Музика та інклюзія. Інтерв'ю з незрячим музикантом зі Слов'янська

Як все починалося

Ми зустрілися з Едуардом у напівзанедбаному Будинку культури. Тут знаходиться студія, де він займається зі своїми учнями. А також відбуваються репетиції гуртів, де Едуард є керівником. Таких гуртів кілька. Є навіть інклюзивний, де грають молоді люди з інвалідністю зору.

Наш співрозмовник розповів, що грою на гітарі захопився ще у дитинстві. У 6 років уже намагався писати пісні.

«Коли починав грати на гітарі, я ще бачив, погано, але бачив. Загалом у мене ніколи не було такого гарного зору, щоб конкретно бачити, куди ставлю пальці. Все одно доводилося рахувати.  Хоча ось нещодавно чомусь згадав, що мені просто подобалося спостерігати, як пальці начебто самі щось роблять», — згадує Едуард.

Потім була школа, місцевий педагогічний університет, де юного музиканта помітили та оцінили його здібності.

«Так вийшло, що вже в університеті мене стали на концерти ставити. Спершу соромився, але потім зрозумів, що приймають добре. Першою аудиторією була та сама університетська сцена. Потім була перший гурт з однокласником. Виступали на фестивалі авторської пісні імені Геннадія Тимофєєва», — розповідає музикант.

Концерти — це просто підробіток

Зараз Едуард затребуваний викладач гри на гітарі та інших інструментах. На сьогодні це його основний вид заробітку. Едуард розповідає, що за 10 років викладацької роботи через нього пройшли сотні учнів.

Доводилось музикантові грати й в кафе. На певному етапі виникла потреба у новій апаратурі. Потрібно було замінити старий мікшерський пульт для виступів та навчання. 

Це вдалося здійснити у 2019 році завдяки гранту від Євросоюзу, наданому Данською Радою у справах біженців — Данською Групою з розмінування (DRC-DDG) у рамках проєкту EU4Youth.

Є в житті Едуарда і концертна діяльність. Хоча під час пандемії виступи — це окрема болюча тема. Як каже Едуард, минулий 2020 вибив цей бік творчості з колії. 

У 2021-му виступів було більше, проте новий локдаун і запровадження червоної зони звели все майже до нуля.

«До локдауну, до червоної зони ми активно концертували. Останній концерт — це було у Слов'янську у рамках міського культурного фестивалю “Соляний бум” у жовтні. Хоча концерти — це завжди у кращому разі підробіток. Вони не регулярні. Завжди ті, хто запрошує, гадають, що ми можемо виступити за смішні гроші, а краще безплатно», — зауважує музикант.

Дотик до музики

Наразі репетиційна база Едуарда, як і його гуртів, знаходиться у закритому Будинку культури Карла Маркса, який, здається, так і не був перейменований у рамках декомунізації. Тут розташовується офіс Громадської організації «Дотик», де Едуард є заступником голови.

«Це організація, яка займається людьми з інвалідністю по зору. Один із головних напрямів за Статутом — це культура. Я у цій організації відповідаю за культурний розвиток», — пояснює Едуард.

Велика частина діяльності «Дотику» —  інклюзивний музичний гурт «Inclusion band», яким керує Едуард. Як розповідає музикант, ідея цього проєкту полягає у тому, що люди з порушенням зору грають разом зі звичайними людьми.

Як виникла ідея створити такий гурт? Едуард каже, що для цього вдало зійшлися зірки.

«По-перше, з'явилося місце, де можна репетирувати. Я обзавівся апаратурою, з'явилася громадська організація. І якоїсь миті я подумав, а що коли учнів, які вже щось вміють, об'єднати в колектив», — розповідає Едуард.

Перші спроби зробити щось подібне були ще 2013 року. Але тоді не було своєї репетиційної бази. Бракувало й учнів на той час. 

Думка про міську доступність

Звісно, рано чи пізно розмова мала дійти до теми інклюзії, пристосованості міських просторів для людей з інвалідністю. Тут Едуард зауважив, що його думка не збігається з більшістю тих, хто може мати стосунок до цього питання.

«Я розумію, що багато моментів у нас у місті втрачено. Але я не дивлюся на це так негативно. Деякі представники громадських організацій звертаються до мене, щоби покритикувати ситуацію з доступністю в місті. Але зі мною про таке говорити не можна, тому що я починаю говорити речі для них не зовсім зручні. Так, треба покращувати всі ці умови, але, з іншого боку, і без цього можна жити», — пояснює свою позицію Едуард.

Він спокійно ходить із палицею містом. Не всюди. Він має свої вивчені маршрути. Наприклад, Едуард їздить до учнів до іншого району міста. Іноді стикається з деякими незручностями, але вони всі, на його думку, переборні.

«Останній випадок, я приїжджаю до учня в інший район, там на тому маршруті, де я ходжу, зняли асфальт. Місце нічим не огороджене. Добре, що мене люди попередили, що там перерито. Я, можливо, і не впав би, але все одно, десь у нормах має бути прописана така ситуація. Довелося скористатися службою супроводу», — розповідає Едуард.

Едуард стверджує, що завжди можна розв'язати проблему. Якщо не соромитися, питати.

«Звичайно, якщо чекати, що всі норми будуть виконані — всюди тактильна плитка, всі світлофори озвучені, це добре. Але цього дочекаються, найімовірніше, лише мої правнуки, якщо їм це знадобиться», — пояснює чоловік.

На думку Едуарда, не варто чекати на ідеальні умови для життя. Потрібно мати активну життєву позицію. Інвалідність — це не привід сидіти вдома, чекаючи якихось змін. Необхідно ставити цілі, заводити нові інтереси, домагатися цього самостійно.