"Моєму сину було три рочки, коли я пішла на війну": як жінки боронять Україну від ворога

Олена Мосійчук з позивним “Мальок” у 2014 році долучилась до тоді ще батальйону “Азов”. Під час антитерористичної операції  стояла на захисті країни від зовнішнього ворога, рятувала життя бійцям та брала участь у визначних битвах того часу на Донеччині. Згодом через проблеми зі здоров’ям після контузії Олена вимушено залишила службу, але продовжує допомагати  військовим підрозділам під час повномасштабного вторгнення. 

Східний Варіант поспілкувався з героїнею та дізнався, як жінки починали службу у 2014 році, які проблеми їх тоді спіткали та який внесок військовослужбовиці вносять у наближення перемоги.

Перша дівчина, яка долучилась до “Азова”

До вторгнення росії Олена була у декреті та займалась вихованням трирічного сина. Та початок Майдану змотивував жінку почати допомагати усім мітингувальниками, які вийшли відстоювати європейське майбутнє України. Спочатку  у Дніпрі, а потім ініціативною групою поїхали у Київ, щоб допомагати протестувальникам.

Після Майдану Олена доєдналась до батальйону “Азов”, який тільки починав формуватися.

Жінка згадує, коли виїжджали з підрозділом, вона одягала балаклаву та прикидалась хлопцем “Льонею”, щоб уникнути провокацій з іншими військовими. 

“Не дуже добре на деяких позиціях реагували на жінок. Тому іноді й доводилось бути мовчазним Льонею під балаклавою. В моєму підрозділі про мене усі знали, але коли виїжджали – іноді треба було маскуватись”, – говорить Олена.  

Так Олена й стала першою дівчиною, яку зарахували в “Азов”.

“Тоді не було медиків. Я сиділа й розуміла, що є артилеристи, є водії, є танкісти, а хто рятувати буде хлопців, яких вдома чекають мами та дружини? У мене був досвід. Була відмінницею по біології, перша вища освіта у мене хімік-лаборант, а друга – військовий парамедик. До того ж я підвищила кваліфікацію у військово-медичному інституті в Естонії. І я пішла бойовою медикинею”, – пояснює Олена про причини початку служби.

“Тримали Донецький напрямок” 

Батальйон “Азов”, де була й Олена, протягом 2014-2015-х років тримав Донецький напрямок та звільняв окуповані території. Ті часи Олена описує як “складні, але сімейні”. 

“Азов – це бойова сімʼя. Це було щось унікальне, бо з добровольців почала змінюватись українська армія.  У мене був крутезний командир Вадим Зінківський, це перший начальник артилерії полку. В нас завжди було забезпечення завдяки волонтерам – і форма, і медицина, і їжа, і автівки. Я знала, що мене ніколи не покинуть поранену на позиції. Зростали ми теж разом. Спочатку батальйон, потім полк, а зараз вже бригада”, – розповідає Олена.

Олена каже, тоді бійці думали, що за літо можуть впоратись з ворогом. Але “перемирʼя” цьому завадили. Найбільш значною битвою для Олени стала Широкинська операція, яка почалася у лютому 2015 році.

Тоді наприкінці січня ворог підступно обстріляв мікрорайон “Східний” у Маріуполі, загинуло понад 30 мирних жителів, ще понад 100 були поранені. Після цього “Азов” почав планували масштабну операцію звільнення села Широкине поблизу приазовського міста.

“Вночі прийшов командир та сказав: “Ти з нами не їдеш”. Мене віддали розвідникам тоді. Тоді стало страшно, я звикла бути зі своїм підрозділом, знала болячки кожного. І одразу в першу годину операції були  300-ті. Перші три доби було “пекло”. Ми не спали, не їли. Відпочинку було нуль. 13 лютого Петро Порошенко оголосив “хлібне перемирʼя”, а ми майже зажали ворога. В нас забрали артилерію та танки, бо був наказ. А 14 лютого ворог нас просто почав розстрілювати. Було дуже багато втрат. Не встигали приймати поранених, хлопці гинули в автівках через обстріли, ми не встигали їх забирати. Тому це найскладніша для мене операція. Багатьох втратили”, – пригадує Олена. 

Та операція була успішна. У лютому 2016 року противник покинув село. Українським захисникам вдалось посунути ворога від Маріуполя. 

“Три тяжкі контузії, які я перенесла на ногах”

Олена служила бойовою медикинею та інструкторкою у “Азові” до 2018 року. Через стан здоров’я перевелась з бойового підрозділу до Києва на тренувальну базу, щоб готувати новобранців. Ще деякий час після відставки Олена неофіційно їздила та допомагала  бійцям на фронті. А потім приїздила додому та знову лікувалася. 

“У мене було три тяжкі контузії, які я перенесла на ногах. Після третьої мене все ж відправили до лікарні, а коли я прокинулась – у мене було паралізовано пів тіла. У Чорнобильській лікарні Києва мене не лікували та виписали. Постійно боліла голова, втрачала памʼять, та мені казали, що у мене гайморит”, – каже Олена.

Випадково жінка потрапила до лікарні, яка займалась нейрореабілітацією. Тоді й виявилось, що при контузії Олена отримала травму черепа, потрібна була негайна операція. Жінці пророкували, що її може паралізувати або повністю, або тільки нижню частину тіла.

“Я три місяці була лежача, вчилась заново ходити. Почала помічати, що мені складно дихати. А потім у мене виявили саркоїдоз легень тяжкої стадії. Намагалась лікуватись у Європі, але це дуже рідкісне захворювання, ніхто не знає, як це лікувати”, – говорить Олена.

Зараз в Олени легені працюють тільки на 15%. Їй складно підійматися пішки на другий поверх, вона не може більше виконувати бойові задачі. Та навіть це не заважає жінці продовжувати займатись волонтерством. 

“Жінок-військовослужбовиць до 2018 року у військові госпіталі не клали. Нас клали у державні лікарні. Контузії у мене не були навіть оформлені. Я заїхала як людина з ПТСР”, – розповідає Олена. 

Після служби та тяжкого ПТСР Олена взяла до себе одну собаку, яку покинули господарі. Саме це допомогло жінці впоратись з депресією. Потім вона врятувала ще одну собаку, і ще, і ще… Так в Олени виник власний притулок для собак.  У більшості випадків, на її вихованні собаки породи пітбуль. 

“Зазвичай це ті, кого покинули господарі, або з зони бойових дій. Перевиховую і шукаю їм відповідальних господарів. Мій притулок — як реабілітаційний центр. Я мрію розвіяти повністю міф про те, що пітбулі — це собаки вбивці. Іноді люди просто не читають історію, як і для чого ці собаки були виведені”, — наголошує Олена.  

Після початку повномасштабного вторгнення Олена почала допомагати захисникам. На забезпечені у жінки декілька  великих підрозділів, в одному з них служить її чоловік. Вона постійно на зв’язку, дізнається про потреби військовослужбовців та намагається якомога швидше їх закрити.

Олена вірить у перемогу України та дякує кожній захисниці, яка сьогодні боронить нашу державу від ворога. У Міжнародний  день боротьби за права жінок вона каже:

“Я пишаюся кожною дівчиною, жінкою, чиєюсь донькою, чиєюсь мамою, яка зараз в армії. Не важливо, на якій ви посаді – ви однаково наближаєте нашу перемогу. Без дівчат в армії не обійтися. Я хочу, щоб кожна повернулась додому жива, ціла, здорова. І щоб вдача завжди була на їхньому боці. Вічна шана та памʼять тим, хто віддав свої життя за нашу свободу, за наших дітей та за нашу Україну”. 

Якщо у вас є бажання допомогти у забезпеченні потреб військових, ви можете задонатити саме бійцям на картку:  4441 1144 5741 2201 з позначкою “ЗСУ”.

Допомогти притулку Олени можна за карткою 5375 4114 0526 2911

***