17181
"Єдине правильне рішення": історія трьох поліцейських з Сєвєродонецька, які захищали місто до останнього
Максим Стужко, Данііл Назаренко та Володимир Сімонов — луганські поліцейські. Вони повернулися до Сєвєродонецька після евакуації поліцейських з області як військові в лютому 2022, брали участь у боях за місто, допомагали місцевим вижити в умовах масованих російських обстрілів та до останнього займалися евакуацією населення з віддалених сіл, ризикуючи власним життям.
Східний Варіант зустрівся з правоохоронцями, щоб дізнатися, як вони допомагали населенню в умовах постійних атак ворога, разом з військовими намагалися втримати оборону Сєвєродонецька й Лисичанська та як складається їхній професійний шлях сьогодні.
З поліції до лав ЗСУ
Максим Стужко, дільничий поліцейський, на момент вторгнення росії залишився в Сєвєродонецьку Луганської області, надавав допомогу місцевим, паралельно подав документи на переведення до 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
«Батальйон наш називався «Полігон». Він на той час складався з пенсіонерів, ветеранів з 2014-го. Я там був чи не перший молодий боєць», — пригадує Максим.
Уже в лавах ЗСУ Максим спочатку відповідав за охорону міста від мародерів, сповіщав населення про авіаудари, допомагав дістатися до укриття, розвозив їжу. При цьому, за його словами, доставку продуктів вдалося налагодити завдяки допомозі власника мережі місцевих супермаркетів «Сім’я», який надав доступ до складів й сприяв збору інформації про потреби населення (після окупації цю мережу супермаркетів окупанти перейменували на магазин «Матрьошка» і використовують як образ заможного «русского мира» — ред.).
«Як тільки ситуація навколо Сєвєродонецька стала ускладнюватися, командир відправив мене з хлопцями на бойове завдання. Мені вручили дрон і так я став одним з аеророзвідників. Навчатися доводилося з роликів в Інтернеті та безпосередньо в бою», — розповідає Максим Стужко.
Попасна, Рубіжне, Ізюм, Сєвєродонецьк, Борівське, Лисичанськ, Вовчоярівка — перші міста, в яких Максим набував бойового досвіду. Через два місяці активної участі в боях він самостійно корегував артилерію, проводив аеророзвідку.
«Мене командири просили, щоб я допомагав, тому мене кидали скрізь. У мене такий прикол, що зверху я все пам’ятаю, кожну посадку впізнаю, а якщо їхати автомобілем, то гублюся. Дивитися легше зверху», — жартує Максим Стужко.
Після Луганщини поліцейський-військовий брав участь в боях на Херсонщині та за Бахмут, де й отримав поранення. Реабілітація після цього поранення триває й досі, але чоловік вже готується до ВЛК й повернення назад на поле бою.
На період реабілітації Максим продовжує удосконалювати свої знання зі збирання дронів-камікадзе, ділиться з бійцями досвідом пілотування, ходить по школах, де розповідає дітям правду про війну.
«За час участі в боях пройшов через холод і голод, коли під херсонськими дощами спочатку намокаєш як мочалка, а потім під поривами вітру миттєво висихаєш. Але це й такий адреналін, так класно взагалі, коли поцілив в одного ворога і хочеш ще. Зараз я маю інвалідність другої групи, але не хочу зупинятися. Сподіваюсь після війни продовжити службу і повернутися в поліцію. Як би там не було, я вірю в краще», — каже Максим.
Сімейна місія — перемогти у війні
Війна для Данііла Назаренко, як і для його побратимів, почалася з першої години ночі 24 лютого. Після ранкових обстрілів Луганщини, за наказом начальника Управління патрульної поліції, Данііл почав готуватися до евакуації разом з іншими поліцейськими в Дніпро.
«Буквально за десять хвилин зібрав свої речі, взяв службову машину та поїхали в Дніпро. Там переночували в одній із шкіл міста, а вже наступного дня запропонували повернутися на Луганщину. Про те, що ми маємо там конкретно робити не повідомляли. Ясно було одне — вже не протоколи писати», — згадує Данііл.
Данііл зізнається, що взагалі не хотів їхати з області. У нього до останнього була надія, що ворога зупинять на околицях, як це було у 2014-му. Коли ж стало зрозуміло, що боїв у рідних містах не уникнути, то й сумнівів у поверненні не було.
Разом з Даніілом Назаренко до Сєвєродонецька повернулися ще 63 його побратими. Основним, чим займалися – евакуацією людей. За словами поліцейського, всього до травня 2022 вони вивезли близько 40 тис. жителів області.
«Людей було стільки, що на 32 тис. я збився з підрахунку. Окрім евакуації, ми ще розгорнули гуманітарний штаб. Завдяки зв’язкам командира батальйону з волонтерами, ми скуповували в магазинах дитячу продукцію, їжу, воду й доставляли людям в Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Возили з Лисичанська, так як Сєвєродонецьк вже обстрілювали кожні 2-3 години, а в місті був хаос», — розповідає Данііл.
Евакуація населення, за словами Данііла, проходила складно. Були випадки, коли при в’їзді до Сєвєродонецька з Лисичанська одразу по службовому авто починав працювати міномет й вивіз людей доводилося скасовувати.
Перебування чоловіка в Луганській області завершилося наприкінці травня, коли окупанти вже впритул підійшли до міста. Та не закінчилася для нього війна — Данііл перевівся в батальйон «Луганськ-1». У складі мінометного розрахунку брав участь в Харківській операції, боях під Сватовим, Лиманом.
«Я розумів, що моя місія не завершена і треба щось робити, щоб побачити своїх рідних і помститися за близьку мені людину, вбиту окупантами на початку війни», — говорить Данііл.
Війна Даніілу не лише принесла біль втрати, сформувала ціль на найближчі роки, але й подарувала кохання.
«Ми з моєю майбутньою дружиною працювали разом ще до війни, зустрічатися також почали незадовго до вторгнення. Коли ж нас евакуювали до Дніпра, вона категорично відмовилася залишатися й наполягла на поверненні в Лисичанськ разом зі мною. На всіх виїздах ми працювали в парі. Вона була мозковим центром нашої команди, координувала діяльність і дуже мені допомагала», — розповідає Данііл.
Через місяць після виведення з Луганщини Данііл одружився. Зараз у нього підростає маленький син, а він й надалі продовжує службу вже в новоствореному батальйоні «Лють» й безкомпромісно вірить в повернення на Луганщину, в рідне місто Щастя.
З відпустки на війну
Відпустку і радість від закриття останньої навчальної сесії Володимиру Сімонову, поліцейському роти тактико-оперативного реагування, перервало вторгнення росії. Поліцейського, як і інших його побратимів, викликали за бойовою тривогою вночі.
«Ми зібрали всю зброю, документи й на ранок 24 лютого виїхали з цим всім до Дніпра. На наступний день я вже знову був в Сєвєродонецьку й підіймав над Головним управлінням прапор України», — згадує Володимир.
Як і інші поліцейські, Володимир займався організацією евакуації людей. Основне завдання, яке мав виконувати — забрати людей з віддалених сіл і довезти до евакуаційного потяга або автобуса. За весь час перебування в області, Володимир Сімонов особисто вивіз 2,5 тис. людей.
«Постійно щось навколо вибухало, а люди як зомбі штовхалися і намагалися якомога швидше потрапити в мій автобус. Пам’ятаю, як під час евакуації з Привілля в мене заклинило гальма і почався обстріл. Люди панікували, вимагали, щоб я відкрив двері на ходу. Я їх заспокоював і сам не розумію як, але довіз до місця збору», — розповідає Володимир.
Доводилося вивозити не лише живих, але й забирати тіла померлих. Коли ж тіл ставало все більше, Володимир вже їх не забирав, а повідомляв відповідальних за поховання. Поліцейський же зосередився на допомозі тим, хто майже цілодобово сидів в укриттях. Він згадує, як наприкінці весни 2022 не вистачало катастрофічно їжі й води. Багато хто з поліцейських і військових вже не ризикували виїздити на окраїни Сєвєродонецька й люди залишалися в пастці обстрілів й голоду.
«Я їздив на окраїну Сєвєродонецька, бо там був мій дім. Там залишалося одинадцять моїх сусідів і я їм допомагав. Зараз вже дома мого немає. Один приліт ракети й все твоє попереднє життя знищено», — розповідає Володимир.
Зараз Володимир Сімонов перевівся до поліції Дніпра. Паралельно зі службою займається спортивною рибалкою, допомагає бійцям, зокрема, ремонтує авто для фронту, веде власний блог, де ділиться спогадами про війну й сучасним життям на вістрі воєнних подій.
За словами Володимира, війна — це матриця, в якій треба мати характер, щоб вижити, але краще, щоб ніколи не довелося карбувати такий характер, бо немає нічого гіршого за війну.
Авторка: Вікторія Пилипенко
***
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
17181
