Пройшли Майдан, мітинги у Донецьку та АТО: історії добровольців з Донеччини, які вдруге стали на захист держави

Ярослав Копил та Олександр Соболь родом з Донеччини. У 2014 році вимушено покинули Донецьк через переслідування проросійськими силами за їхню українську патріотичну позицію. Тоді вони вступили у добровольчі батальйони та встали на захист Батьківщини. Пізніше повернулись у цивільне життя, та з початком повномасштабного вторгнення повернулись у лави ЗСУ для вибиття ворога з території України. 

 “Ми опинились у тій кращій Україні, у якій хотіли бути ще з 2014 року”, Ярослав Копил, Донецьк 

Ярослав народився та провів свої перші 25 років у Донецьку. Після школи вступив до Донецького національного університету на спеціальність “Політолог”. Під час розмови зізнається, закінчити виш вдалось тільки у 2022 році через участь у бойових діях.

Ярослав був свідком того, як його рідне місто поступово заповнюється незнайомими людьми, а адміністрація захоплюється ворогом. 

“У Донецьку був свій Євромайдан, але він був не таких масштабів, як у Києві. Люди виходили на мітинги з прапорами, щоб показати свою позицію. У місті тоді був інформаційний вакуум. Поступово-поступово у руснявих почала зʼявлятись зброя, і ми зрозуміли, що справа пахне “смаженим”, – розповідає Ярослав про події того часу.

Тоді Ярослав з іншими активістами намагались сформувати секцію Правого сектору у Донецьку. Та не розуміли, до кого можуть звернутися та з ким працювати. Тому поїхали до Києва, щоб там поспілкуватися з представниками столичного Правого сектору.

“І коли їхали назад за одну станцію до Донецька до потяга зайшли люди у формі, заблокували вагони, це був донецький беркут. І нас усіх, хто їхав з Києва після зустрічі з Правим сектором, зняли, повезли у місцеве РУВД. Ми увімкнули “дурнів”, що ні про який сектор не чули. Нас відпустили. А потім у Донецьку були мітинги. Але ми уже засвітились. Менти ж усі перейшли на сторону сепаратистів і наші данні перейшли туди”, – розказує Ярослав Копил. 

Коли був “референдум” у Донецьку, Ярославу зателефонували знайомі та сказали: “Не ходи там, тобі туди не можна”. Окупанти почали формувати “орган внутрішньої безпеки” та шукали усіх проукраїнських активістів. Через кілька днів після цього Ярослав виїхав з міста. 

“І як тільки я виїхав потягом, через декілька годин на вокзал Донецька поставили паспортний контроль, почали відстежувати, хто виїжджає. А наступного дня прийшли до мене додому по прописці. Шукали. Та не знайшли. Пів року приходили та не знайшли”, – говорить Ярослав.

Тоді Ярослав виїхав у Дніпро, щоб долучитись до добровільного батальйону “Дніпро 1”. Він розповідає, туди прийшли дуже мотивовані люди. Тижні три батальйон формувався, проводив тренування. А на початку червня хлопці вже виїхали на завдання. 

“Всьому вчились вже у процесі. Наш підрозділ був на гарячих точках не з самого початку. Поїхали у Сватове, потім у Маріуполь. Та ми спізнились на його визволення, приїхали через декілька днів після цього”, – розповідає Ярослав Копил. 

Військовослужбовець був у “Дніпро 1” до серпня 2014 року. Він тоді перебував у Маріуполі, де було відносно тихо. Ярославу хотілося бути частиною саме бойових дій, тому він перевівся у “Шахтарськ”. У лавах цього батальйону Ярослав брав участь у звільненні Марʼїнки, застав Іловайськ. А потім повернувся до “Дніпро 1” і до серпня 2015 року займався прифронтовою розвідкою. 

Через вивід добровільних батальйонів з передової Ярослав ухвалив рішення звільнитися зі служби та повернутися до цивільного життя. Працював у медіахолдингу, займався створенням креативів та графічним дизайном. Та передчуття повномасштабного вторгнення було ще з 2014 року. 

“Це було очевидно. Та русофобія, яка зараз стала мейнстримом, у 2014 році сприймалось як щось божевільне. Ми тоді ще казали, хто такі росіяни, а нас називали “контуженими атошніками”. Ми всі знали, до чого це йде. По іншому ситуація розвиватися просто не могла. Морально усі були готові й знали, що робити та куди йти”, – розповідає Ярослав.

Зранку 24 лютого Ярослав був вже у військкоматі. Але через тодішній хаос чоловік вирішив долучитися до Української добровольчої армії, де тоді був його друг. 

“Я приїхав туди, отримав зброю. І перші три місяці повномасштабної війни зустріли у рядах Української добровольчої армії. Після цього мобілізувались до ЗСУ. Були на Запорізькому напрямку та боронили лінію Гуляй-поле. Зараз в іншому місці виконуємо інші задачі”, – розповідає Ярослав. 

Чоловік зізнається, у перші дні нічого не було зрозуміло. Вони моментально встали на захист своєї країни, не знаючи, що буде далі.

“Чи переможемо, чи ні – ніхто не знав.  Зараз наша перемога очевидна вже усім. Це питання часу, коли ми переможемо. А у той момент було не зрозуміло. Не було страху, але здивував підйом національної ідеї. І нарешті та Україна, яка потрібна була у 2014 році – по духу, сприйняттю, оцінюванню ворога. Ми опинились у тій кращій Україні, у якій хотіли опинитися ще з 2014 року”, – каже Ярослав Копил.

Після перемоги Ярослав розглядає можливість залишитись на службі. Але думає й про повернення до своєї справи, пов’язаної з графічним дизайном. 

“А там, хто його знає, життя різне. Після перемоги до України підуть інвестиції, будуть проєкти. У таких умовах буде багато новий та цікавих можливостей”, – говорить військовослужбовець. 

“Цю перемогу треба відчути, вдихнути на повні груди, і тоді я заспокоюсь”, Олександр Соболь, Добропілля 

Олександр народився у місті Добропілля. Після закінчення школи та університету працював у Києві на телебаченні, а потім у 2008 році переїхав до Донецька. 

Він розповідає, поштовх до патріотичного усвідомлення отримав під час помаранчевої революції 2004 року. Олександр брав участь у донецькому Євромайдані, а потім у мітингах на підтримку Донецька як українського міста у березні-квітні 2014 року. 

“Ми спілкувались тоді з представниками МВС, і вже було видно, що більша частина чекає росію. МВС хотіли зібрати щось по типу територіальної оборони, які повинні були відстоювати український Донбас. Але коли ми подали документи, вони усі потрапили до рук проросійських активістів”, – розповідає Олександр. 

Тоді Олександр був у лавах Правого сектору. Він каже, під час мітингів усі патріотичні організації об’єднались між собою та стали єдиним рухом – донецьким спротивом. Через переслідування українських активістів Олександру довелось покинути Донецьк. А через деякий час його квартиру було спалено.

“Вони спочатку чекали мене, вирізали замок. Думали, що хтось повернеться. А потім облили бензином і підпалили. Мозок ще не сприймав інформації, що тебе можуть вбити. Це була як цікава гра з мілітаристичним відтінком. Згодом приходило усвідомлення, що це полювання. Стало зрозуміло, що це не жарти. І що попахує війною”, – пригадує Олександр.

Олександру вдалось виїхати у Дніпро. Він розповідає, тоді багато активістів з Донецька розʼїхались різними добровольчими формуваннями. Олександр був у структурі “Правого сектору”, вони вже були готові рушати на схід та давати відсіч окупанту. 

“До червня був у бойових групах Правого сектору, бо ще не було добровольчого корпусу. Озброювали тим, що було. На той момент ЗСУ була зовсім не боєздатна одиниця. Армія була у такому стані, що без добровольців нічого б не було. Все трималося на плечах людей, які до цього не тримали в руках зброю”, – говорить Олександр. 

Тоді він виконував цікаві завдання – протистояв диверсійним групам та здійснював рейди на територію противника.

Олександр каже, 2014 рік був складним – довелось зрозуміти, що таке фронт, що таке війна і як усе працює. Тоді військовослужбовець пройшов операції у Талаківці, Широкине, Марʼїнці, Красногорівці.

“Певну частину того, що робили, навіть зараз не можу розказати. Запамʼятався й перший бойовий досвід, і як вперше потрапили на ворожий танк. Зараз пам’ять вже постирала ці враження. Наша специфіка була суто фронтова. Йшли та засідали на нулі. Засідали на ніч,  чекали та знищували групи противника, які виходили в наш бік”, – згадує Олександр Соболь.

Влітку 2015 року добровольчі батальйони знімали з передової. Тому Олександр звільнився зі служби та повернувся у цивільне життя. Перший час працював у Дніпрі в органах місцевого самоврядування, займався програмами з розвитку громадянського суспільства. З 2016 року почав працювати з системою електронних закупівель Прозоро. На цьому Олександр побудував бізнес у Дніпрі.  Займався цією діяльністю аж до повномасштабного вторгнення. 

“Якщо чесно, то початок нового вторгнення я проспав. Прокинувся о пів одинадцяту. Бо до цього у нас ввечері була зустріч з ветеранами. Розійшлися о 4-й ранку з думкою, що росія “зассить”. Тому я спокійно собі заснув. А прокинувся від 68 пропущених дзвінків. Відправив дружину з дитиною далі від умовної лінії фронту, а сам поїхав з побратимами до Української добровольчої армії”, – пригадує Олександр.

Олександра з побратимами прийняли за 15 хвилин. Одразу видали зброю та дали бойові завдання. Перші місяці, каже Олександр, були надзвичайно складні. Вони побачили іншу війну. 

“Ми втягнулись одразу в позиційну війну. Взяли Запорізький напрямок. Були й трагічні випадки. 18 травня у нас був вихід, ми далеченько зайшли на територію противника, прийняли нерівний бій. Загинув мій заступник командира роти, були полонені й ще хлопці з нами були – загинули. Загинув і командир нашої розвідки. Йому мало виповнитись 28 років. Людина майже все своє життя провела на війні”, – пригадує Олександр. 

Через деякий час Олександр з добровольчої армії мобілізувався до ЗСУ. Але де знаходиться зараз і які задачі виконує – сказати не може через специфіку роботи. Плани Олександр наразі не будує.

“Цю перемогу треба відчути, вдихнути на повні груди, і тоді я заспокоюсь. Можливо залишусь в армії, можливо буду продовжувати бізнес, який залишився у Дніпрі. Поки що всі думки націлені на скоріше відбиття цієї навали. Якщо не можемо вбити їх усіх, то вбʼємо тих, хто прийшов”, – говорить Олександр Соболь. 

***

Тисячі добровольців стали на захист України у 2014 році. Завдяки їм тоді відродилась українська армія, яка переросла у могутню та сильну бойову одиницю, здатну давати відсіч ворогу. Ще десятки тисяч добровольців без вагань вступили до лав ЗСУ після повномасштабного вторгнення. Про їхній подвиг, безсумнівно, треба памʼятати. Дякуємо кожному та кожній, хто зараз боронить країну від російських окупантів! Молимось, допомагаємо та чекаємо додому!

***