"Можу годинами розповідати про свою школу": вчителька зі Словʼянська про викладання української та важливість патріотизму

“Я все своє життя знала, що буду вчителькою”

Валентина Миколаївна з маленьких років виявила бажання до викладання. А якого саме предмету – було під питанням. Спочатку подобалась історія та біологія, а у 10 класі тоді ще дівчинку страшенно захопила російська мова та література.  Валентина пояснює, що тоді були часи, коли російська мова була “на п’єдесталі”, і класна керівниця, за сумісництвом вчителька російської, робила все, аби прищепити дітям величезну любов до цієї мови.

“Після 11 класу я захотіла стати вчителем російської мови. Мені навіть дали направлення, і я поїхала до Луганського педагогічного інституту вступати на російську філологію. Але, напевно, якимось дивом зірки вирішили, що це не моє. Я не склала іспит саме з російської мови, погано написала твір. І я не пройшла конкурс. Але тоді у мене було таке відчуття – нічого страшного в цьому немає. Наступний рік я попрацювала вожатою у школі у себе вдома, а наступного року вступила до філологічного факультету української мови у Донецький університет”, – розповідає Валентина Миколаївна.

У дипломі Валентини написано: “Філолог. Викладачка української мови та літератури”. 

“Я страшенно цим горда, я пишаюся цим, тому що щось інше я, напевно, і не обрала б. Саме українську мову”, – каже педагогиня.

У Донецьку Валентина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм, він тоді навчався у медичному інституті. Згодом пара одружилася та переїхала до Покровська – рідного міста Юрія. Та доля повела так, що після народження першого хлопчика родина вирішила рушити до Слов’янська. Тут сім’я Чередник прожила майже 30 років – до моменту повномасштабного вторгнення. 

Після декретної відпустки Валентина Миколаївна почала працювати у загальноосвітній школі №12 міста Слов’янськ. Жінка каже, що свою школу любить дуже сильно, вважає її найкращою:

“У ній було щось таке магнетичне, я навіть не можу пояснити, це була любов з першого погляду. Напевно, багато залежить від керівництва. І моя перша директорка, вона, на жаль, вже пішла в засвіти, вміла об’єднати колектив. Я можу годинами розповідати про свою школу, про цей неймовірний колектив, який я дуже люблю, про керівництво, з яким дуже легко працювати. Це мої однодумці, моя допомога. Враження, що у мене завжди були найкращі класи й найкращі учні. Напевно, так мені щастить”.

Останній рік Валентина Миколаївна працює з дітьми дистанційно. Вона розповідає, що налагодити такий процес навчання дуже важко, але педагогам 12 школи Слов’янська вдалось зберегти майже увесь контингент дітей. З 7-го класу, де Валентина є класним керівником, тільки двоє перейшли до шкіл в інших регіонах України, а більшість – продовжує навчання дистанційно. 

Дехто долучається до занять з-за кордону. Валентина Миколаївна каже, що таким дітям важче за все, адже їм доводиться вчитись одночасно й у країні, де вони проживають. Проте школярі та школярки намагаються максимально виконувати усі завдання та бути відповідальними. 

“Я не усвідомлювала, наскільки применшували значення української мови”

За 30 років педагогічної діяльності Валентина Чередник спостерігала, як змінюється ставлення до української мови. Коли вона ще тільки вступала до інституту (зараз вже Донецький університет – ред.), українська мова вважалась “мовою селян”, вторинною, і на державному рівні тоді ще УССР більша увага приділялась російській.

“Але потім поступово все змінювалося. Багато залежало і залежить від учителя чи учительки української мови, які повинні зацікавлювати своїм предметом, а не навпаки – відбивати бажання вивчати. Дітей треба зацікавлювати, як от кажуть, родзинками. Тому я дуже тішуся тими колегами, які можуть це робити й роблять, коли дітям подобається, вони закінчують урок, і я бачу смайлики, вподобайки, бо їм сподобалось. І вони залюбки прийдуть на наступне заняття”, – каже Валентина Миколаївна.

Пані Валентині у роботі педагогині найбільше подобається саме робота з дітьми, подобається бути серед них. Адже це, за словами героїні, окрема атмосфера, де не можна не почувати себе краще:

“Школа – це таке щось світле, добре. Це впевненість, постійний позитив. Звичайно, діти бувають різні, бувають якісь проблеми, але це не ті проблеми, через які може псуватися настрій. Мені постійно хочеться йти у школу, постійно хочеться щось їм давати, відповідно, я беру взамін. Я вчуся у дітей креативності, вчуся оптимізму”, – розповідає вчителька. 

Повномасштабне вторгнення зустріли у потягу

23 лютого Валентина з Юрієм поїхали до Києва по власних справах. У купе з ними їхав військовий з Краматорська – чоловікові якраз дали відпустку. Трохи побалакав, усі лягли спати. А рано вранці військового розбудив дзвінок від командира – той повідомив про початок вторгнення та перші втрати. 

“Ми домовились з синами, а вони у мене жили у Харкові до цього, якщо щось станеться – зустрітись у Львові біля памʼятника Шевченка. Кожного дня о 12 годині туди приходити. Звʼязавшись з дітьми, ми вирішили так і зробити. Дістатись Львова було тяжко у ті дні, але 25 лютого ми зустрілись з синами біля памʼятника, як і домовлялись”, – розповідає Валентина.

Тоді родина вирішила, що Валентина поїде до Польщі для її власної безпеки:

“Вони сказали, що це не обговорюється, що я маю їхати. Мене запхали у потяг, я плакала, мені було холодно, я тремтіла. Спочатку у Польщі зупинилась у добрих людей, а потім поїхала до подруги у Катовіце, вона стала моїм добрим янголом-охоронцем на пʼять місяців”. 
На наступний день після прибуття до Польщі Валентина подзвонила чоловіку та синам. А вони їй повідомили: “Ми прийняли рішення йти до тероборони”. Тоді на запис до територіальної оборони були великі черги, тож Юрій з синами написали заяви як добровольці до ЗСУ. Приблизно через 10 днів вони були вже на Луганщині у складі медичної роти як лікарі. Їх очікували складні дні у Гірському, Золотому, Попасній.

“У червні моєму чоловікові виповнилось 60 років. Він дуже не хотів, але його демобілізували за віком. Тоді я прийняла рішення повернутися з Польщі до Львова, там ми й зустрілись. Ми хотіли поїхати до Івано-Франківська, але подзвонили наші сини й сказали, що їм дали відпустку. Ми зустрілись у Львові на Площі Ринок, були сльози, була радість. Але через три дні їм подзвонили й сказали повертатись. Це якраз був Херсонський напрямок і початок наступальних дій, вони їх пройшли. Пізніше їх перекинули на Бахмутський напрямок, там вони залишаються і досі”, – каже Валентина Чередник.  

Валентина з Юрієм вирішили залишитись у Львові, де проживають  зараз та чекають на повернення дітей додому після перемоги. 

“Я зрозуміла, як я люблю наше місто”

Валентина Миколаївна зізнається, що їхати до Словʼянська трохи страшно, тому вона поки жодного разу з початку повномасштабного вторгнення не поверталась додому. Але цього дуже-дуже хочеться:

“Хочеться туди приїхати. Я зрозуміла, наскільки я люблю наше місто. Хоч воно й не моє рідне, я не народилась у Словʼянську, але ще у 2014 році я зрозуміла, що воно моє, воно хороше, як людина, можна порівняти. Є люди-сепаратисти, вони й зараз є, але хороших людей – більше”.

Валентині Миколаївні не подобається, коли кажуть “Місто-герой Бахмут”, адже місто, в першу чергу, боронять люди. А люди ці з різних куточків України – Донеччина, Київщина, Львівщина тощо. 

 “Найкращі зараз – на фронті, це ті, хто тримає фронт, хто тримає мирне небо, хто тримає ці кордони. Ті, у кого руки потріскані в мозолях, хто звичайні робітники. Є ті, хто досі кличуть росію, і мене це страшно вибішує. Хочеться побачити декого зі своїх учнів, батьків, знайомих, приятелів, а декого бачити не хочеться”, – каже Валентина. 

Валентина Миколаївна каже, що її чоловіку подобається у Львові, і можливо, він хотів би тут залишитися. Але починати з нуля у вже поважному віці досить складно. Тому поки що родина не може відповісти, яка буде їхня подальша доля. Це покаже тільки час.

“Як воно буде – ніхто не знає. Але мені не подобається, коли кажуть, що Донбас треба покинути: “Хай його заберуть”. Ні! Як це покинути? І мені не подобається слово “Донбас”. Мені подобається слово Донеччина. Це наша земля, це земля, де поховані мої пращури. Як ми можемо її покинути? Не можна цього робити. Хай ми повернемось. Хай ми усі повернемось…”, – бажає наостанок Валентина Миколаївна.

***