійшли до під’їзду, почався сильний обстріл.

Олександр повалив Марію на землю і впав сам, затуляючи донці голову. В цей час люди у дворі готували їжу. Марія підняла голову, щоб подивитися, що з ними.

«Я побачила жінку, що кричить. Вона вся була в крові, їй щось потрапило у кінцівку і вона не могла рухатися. А потім ще щось влучає у неї і її ніби розриває. Мені було складно прийняти те, що я бачила людину, живу. А через декілька секунд її вже не було. Вона не встигла не сховатися. Я потім питала у тата, чи правда я бачила те, що бачила. Тато намагався мене запевнити, що мені здалося. Але я знала навіть ім'я тієї жінки, це наша сусідка. Її вже нема. Таке приймати складно», — зізнається Марія.

Після того Марія з батьком швидко піднялися у квартиру, зібрали необхідні речі та повернулися до підвалу. Хоча й там відчуття безпеки здавалося примарним. Кожен день будинок трусило так, що Марії здавалося: він от-от завалиться і поховає їх під собою.

Через якийсь час вони майже перестали виходити з укриття. Через вибухи у підвалі осипався пил, яким доводилось дихати. Марія згадує, що ковток чистої води здавався дивом, не говорячи вже про ковток свіжого повітря. Вночі серед людей бігали пацюки.

Через ці умови стан матері Марії значно погіршився. Якось вночі Олександр помітив, що його дружина не дихає.

«Я побачила, як тато підірвався і швидко почав торкатися маминих рук, шиї тощо. Потім він почав робити масаж серця і штучне дихання, не пояснюючи, що відбувається. Я торкнулася маминої руки, а вона була холодна. В той момент мені не просто стало страшно, я зрозуміла, що ми починаємо вмирати по одному. Я дуже боялася втратити когось», — каже дівчина.

Інші люди у підвалі, за її словами, просто мовчки спостерігали за процесом, не пропонуючи допомогу.

Виїзд з Маріуполя

Йшов кінець другого тижня, як Вдовиченки жили у підвалі. Вони, як і багато інших маріупольців, вже добре знали, що таке відсутність води, їжі та інших необхідних ресурсів. До 24-го лютого Марія важила 54 кілограми, після — ледь важить 45.

Районом почалися ширитися чутки про мародерів, які не просто обкрадали будинки та підвали, а підпалювали їх. Почувши це, Олександр сказав, що наступного дня, як тільки буде світанок, вони спробують виїхати з Маріуполя.

Він заздалегідь перевірив справність старенького «Жигуля». Автівка витримала неодноразові обстріли та навіть мародери не звернули на неї уваги — з машини не вкрали акумулятор і залишався повний бак бензину. Олександр заправився перед 20-ми числами лютого.

Вдовиченки зібрали залишки своїх речей і поїхали вбік селища Мелекіне. Там, за чутками, що ширились Маріуполем, принаймні не стріляли. Але ніхто з родини не знав, що там вже хазяйнували окупанти, як і у багатьох селищах довкола Маріуполя.

Дорогою до Мелекіного автівку Вдовиченків розвернули солдати так званої «днр». Вони просто наставили на Олександра автомати та наказали їхати в бік Мангуша. Це селище знаходиться приблизно за 15 кілометрів від Маріуполя. Там була величезна колона машин, а ще багато людей, що пішки вийшли з Маріуполя з дітьми та валізами на руках.

Ніхто нікому нічого не пояснював, було незрозуміло, що робити далі. Тому родина поїхала слідом за колоною автівок у селище Нова Ялта, що приблизно за 30 кілометрів від Маріуполя.

На той час селищем часто пересувалися військові сили противника. Вишукували диверсантів, могли когось скрутити просто на вулиці. Це називається «зачистка». По вулицях було страшно ходити, згадує Марія, але потрібно було знайти якісь харчі.

В один з днів вони разом з татом пішли в магазин. На той момент у Ялті лише почали відкриватися торгівельні точки, тому біля них збиралася величезна черга. У такій черзі Марія випадково штовхнула якусь жінку.

«Я сказала їй “Вибачте, перепрошую” просто на автоматі, а вона розвернулася і дала мені ляпаса», — каже дівчина. Далі по магазинах ходив тільки батько, намагаючись ні з ким не розмовляти зайвий раз. 

Фільтрація

У тій же Новій Ялті Вдовиченки дізналися про процедуру фільтрації — перевірку особи українців, що проводять окупанти. Без неї з окупованої території Донецької області виїхати майже неможливо. На той момент фільтрація проходила у Мангуші.

В один з днів родина виїхала у Мангуш. Фільтраційна будка знаходилася на виїзді селища, а черга з автомобілів завершувалась вже в самому селищі, тобто була не один кілометр. Декілька днів Вдовиченки жили в машині. Там же їли, спали, ходили в туалет, перевдягалися.

Весь час через колонну автомобілів туди-сюди ходили військові «днр» і могли причепитися через будь-яку дрібницю. Батька Марії вони змусили зняти тонувальну плівку з вікон. 

«Вони могли приганяти своїх журналістів, які знімали нас і наші страждання. Могли примушувати розмовляти з ними. Нам пощастило, повз нас просто пройшли. Але людей з наступної машини повитягали та наказали їм поговорити з журналістами. Військові могли вивалити речі на асфальт, ногою їх розгребти, передивитися. Для них ми не були людьми. І це було зрозуміло вже в першу секунду», — каже дівчина.

Вночі вона бачила, як снаряди з позицій ворога летять на Маріуполь. Небо постійно освітлювали яскраві спалахи. Також полями розносився гучний гуркіт. Ворожі солдати казали, що це розмінування. Маріупольці, що пережили обстріли у місті, здригалися від кожного вибуху, а діти плакали.

Своєї черги Вдовиченки дочекалися об 11 годині вечора. Фільтрацію мали проходити люди старше 14 років, тому Неллі залишились у машині разом з мамою. Марія згадує, що її мати на той момент не могла сама себе обслуговувати, не кажучи вже про те, щоб вийти з машини та пройти фільтрацію. Марія вважає, що через пізній час окупанти навіть не схотіли «возитися» з її мамою, тому дозволили проїзд без фільтрації.

«Біля будки ми простояли десь пів години. Чули чиїсь крики, постріли, гуркотіння. На фільтрацію незадовго до нас зайшов чоловік з дружиною. Він пройшов фільтрацію і вийшов через 15 хвилин, а його дружина — ні. Солдати нічого йому не пояснили, просто наказали йти далі, не чекати дружину. Так ми зрозуміли, що цю фільтрацію можна ще й не пройти», — згадує дівчина.

Вдовиченки — патріоти, мають на телефоні багато світлин з українською символікою та інших даних, що могли б здатися окупантам підозрілими. Тому ще у машині вони ретельно вичистили телефони. Зокрема, Марія видалила фотографії у вишиванках і з бандурою. Залишила лише шкільні конспекти та декілька селфі. Батьки скинули пристрої до заводських налаштувань. 

Це і викликало підозру і зайві запитання в окупантів, що спілкувалися з Олександром.

Якщо спочатку його могли просто облаяти і штовхнути, то далі пішли більш серйозні удари та погрози. А потім один з них сказав: “А що ти скажеш, якщо я тобі відріжу вухо?”», — переповідає Марія.

Після цього її тата хтось з окупантів вдарив по голові зі спини. Олександр не знає, хто це зробив і чим. Його вивели з будки, майже непритомного. До тями він прийшов лише біля автівки.

Дорога

Сівши в машину, Олександр сказав, що далі вони мають серед ночі їхати, не вмикаючи світло.

«Ми поїхали на Бердянськ. На шляху ми бачили і горілу техніку, і потрощені дороги, і залишки згорілих людей в автівках і так далі. Ми не хотіли цього приймати і розуміти», — згадує дівчина.

Олександр їхав по тих знаках, які люди робили самотужки, оскільки після боїв і окупації взагалі не було зрозуміло, де можна безпечно проїхати.

У Бердянську родина заночувала прямо в машині, серед житлового масиву. Пічку в машині не вмикали, щоб економити заряд акумулятора і бензин.

«Батько сказав, що грітися будемо вже в Україні», — каже Марія.

Зранку вони одразу ж поїхали в бік Запоріжжя. Дорога була потрощена, а в сусідніх селищах йшли бої. На шляху Марія нарахувала 27 російських блокпостів. На кожному просили показати речі, а Олександра — роздягтися.

«На деяких блокпостах навіть чіплялися до нашого кота. Просили дати кота їм у руки. У мене були сльози на очах, бо я розуміла, що він [солдат росії] просто по приколу може відпустити кота і він збіжить. На іншому блокпості солдат так взяв кота, що ледь не скрутив йому шию і лапи. Я боялася, щоб кіт його не вкусив… Ми всі розуміли, що ми беззахисні та вимушені робити те, що нам наказували», — каже Марія.

Найскладніше переживати все це вимушене спілкування з окупантами було Неллі. 

Вона дуже боялася, що до неї звернуться. А коли зверталися, дівчинка через силу говорила і показувала, що у неї в кишенях.

Між останніми ворожими блокпостами на дорозі було багато мін. 

«Ми з сестрою і мамою бачили їх і казали про це татові. А він відповідав, що не бачить її. В такі моменти було не просто страшно, а здавалося, що для нас от-от все закінчиться. Тато не спав і нормально не їв декілька днів, в нього поступово почав зникати зір. А він єдиний, хто може нас вивезти», — згадує дівчина.

Український прапор

«В той день навіть ліс палав. Для себе я зробила таку асоціацію: це ворота пекла, з якого ми майже вибралися. Тепер все має бути добре», — згадує Марія.

І дійсно дуже скоро вони побачили перший блокпост з українським прапором, але батько сказав не радіти, бо це може бути якась провокація росіян.

«Коли ми під’їхали до блокпоста, в нас українською мовою попросили показати документи та перевірити машину. Тато все це робив мовчки, бо все ще боявся провокацій. Нас намагалися заспокоїти та навіть допомогли трохи полагодити спущене колесо, а потім відправили до колони, яку формувала поліція. Тоді ми зрозуміли, що це наші люди, для яких ми також є людьми. Розуміння, що я знов людина, викликало сльози», — згадує Марія.

Вже у Дніпрі вона дала перше інтерв’ю після пережитого пекла. Сюжет перекрутили на російському пропагандистському телебаченні. Після того Марії почали надходити погрози розправи над нею і її родиною. Зокрема, росіяни писали їй, що «не может русский солдат угрожать отцу двоих детей и запугивать девушку».

Дійшло до того, що навіть у Львові родина відчувала себе в небезпеці. Але це жодним чином не змусило Марію мовчати. Вона дала десятки інтерв’ю для українських та іноземних медіа. Очі 17-річної дівчинки бачили та запам’ятали величезну кількість російських злочинів, про які має знати весь світ.

Батьки та сестра

Зараз родина виїхала за кордон. По-перше, щоб бути у безпеці. По-друге, для лікування. Після всього пережитого стан здоров’я усіх членів родини значно погіршився.

Ще коли родина була у Львівський області, лікарі повідомили, що Олександр може повністю втратити зір. На його стан вплинуло побиття окупантами під час фільтрації.

«Медичне страхування покриває не все. Плюс ми шукаємо медичні фонди, які можуть допомогти. Наприклад, операція батька коштувала 6 тисяч євро, з яких нам самостійно довелося знайти 3 тисячі євро. Для нашої родини зараз це багато», — каже дівчина.

Поки невідомо, скільки ще буде тривати лікування батька.

У Неллі з’явилися приступи епілепсії. Лікар, що робив обстеження дівчинки, сказав, що причина цього — пережитий стрес.

«Їй складно. Вона замикається у собі й може не розмовляти, вона не знайомиться з іншими дітьми. Вона навіть не розмовляє про те, що вона бачила і відчула. Ми знайшли їй тут спеціаліста, який з нею пропрацював українською мовою. Це було дуже дорого. Тому поки що ми продовжити сеанси не можемо», — пояснює Марія.

Сама вона сильно схудла, у підвалі через відсутність доступу до питної води сильно зіпсувалися зуби. Але, попри все, вона продовжує дивитися у майбутнє оптимістично.

Завдяки журналістам, їй зібрали гроші на нову бандуру, яку дівчина привезла з собою за кордон. Марія продовжуватиме навчання грі бандурі.

Окупанти відняли в неї випускний в українській школі, де вона була відмінницею і Президенткою школи. Але в Європі вона відновила навчання і зараз перейшла у 12-ий клас. Після закінчення школи планує вступати в іноземний виш, а потім повернутися в Україну, вже з новими знаннями та амбіціями.

Як допомогти?

Якщо ви хочете і можете допомогти родині Марії скоріше відновити своє здоров’я і просто підтримати українців у важкій ситуації, ми залишимо номер банківських карток родини.

5168 7559 0830 1894 Вдовиченко Марія

4149 4991 5002 3776 Вдовиченко Наталя

PayPal: [email protected]