Історія
«Війна відкриває нову людину»: як переселенка з Луганщини створила у Львові ветеранську майстерню «Дивна птаха»
Після вимушеного переселення життя доводиться збирати наново. У когось новий розділ пахне свіжоспеченим хлібом, у когось — кавою. Для Марини Тітаренко з Лисичанська, дружини військового, він пахне фарбою.
Про те, як народилася ветеранська майстерня «Дивна птаха» і чому саме Львів став містом, де це стало можливим — в історії Східного Варіанта.
Шлях до власної справи
Спільна історія Марини та Андрія Тітаренків почалася у 1994 році. Вона працювала технологинею скловиробництва, він був військовим. За рік після знайомства вони одружилися.
Після здобуття Україною незалежності українська армія переживала масштабне скорочення. Військові частини розформовували, тисячі офіцерів залишали службу й шукали себе в цивільному житті. Серед них був і Андрій Тітаренко.
«Він завжди вмів швидко оцінити ситуацію й ухвалювати рішення. Спочатку влаштувався оператором на Лисичанський скляний завод, потім працював скловаром. Але ми бачили, що підприємство поступово занепадає. Тоді вирішили: якщо хочемо мати майбутнє, треба створювати його самим», — розповідає Марина.
Так народилася їхня перша сімейна справа. Починали з оформлення свят повітряними кульками та професійного аеродизайну. Згодом відкрили відділ подарунків у торгівельному центрі «Лимон», а пізніше — два магазини сувенірної продукції. Продавали товари для свят, оформлювали весілля, дні народження й корпоративні заходи. Замовлення надходили не лише з Лисичанська, а й з інших міст Донеччини та Луганщини.
У родині підростало двоє дітей, життя здавалося стабільним і зрозумілим. Але навесні 2014 року війна знову повернула Андрія до військової служби.
Час змін
«Це було на Масляну. Андрію зателефонували з військкомату й сказали, як офіцеру запасу, бути готовим. Через деякий час пролунав ще один дзвінок — потрібно було вирушати. Його направили до Станиці Луганської», — згадує Марина.
А на початку травня Лисичанськ захопили проросійські бойовики. Їхній син Іван саме закінчував одинадцятий клас. Одного дня він приніс додому стоси листівок із написом «Донбас — це Україна». Вони розклеювали їх разом.
Але ситуація в місті стрімко загострювалася. На вулицях дедалі частіше з'являлися озброєні люди, а проукраїнська позиція ставала дедалі ризикованішою.
«Я чудово розуміла, наскільки це небезпечно. У нашому магазині завжди було багато товарів з українською символікою. Мене попередили, що все це треба прибрати. Я довго не могла наважитися, але одного дня зрозуміла, що ризик став надто великим. Тоді сказала й сину: "Іване, все. Нас просто закопають, і ніхто навіть не дізнається, де ми". Після цього ми припинили клеїти листівки», — згадує вона.
Коли містом поповзли чутки, що окупанти можуть перекрити виїзд, родина вирішила не чекати. Зібрали найнеобхідніше й поїхали до Києва. Іван вступив до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, а Марина відкрила невелику торгову точку в торгівельному центрі біля станції метро «Позняки».
Та щойно українські військові звільнили Лисичанськ, вони повернулися додому.
Марина була переконана: після пережитих боїв їхній бізнес більше нікому не буде потрібен.
«Я думала: кому зараз потрібні ці кульки? Навколо були самі руйнування. У вибоїнах на асфальті стирчали уламки ракет, не було світла, люди готували їжу на багаттях, а неподалік ще лунали вибухи. Але телефон не мовчав. Хтось замовляв кульку-сердечко для коханої, хтось хотів оформити дитяче свято. Тоді я вперше побачила, як сильно люди прагнуть жити», — розповідає жінка.
Поступово місто оговтувалося. Марина відновила роботу, а у 2020 році Андрія перевели служити до Золотого — майже поруч із домом. Здавалося, життя знову набирало звичного темпу.
Але за два роки їм знову довелося залишити Лисичанськ.
Лютий 2022-го
«Усе обірвалося о четвертій ранку. Андрій зателефонував і сказав: "Це війна"», — згадує Марина.
Повномасштабне вторгнення не стало для неї цілковитою несподіванкою. Чоловік ще з початку року перебував на казарменому режимі. Та попри це Марина до останнього не збирала тривожної валізи. Магазини працювали, люди планували свята, і хотілося вірити, що світ занадто цивілізований аби обирати війну.
Того ранку рішення доводилося ухвалювати швидко.
«Я подивилася у вікно — люди бігли з сумками, машини безперервно їхали містом. У супермаркеті змітали продукти з полиць. Ми взяли одну консерву й зрозуміли: на все життя не запасешся», — говорить жінка.
Попри хаос, Марина поїхала до торгівельного центру. Хотіла відпустити продавчинь додому й повернути передплату клієнтам за замовлення.
«Заходжу, а прибиральниця миє підлогу. Кажу їй: "Що ви робите? Ідіть додому, до сім'ї"», — розповідає підприємиця.
Власна автівка була несправною. Машина Андрія залишилася в Золотому. Забрати її означало їхати в бік фронту, а охочих ризикувати не знаходилося. Допомогла подруга — погодилася поїхати разом із Мариною. Наступного дня вони залишили Лисичанськ.
«Ми розуміли, що як родина чинного офіцера можемо стати мішенню. Якщо нас захоплять, це буде важіль тиску на чоловіка», — згадує вона.
Дорога була заповнена військовою технікою. Цивільних автомобілів майже не траплялося.
Перші три місяці вони прожили на Дніпропетровщині — ближче до Кремінських лісів, де перебував підрозділ Андрія. Згодом його перевели за ротацією до Львова, і Марина з донькою переїхали туди. Побути разом вдалося лише місяць: чоловіка знову відправили на фронт — цього разу до Бахмута.
«Дивна птаха» як порятунок від очікування
Львів зустрів Марину спокоєм, але він руйнувався щоразу, коли зникав зв'язок із чоловіком.
Донька Марія саме закінчила Харківську державну академію дизайну і мистецтв. Андрій після ротації опинився на Бахмутському напрямку. Під час запеклих боїв він дістав поранення. Військового евакуювали до Краматорська — виснаженого фізично й морально. Марина залишила все й поїхала до нього. Поки чоловік відновлювався, вона була поруч. Та щойно лікарі дозволили, Андрій знову повернувся на фронт, а вона — до Львова.
Саме тоді Марина зрозуміла: якщо весь час жити лише в очікуванні телефонного дзвінка, можна втратити себе.
У 2019 році син Марини й Андрія Іван загинув під час строкової служби.
«У 2019 році, після загибелі сина, я почала вчитися позитивного мислення. Тоді треба було заново шукати сенс життя. Війна відкриває в людині щось нове. Головне — не дозволити страху поглинути тебе й навчитися бачити можливості», — каже вона.
Одного дня Марина звернулася до доньки:
«Маріє, ти вмієш малювати, я вмію продавати. Давай, щось робити».
Вони купили перший принтер і термопреси, створили сторінку в Instagram і почали друкувати принти на чашках, футболках та сувенірах.
Назва майстерні народилася випадково. Під час прогулянки парком «Знесіння» вони завітали до «Домівки врятованих тварин», де побачили десятки сов. Марія настільки захопилася цими птахами, що намалювала перший логотип — сову. Так з'явилася «Дивна птаха».
Згодом ця сова стала для родини значно більшим, ніж просто логотип.
Коли Андрій повернувся на Бахмутський напрямок, Марія намалювала для нього свою дивну птаху. На позиціях військові облаштували невеликий куточок, де кожен залишав іконку, фотографію чи іншу дорогу серцю річ. Андрій щоразу ставив туди малюнок доньки.
Для нього ця птаха стала оберегом.
Коли підтримка стає опорою
Сьогодні «Дивна птаха» — невелика онлайн-майстерня Марини та Марії Тітаренків. Вони друкують принти на чашках, футболках, блокнотах і сувенірах. Відкривати великий стаціонарний магазин Марина не поспішає — надто добре пам'ятає, скільки сил забирає роздрібна торгівля.
«Коли чоловік виходить із гарячих точок хоча б на два-три дні та є можливість побачитися, я просто залишаю все і їду до нього — у Краматорськ, Харків чи прифронтові села», — каже вона.
Саме тому онлайн-формат став для родини оптимальним. Та вирости майстерні допомогло не лише бажання працювати, а й підтримка міста.
Першим серйозним поштовхом став грант у 300 тисяч гривень за міською програмою підтримки ветеранів та їхніх родин. До цього Марина й Марія працювали на старому студентському ноутбуці доньки. За грантові кошти купили потужний комп'ютер, ріжучий плотер і кілька термопресів.
«Тепер можемо робити повний цикл виробництва: друкувати на кераміці, металі, текстилі, виготовляти блокноти», — пояснює Марина.
Ще одним кроком стала інтеграція в туристичний простір Львова. У комунальних туристичних центрах на Площі Ринок і Залізничному вокзалі місто облаштувало полиці для ветеранських бізнесів. Саме там туристи купують листівки та чашки «Дивної птахи» — без орендної плати чи комісії для родини. До підтримки долучилися й крамниця Українського католицького університету, які взяли вироби майстерні на свої полиці, допомагаючи бренду ставати впізнаванішим.
Щонеділі Марина виходить і на ветеранський ярмарок у центрі Львова. Для неї це не лише продажі.
«Там знайомишся з іншими ветеранами й родинами військових, з’являються нові контакти, ідеї, співпраця. Це теж підтримка», — говорить вона.
Паралельно місто організовує безкоштовні навчання з маркетингу та розвитку бізнесу, зокрема на базі Львівської політехніки. Марина каже, що саме така екосистема допомагає маленьким ветеранським справам не зупинятися після перших труднощів.
«Львів дуже живий і активний. Тут справді багато уваги до ветеранів та їхніх родин. І це відчувається не тільки в словах, а в конкретних можливостях», — підсумовує вона.
Марина й досі підлаштовує своє життя під короткі зустрічі з чоловіком. Коли є можливість кілька днів побути разом, вона відкладає роботу та їде до нього. А коли повертається до Львова, знову вмикає принтери, готує нові макети й відправляє замовлення.
«Коли ти залишаєш усе, виїжджаєш із дому з одним котом, а твій коханий перебуває в самому пеклі війни, залишається єдиний вихід — не дати страху поглинути тебе, створювати нові можливості власноруч і вірити у свою «Дивну птаху», — каже Марина.
Сьогодні «Дивна птаха» — це не просто чашки чи листівки. Це маленька майстерня, яка народилася з вимушеного переїзду, очікування й бажання не втратити себе.
Підтримати родинний ветеранський бізнес можна на сайті, в Instagram, а також знайти їхні вироби у туристичних центрах Львова на Площі Ринок, Залізничному вокзалі та крамничці Католицького університету.
***
Тарантіна Ольга
