Заглядають навіть під білизну. Як проходить фільтрація, влаштована окупантами

Бойові дії на території Маріуполя й у передмісті продовжуються майже три місяці. За оцінками місцевої влади, у місті залишається від 120 до 170 тисяч людей. Періодично до міста «прориваються» гуманітарні автобуси з підконтрольної частини України, щоб вивезти людей у Запоріжжя.

Водночас до міста приїжджають й інші автобуси, які вивозять мешканців на тимчасово окуповані території України. Люди, що втомилися від постійних обстрілів і відсутності хоча б мінімальних умов для проживання у розтрощеному Маріуполі, теж обирають цей шлях.

Який би напрямок люди не обрали, всім доводиться проходити процедуру фільтрації, влаштовану окупаційною владою.

Східний Варіант поговорив з двома жінками про подробиці цієї процедури.

Владислава, фільтрація у селищі Старобешеве

Владислава кілька років працювала журналісткою у місцевому медіа Маріуполя. З перших днів повномасштабного вторгнення вона разом з колегами збирала інформацію про те, що відбувається в місті. Але коли на початку березня у Маріуполі зникла електроенергія, продовжувати роботу стало неможливо.

Згодом посилились обстріли району, де Влада мешкала зі своїм хлопцем Микитою. До того ж у них закінчувалась вода та їжа. Пішки вони дійшли до батьків Влади, що жили у Кальміуському районі. Але і там надовго затриматись не вдалося. Росіяни обстрілювали металургійний комбінат імені Ілліча і сам район з літаків та артилерії.

Родина вирішила спуститися в укриття на території меткомбінату. Там вже переховувались сотні людей, ресурси поступово закінчувались. Усі боялися застрягнути там без їжі й води, тому люди намагалися полишити укриття і знайти більш безпечне місце.

З третьої спроби родині вдалося вийти й повернутися додому. Там вони дізналися про так звану «зачистку» — російські військові заходили до кожного будинку або квартири й записували, хто там живе.

Те, що Влада працювала у ЗМІ, вже становило небезпеку. Але ще більше родина переживала за Микиту, який у лютому допрацьовував останні дні у поліції. Журналісти, активісти, волонтери, військові й співробітники правоохоронних органів першими підпадають під увагу російських загарбників.

У середині квітня до їхньої оселі прийшли люди у військовій формі росії й наказали чоловікам збиратися. З того часу пройшло понад місяць і Влада досі не знає, де її хлопець.

Батько дівчини вже пройшов фільтрацію і зараз знаходиться у нині окупованому селі Безіменне. А з ним — ще більше півтисячі чоловіків. Про те, чому їх не випускають, ніхто не каже. Але умови, де їх утримують, мінімальні. До того ж є ризик поширення захворювань, зокрема коронавірусу, ГРВІ й туберкульозу.

Влада поїхала з міста наприкінці квітня. Біля одного з супермаркетів у Кальміуському районі «мчс днр» збирав списки на «евакуацію» людей до окупованого Донецька. В одному автобусі — усього 30 місць.

«Ми записались і поїхали на наступний день. За п’ять хвилин до відправлення нам сказали, що в Донецьк ми вже не їдемо, а їдемо у Старобешеве», — згадує дівчина.

У Старобешеве вони приїхали десь біля третьої години дня і через декілька годин їх «запросили» на фільтрацію. Влада каже, що на той момент у відділку «поліції» були задіяні майже усі кабінети. Під наглядом співробітника «поліції» люди заповнювали анкету. Потрібно було залишити свої дані, відповісти, чи є серед родичів співробітники поліції, СБУ, військові, про своє відношення до української влади тощо.

«Про роботу теж питали. Я писала правду про себе і Микиту. Все обійшлося. Його вони й так затримали, а про мою роботу спитали окремо: чи знімала сюжети про “Азов” і про що взагалі знімала. Сказала, що знімала сюжети про заводи та міськраду, бо вони — власники нашого медіа. Також питали про відношення до влади», — переповідає Влада.

У людей брали відбитки пальців і долонь, фотографували в профіль і анфас. У кінці дали папірець про «успішне проходження фільтрації». При цьому телефон не дивилися, тіло не оглядали, як це буває в інших фільтраційних таборах.

Але Влада каже, що їй скоріше пощастило: чи то співробітники були неуважними, чи то вона просто не викликала підозр.

Вже виїхавши на окуповану територію і вперше за багато днів отримавши доступ до інтернету, вона дізналася, що з Маріуполя ходили евакуаційні автобуси у бік України.

«Ми про це нічого не знали. Як, думаю, і всі інші мешканці міста, окрім, хіба що, жителів Центрального району», — каже дівчина.

Зараз Влада живе в окупованому Донецьку. Де її хлопець, вона не знає. Шукає і сподівається, що скоро знову побачить Микиту і свого батька.

Ганна, фільтрація у селищі Безіменне

Ганна жила у Центральному районі міста. Після початку повномасштабної агресії рф вона не полишала надії виїхати на підконтрольну українській владі територію України. Вибратися з Маріуполя дуже важко, особливо в умовах відсутності доступу до інформації.

На початку травня Ганна завдяки доньці дізналася, що з Маріуполя будуть відправлятися евакуаційні автобуси до Запоріжжя. При цьому, автобуси будуть супроводжувати міжнародні гуманітарні організації — Червоний Хрест і ОБСЄ.

Автобуси збирали людей біля «ПортСіті». Ганні довелося п’ять годин простояти у черзі, щоб записатись на евакуацію та отримати своє місце в автобусі.

«На той момент нам дали лише два автобуси. Тому влізти змогла лише половина людей. Інша половина залишилась. Вони просто стояли та дивились на нас… самі розумієте, якими очами», — згадує Ганна.

Дехто чекав своєї черги по декілька днів.

«Зі мною поруч сиділа родина, вони всі з Лівобережного району міста. Доїхали до “ПортСіті” за тисячу гривень. Сподівались у той же день виїхати з гуманітарною колоною, але ніхто не приїхав. Щоб переночувати десь, вони ходили по багатоквартирних будинках і просили пустити переночувати хоча б у під’їзді. Одну ніч їм довелося сидіти у під’їзді», — розповідає Ганна. 

Вона одразу вирішила: якщо і сьогодні не вдасться виїхати, вона запросить їх на ночівлю до своєї оселі.

В автобусі водій повідомив, що усі спочатку поїдуть до Безіменного, де проходить процедура фільтрації. Це селище окуповане з 2014 року і знаходиться приблизно за 30 кілометрів від Маріуполя, але у зовсім іншій стороні від Запоріжжя. Тому всі пасажири приготувались до довгої та важкої дороги.

До Безіменного вони дісталися вже коли стемніло і чекали до десятої години вечора, доки їм дозволять вийти на вулицю.

«Чоловік загрозливого вигляду сказав підготувати паспорти й телефони. При цьому, щоб усі були розблокованими. І наголосив, що адреси нашого проживання у Маріуполі потрібно називати за старими назвами, що існували ще до декомунізації. Наприклад, не проспект Миру, а проспект Леніна», — розповідає жінка. Багато хто вже забув старі назви.

Людей розподілили між трьома наметами: для чоловіків, для жінок до 60 років і для жінок старше 60 років. Ганна потрапила у другий.

Жінок там роздягали до спідньої білизни. Вимагали приспустити труси й підняти бюстгальтер, щоб, як думає Ганна, перевірити татуювання. Також окупанти вимагали зняти шкарпетки, щоб роздивитися п’яти. 

«Це ми потім вирішили, що вони шукають саме татуювання. Питати у наметі, що саме їм потрібно, ніхто не наважився», — пригадує Ганна. 

Також уважно перевіряли телефон і ручний багаж людей, зняли відбитки та зробили фото. Сфотографували з усіх сторін. Розпитували про родичів в Україні. Ганна сказала, що її донька закордоном і вони майже не підтримують зв’язок.

Окупанти не жаліли нікого: фільтрацію довелося пройти навіть 90-річному дідусю, який ледве ходив.

Людям дозволили сходити у туалет, але відбувалося це під конвоєм. Людей супроводжували озброєні окупанти. Не запропонували ні води, ні присісти. Після того, як хтось проходив усю процедуру фільтрації, сісти в автобус йому не дозволяли. Люди були змушені чекати усіх інших пасажирів. Все це — у холоді ледь не посеред поля.

«Фільтрацію усі пройшли о третій годині ночі. Нам “люб’язно дозволили сісти в автобуси. І ми до шостої години у холоді знову чекали, поки нам дозволять поїхати», — каже Ганна.

Окупанти навмисно розсаджували родини по різних автобусах, розділяючі чоловіків і дружин, дітей і матерів.

Шлях був настільки важкий, що дехто втрачав свідомість. На щастя, разом з колоною їхали медики, саме вони надалі постраждалій допомогу. 

«Коли ми під’їхали до Василівки, це майже сіра зона, водій сказав нам молити Бога, щоб окупанти нас випустили. Бо минулого разу люди ось так на автобусах простояли чотири доби без їжі та води», — розповідає жінка.

Коли люди доїхали до першого українського блокпоста ніхто не стримував сліз. Усі переживали, що автобуси не пустять у Запоріжжя через комендантський час, але хіба могли українці так нелюдяно віднестись до своїх співгромадян? 

 «У Запоріжжі нас зустріли з радістю. Нагодували, напоїли, дали місце, де можна переночувати, а звідти довезли до залізничного вокзалу», — каже Ганна.

Зараз вона планує жити на підконтрольній частині України. Ганна щиро сподівається на деокупацію Маріуполя і на те, що найближчим часом зможе туди повернутись.