Дмитро Лубінець. Голос людей з інвалідністю: хто почує майже три мільйони українців?
В українському законодавстві йдеться, що люди з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод. Чи так це насправді? На жаль, ні.
Звертаючись до історичної довідки, хочу нагадати, що в грудні 2009 р. Україна ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю і Факультативний протокол до неї, взявши на себе зобов’язання, щоб права осіб з інвалідністю дотримувались, захищались, реалізовувались нарівні з іншими.
Однак, на практиці ще багато проблем людей з інвалідністю залишаються невирішеними, зокрема щодо: достатніх для гідного життя виплат; освіти в інтегрованих формах; реабілітаційних послуг; праці без дискримінації; реформування спеціалізованих установ; доступності середовища для безперешкодних пересування і комунікації.
Наприклад, ми знаємо, що дітям з інвалідністю, зокрема, з особливостями психофізичного розвитку, дуже важко отримати середню освіту. Проблема полягає в забезпеченні шкіл необхідними ресурсами для створення повноцінних умов для навчання дітей з інвалідністю. Сьогодні ж вони мають можливість або відвідувати спеціалізовані заклади, або навчатися вдома. За таких умов людям з інвалідністю закритий доступ до самореалізації — творчої, професійної, духовної. У результаті на сьогодні понад 70% людей з інвалідністю працездатного віку не мають роботи.
На жаль, держава не підтримує і батьків дітей з інвалідністю, залишаючи їх один на один із долею власної дитини. Державна та муніципальні програми безбар’єрного середовища реалізуються дуже повільно, а в деяких регіонах через відсутність бюджетних коштів або звичайну байдужість чиновників цей вкрай важливий напрямок роботи взагалі призупинено.
Особливої гостроти питання забезпечення прав і свобод осіб з інвалідністю набуло у зв’язку з тимчасовою окупацією Криму та подіями на Сході України. Майже 320 тисяч осіб з інвалідністю, з них близько 20 тисяч діти, котрі проживали на території Донецької і Луганської областей, опинилися в зоні збройного конфлікту. Крім того, в зоні проведення бойових дій крім військових, постраждало цивільне населення, що отримало поранення, контузії, каліцтва.
На сьогодні проблема набуває широкого масштабу і до неї просто необхідно привертати увагу не тільки представників всіх гілок влади, а й суспільства, щоб спільними зусиллями та системною роботою шукати шляхи вирішення проблем. Разом виробити алгоритми рішень, заходів, які необхідно здійснити і нам як парламентарям, і міністерствам та відомствам, органам влади на місцях у тісній співпраці з громадськими організаціями, осередками, які опікуються питаннями осіб з інвалідністю, і безпосередньо самими особами з інвалідністю.
На моє переконання, першими кроками на шляху до покращення умов життя осіб з інвалідністю має бути збільшення в проекті державного бюджету України видатків на реабілітацію дітей з інвалідністю до 700 млн грн, визначення пріоритетним проекту Закону про українську жестову мову, а також широке обговорення щодо змін до законодавства стосовно визначення раннього втручання для дітей з інвалідністю як базової соціальної послуги.
Ми всі повинні докладати максимум зусиль, аби голос людей з інвалідністю був почутий. Вони не повинні відчувати себе тягарем державі, варто навпаки показати їм їхні можливості та потенціал для покращення економіки країни. Люди з інвалідністю мають бути повноцінними і повноправними членами суспільства не тільки на папері, а й у реальному житті!
Читайте також: "99% людей з окупованих територій отримають амністію": про реінтеграцію, деокупацію та майбутнє Донбасу — в інтерв'ю з Дмитром Лубінцем
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
792
