"росія щонайменше 10 років готувалася до вторгнення": Андрій Крищенко про спротив окупантам на сході України у 2014

Андрій Крищенко – безпосередній учасник спротиву початку активної фази гібридної російської війни. Він, тоді очільник Горлівського міськуправління міліції, разом із соратниками дав бій сепаратистам та їхнім кураторам, на що наважувалися правоохоронці далеко не всіх атакованих міст, і дивом вижив, потрапивши до рук ворогів. 

Потім офіцер керував поліцією Харкова і Києва, працював заступником столичного міського голови, а з початком повномасштабного вторгення рф долучився до лав Нацгвардії й наразі є заступником командира бригади НГУ «Рубіж».

Кремль ефективно скористався нашою тимчасовою слабкістю

Почасти причини та сутність подій минулого краще є зрозумілими у певній історичній ретроспективі, коли в їхніх свідків менше зайвих емоцій. Все другорядне опадає в осад загального «компосту» часу, а в пам’яті залишаються відрафіновані найважливіші моменти, логічним продовженням яких вже є сьогодення.

Це зараз ми говоримо, що у квітні 2014 року там не просто «обурилися» прихильники президента-втікача чи активісти-антимайданівці й «обычные русские люди», котрі вирішили «так само, як і в Києві» відстояти свої права. Зараз уже не потребує зайвих доказів те, що Москва тоді активізувала власну агентурну мережу, надіслала підготовлених фахівців із ФСБ та ГРУ, аби ті змогли максимально ефективно скористатися нашою тимчасовою слабкістю, щоби реалізувати плани, що існували іще задовго до початку Євромайдану.

Коротко нагадаємо, що будівлю управління горлівських правоохоронців вперше намагалися штурмувати 12 квітня 2014-го. Тоді озброєні групи захопили міськвідділи у Словʼянську й Краматорську, але у Горлівці їм дали відсіч. Проте вже 14 квітня відбулася повторна спроба, вочевидь краще підготовлена, попри спротив частини міліціонерів, видалася вдалою. Тоді Андрія Крищенка побили, а його заступника Германа Приступу викрали, але потім відпустили.

Із нашим співрозмовником ми згадали початок «русской весны» на Донеччині та спробували сформувати актуальні висновки, що допоможуть пройти ті численні випробування, які ще очікують на наших сучасників…

Чимало правоохоронців теж були частиною соціуму регіону, де пропаганда «русского мира» знаходила найактивніший відгук та прихильність

— Андрію Євгеновичу, зрозуміло, що неможливо переграти історію ще раз. Проте варто аналізувати події десятилітньої давнини, аби генерувати певні практичні висновки, уроки як правоохоронцям, так і силовикам загалом. Отже, чи змогли нині ми засвоїти трагічний досвід не тільки неготовності, розпачу, безнадії і зрадництва тодішніх силовиків, у час початку АТО, аби вже згодом, коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф у лютому 2022-го, діяти більш злагоджено, керовано, організованіше? Напевно, це вдалося не на всі сто відсотків, пам’ятаючи, що відбувалося з вашими колегами в Маріуполі навесні 2022 року…

— Те, що ми тоді побачили, і що зараз бачимо, задовго готувалося кремлівським режимом. Якщо згадувати події 2014-го, то наші спеціальні органи не мали вирішального впливу на сепаратистські настрої в регіоні, що і послугувало соціальною базою для відомих успіхів задуманого кремлем плану з дестабілізації України. Десять років минули небезрезультатно, певна еволюція свідомості відбулася, зокрема переосмислення тамтешніми людьми всього, що відбулося відтоді. Але до потрібної якості змін ми мали пройти доволі значну дистанцію. 

Наразі СБУ дуже активно викриває колаборантів та інших посібників ворога і зрадників. Починаючи від зрадника й колаборанта номер один Медведчука, закінчуючи різномасними навідниками й інформаторами, агентами і просто дурнями, які сіють російську пропаганду та перешкоджають діяльності ЗСУ. Ці успіхи й результати є саме похідними від того досвіду, здобутого в період, що передував нападу агресора понад два роки тому. Я упевнений: росія вже ніколи, навіть у значно менших масштабах, не зможе повторити щось подібне, що сталося навесні 2014 року в будь-якому з українських регіонів.

Тому дехто цю власну внутрішню зраду прийняв. Тим паче, тоді ще не було системної роботи з виявлення серед силовиків тих, хто розділяє цінності «русского мира» й охоче їм слідує та пропагує їх.

Так от уже про маріупольських поліцейських можу сказати, що багато хто з них злякався такого стрімкого та жорстокого розвитку повномасштабної війни і зробив свій вибір, на який не було багато часу. Проте, значна частина маріупольської поліції навесні 2022-го таки вийшла з міста і продовжила боротьбу і службу вже у складі Сил оборони. Дехто, хто не зміг вийти, до останнього разом із ЗСУ та Нацгвардією воював з ворогом, гинучи і потрапляючи до полону.

Я майже три роки не працюю в Нацполіції, але точно знаю, що впроваджуються зміни в контексті кращого відбору кадрів, які йдуть працювати у правоохоронні органи, аби виявляти справжні мотиви перебування на службі. Так само я бачу роботу з формування правильної мотивації. Як на мене, найбільша проблема стосується саме представників спецпідрозділів, так званого недореформаваного з часів революції Гідності «Беркуту». Ми думали, що нам вдалося їх «перевиховати», але не так все просто виявилося… Це показала і нещодавня історія у Дніпрі, де деякі саме такі спецпризначенці відмовилися виконувати бойові завдання на фронті. Це теж виклик, з яким Нацполіція має впоратися.

— Ви маєте багатий досвід оперативної роботи та отримували різного роду інформацію у час, що передував подіям 2014 року. Яку роль тоді відіграли регіональні лідери та місцева влада у тому, що сепаратизм не вдалося здолати, що ситуацією скористалися ворожі спецслужби?

— Люди стають регіональними лідерами, бо за них голосують виборці. І місцева політична конфігурація відображає суспільні настрої на певній території. Тому стверджувати, що умовна «Неля Штепа» (проросійська колишня міська голова Слов'янська, – ред.) якось заангажувала тисячі людей і що від неї буквально все залежало, теж не можна. Прикро, але це були справді настрої значної частини населення й такі лідери їх відображали.

Зіграло не останню роль і те, що після перезавантаження Майданом Україна була ослабленою. Не скрізь вдалося задушити у зародку сепаратизм та гібридну російську агресію, як у Харкові чи Одесі. І ми бачимо, як Харків «гяряче» зустрічав ворога вже у 2022-му.

Погоджуюся, що окрім неузгодженості й розгубленості силовиків, на Донеччині в той час існував чинник пасивності місцевої влади. Йдеться про голів міст і селищ, депутатські корпуси, що почасти зовсім не втручалися, а то й підігрували російському сценарію. Потім окремі персони ставали «видатними діячами молодих республік». Їх також відкрито підтримували і проросійські лідери вищого рівня на кшталт Олександра Єфремова.

Важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю, надзусиллями нашої країни та партнерів, життями найкращих хлопців і дівчат.

— Як змінилися суспільні настрої у донецькому краї, адже останнім часом ви саме там воюєте з ворогом? Чи оновився цей ментальний ландшафт порівняно з тим, що ми там бачили на початку АТО?

— Останні інструментально виміряні та зафіксовані політичні вподобання людей тут верифікували ще восени 2020-го під час місцевих виборів. І вони засвідчили, що там пройшло багато представників проросійських сил. Наразі, наскільки я це відчуваю, люди здебільшого змінюють думку, бачучи, що відбувається там, куди приходять окупанти і що вони творять у захоплених містах. Але, однак є і чимало так званих ждунів, агентуру серед яких виявляють наші компетентні органи. На жаль, остаточно вивітрити ідеї «русского мира» вдалося ще не з усіх мізків, і не тільки на Донеччині...

— Чи вдалося б криміналу, пов’язаному із проросійськими силами «донецького розливу», самотужки, без законсервованих агентів спецслужб рф на кшталт Безлера, загонів Гіркіна і Ко настільки нахабно й ефективно захопити і утримати владу? Можливо, нашим силовикам забракло рішучості, вони часто чекали на якийсь наказ, хоча закон їм не забороняв жорстко зупиняти захоплення органів влади та об’єктів критичної інфраструктури. Чи є ця рішучість зараз?

— Цей своєрідний управлінський «сон» і нерішучість змогли зламати й «розбудити» чіткі, інколи навіть дещо авантюрні речі на кшталт очищення від сепаратистів та російської агентури Харкова у 2014 році. Там, де точково це вдалося зробити, ми вже ніколи не бачили жодних реальних ознак формування якихось «народних республік». Мені теж неодноразово закидали, мовляв, а чого ви тоді не стріляли на ураження, коли в Горлівці бойовики під прикриттям натовпу захоплювали будівлю міськуправління міліції, лише лякали попереджувальними пострілами… Ми тоді розуміли, які маємо законні підстави до застосування зброї і жодних додаткових наказів «з гори» не отримували та не очікували, адже усвідомлювали ситуацію й діяли відповідно до неї. Звісно, можливо в чомусь ми, зокрема і я, помилялися – тут історія згодом розставить всі крапки над «і». Але, повірте, ми робили все, що могли в тих умовах. 

Так само і ЗСУ зустрілися з певними проблемами вибору сценаріїв до дій. Приміром, коли вперше під Слов’янськом неподалік мосту гурт людей заблокував рух колони військової техніки. А згодом по ній відкрили вогонь. Вже у 2015-му нічого подібного не могло статися – держава знала, як діяти в таких сценаріях. Це життєво важлива еволюція, яку доводиться захищати великою кров’ю, надзусиллями нашої країни та партнерів, життями найкращих хлопців і дівчат.

— Яка доля горлівських колег після квітня 2014 року, зокрема вашого заступника Германа Приступи, який, як і ви, зробив усе можливе, аби не дати захопити міськуправління міліції?

— Майже всі вони залишилися працювати вже у поліції. Приступа був у мене заступником у Києві. Коли ми звільнилися з Нацполу, вийшов на пенсію. А в лютому 2022 року взяв автомат і пішов воювати з ворогом у складі ДФТГ у районі Ірпеня та Бучі. Потім мобілізувався і два роки на Донеччині відвоював у батальйоні тероборони. Такий приклад наслідували десятки офіцерів, яких я знав ще з часів спільної роботи у правоохоронних органах.

— Чи довелося за різних обставин спілкуватися з тими, хто повірив Безлеру та кремлівській пропаганді? Чи багато було таких, як, приміром, командир горлівського батальону патрульної служби підполковник міліції і зрадник Олександр Шульженко?

— Багатьох ми задокументували й знаємо, хто й чим тоді займався, заочно пред’являли їм підозри у відповідних кримінальних провадженнях. Справедливого покарання дочекаються свого часу всі. Загалом ця вся історія є трагічним чистилищем. І є відчуття, що воно ще далеко не завершене…

Тоді горлівська міліція налічувала приблизно 900 «багнетів». Третина залишилася в місті та перейшла на той бік, також десь такі ж частки виїхали і продовжили службу на підконтрольній Україні території або зовсім звільнилися з «органів».

Серед місцевих зараз багато тих, хто розчарувався в гаслах, на яких кремль організував «російську весну». Знаю кількох колег, які тоді лишилися «охороняти правопорядок у рідному місті», але потім второпали, в яку халепу втрапили. Вони знайшли змогу виїхати на вільну Україну, оскільки кардинально змінили власні погляди, усвідомивши помилковість захоплення ідеєю «слов’янського братерства» під очільництвом москви.

Ідея про базовий військовий вишкіл є хоч і запізнілою мінімум на 10 років, але дуже і дуже актуальною.

— Понад рік, як на фронті почали з’являтися перші підрозділи задуманої в МВС амбітної ініціативи «Гвардії наступу». Наразі ви є заступником командира бригади Нацгвардії «Рубіж», що воює на рідній вам Донеччині. Як вдалося мотивувати колег і зовсім новачків долучитися до її лав?

— У цю бригаду ми з однодумцями призвалися у 2022 році ще до старту проєкту «Гвардія наступу». А за рік підрозділ доукомплектували й розширили штатно і він влився у Гвардію. Бригада унікальна саме для Нацгвардії у тих аспектах, що ще у 2016 році створена за стандартами НАТО, на нових підходах у кадровій селекції та з модерновою функціональною філософією, сучасним офіцерським та сержантським корпусами. Це правильна історія, люди бачать, що є колектив однодумців, де впроваджено нормальний підхід до профпідготовки рекрутів. Загалом я вітаю залучення до процесу формування підрозділів Сил оборони потужних рекрутингових компаній, зокрема які допомагають Третій штурмовій бригаді ЗСУ, бригаді «Азов» НГУ. Це прообраз системи відбору, максимально наближеної до тієї, що потребують поточні умови.

І якщо вже розмова пішла начистоту, то вважаю святим обов’язок кожного громадянина захистити свою державу у разі настання небезпеки щодо її існування. Маю на увазі передусім чоловіків, які мають засадничі біологічні обов’язки, закладені самою природою. Щоб цей процес зробити більш природнім, військо й інші складові силового сектору мають створити всі умови, аби ці люди не сприймали службу та участь у захисті держави як однозначний вирок та білет в один кінець. Це – повноцінні фахова підготовка, забезпечення і адекватні людські стосунки у військових організмах на всіх внутрішніх рівнях комунікації та управління. 

Звісно, ідея про базовий військовий вишкіл, яку законодавчо найближчим часом може закріпити наш парламент, є хоч і запізнілою мінімум на 10 років, але дуже і дуже актуальною. Тут Україна задає певний тренд, адже і в інших державах Європи про повернення до таких практик на тлі російської загрози усе предметніше починають говорити. Адже засвоєні навички, як і в будь-якій професії, дають і майбутнім воякам певну базову впевненість.

— Яка задача, на вашу думку, стане першочерговою для правоохоронців і української влади на звільнених від російських зайд територіях, аби з часом знову не довелося там захищати синьо-жовті прапори на будівлях місцевих адміністрацій?

— Це повністю комплексне завдання і не лише Сил оборони, а всієї держави та громадянського суспільства. Основні виклики – відновити справедливість, не дати розвинутись загальному криміналу, а найголовніша битва – за мізки людей, і над цим потрібно буде в першу чергу працювати.

А для тих, хто сумнівається, чи варто зараз брати до рук зброю і йти захищати свою державу, рекомендую прочитати книгу видатного донецького журналіста Станіслава Асєєва «В ізоляції». Для багатьох буде одкровенням, що саме на них чекає, якщо в їхнє місто прийде «русский мир»…

Автор: Геннадій Карпюк