Історія
«Хочеться жити на своїй землі»: історія ветерана з Луганщини, який розвиває власну пасіку на Львівщині
До повномасштабного вторгнення Євгеній Правенький мав пасіку на сто бджолосімей і грант на розвиток промислового бджільництва. Наприкінці лютого 2022 року він втратив дім і господарство у Старобільську. Сьогодні ветеран «Айдару» знову будує власну справу — вже на Львівщині.
Своєю історією він поділився зі Східним Варіантом.
Не втрачати надію
Він стоїть на краю села, на межі Львівщини та Івано-Франківщини, серед різнотрав'я й гудіння бджіл, а подумки знову опиняється на Луганщині — серед безкраїх соняшникових полів. Там залишився його дім, який вони з дружиною власноруч відбудували на старовинних стінах купця-пекаря. Там народилися двоє їхніх дітей. Там він облаштував пасіку, що стала справою життя.
«Куди не поїдь — усюди гарно, але тільки вдома ти сам собі хазяїн. Хочеться жити на своїй землі. І щоб наші діти тут зростали, а не були наймитами десь за кордоном», — каже Євгеній.
Але повернення додому поки що залишається мрією — Старобільщина перебуває під російською окупацією. Та чекати він не звик. Щодня обходить вулики, займається селекцією, дбає про здоров'я бджолосімей. Планує закупити нове обладнання, вивчає сучасні методи боротьби з хворобами бджіл, готує нові грантові заявки. А понад усе ветеран прагне врешті отримати власну ділянку, аби остаточно облаштувати пасіку й міцно стати на ноги.
Спорт, будівництво та екологія
58-річний Євгеній Правенький народився у Старобільську. Його юнацькі роки були тісно пов'язані зі спортом: під час навчання у школі він серйозно займався легкою атлетикою — стрибками у висоту. Мав значні досягнення та виступав на всеукраїнських та міжнародних змаганнях.
Після школи вступив до будівельного технікуму, але навчання перервала служба в армії. Звільнившись у запас, він закінчив автошколу та повернувся до технікуму, здобувши спеціальність техніка-будівельника.
З того часу майже все його життя було пов’язане з будівництвом. Робота вимагала постійних відряджень: чоловік працював по всій Україні, а також будував об'єкти за кордоном, зокрема у країнах Європи та в росії. Досвід роботи у рф залишив неприємний осад.
«Там я чітко відчув цю зверхність, панське ставлення до українців. Вони часто сприймали нас як якусь безправну робочу силу, людей нижчого сорту», — згадує Євгеній.
Окрім професійної діяльності, напередодні подій 2014 року він долучився до спільноти громадських екологів. Безпосередньо займався питаннями порушень з боку фермерів, які використовували шкідливі пестициди. Цей досвід згодом став йому у пригоді.
«Там, де росія — залишається попіл»
Навесні 2014 року, коли над Луганщиною нависла загроза окупації, Євгеній чітко усвідомлював масштаби небезпеки, розумів: загравання з «руським миром» не принесе нічого, окрім руйнації.
«Ми розуміли, що треба захищати свій дім. Подивіться хоч на Абхазію, де побувала росія. Там нічого не залишилося, країна не живе, а вмирає. Там, де вона з’являється, залишається самий попіл», — ділиться думками ветеран.
У перші місяці війни в його рідному Старобільську почав формуватися добровольчий батальйон «Айдар». Євгеній разом із братом без вагань долучилися до його лав. Він переконаний: у вирішальні моменти історії все змінює невелика, але згуртована частина суспільства.
«Активна частина населення — це зазвичай 7–10 %. Саме вона й стала тим ядром, яке сформувало "Айдар". Ми пішли для того, щоб росіяни не пройшли далі», — згадує Євгеній.
Повернення до цивільного життя
Після демобілізації ветеран вирішив присвятити себе бджільництву. Разом із дружиною Юлією вони власноруч відреставрували старовинний купецький будинок із червоної цегли, що колись належав місцевому пекарю, зберігши його історичний вигляд. Саме там родина почала будувати нове життя й розвивати власну справу.
Там ветеран заснував свою першу пасіку. Любов до цієї справи жила в ньому з дитинства, адже бджолярем був його батько. Дитячі навички допомоги на батьківській пасіці, яка свого часу загинула під час повені, тепер трансформувалися у професійний підхід. Євгеній багато читав, вивчав сучасні технології та селекцію бджіл.
Тут у пригоді став і його довоєнний досвід громадського еколога: він добре знав, як важливо захищати природу від шкідливих пестицидів.
Усього за два роки наполегливої праці пасіка Правенького розрослася до 100 бджолосімей. Справа стрімко розвивалася, і згодом чоловік подав масштабний проєкт на грант від міжнародних організацій (NRC та USAID). Проєкт промислової пасіки на 500 вуликів успішно пройшов усі етапи відбору. Євгеній отримав підтвердження фінансування — 97 тисяч доларів. Уже розпочалася закупівля професійного обладнання. Та всі плани й мирне життя перекреслило повномасштабне вторгнення.
Евакуація та статус ВПО
Напередодні повномасштабного вторгнення Євгеній відновлювався після ковіду. Щойно виписавшись із лікарні, він уже мав стійке передчуття катастрофи.
«Я казав: війна триває з 2014-го, але тепер вона буде масштабною», — згадує він.
21 лютого чоловік побачив, як містом іде військова техніка, а за кілька днів Старобільськ опинився під загрозою окупації.
Чоловік згадує, що готівку зняти було неможливо, паливо зникло, а під містом уже стояли ворожі танки. Тим часом міська рада організувала евакуацію й наполягала, щоб люди не зволікали з виїздом. На четвертий день вторгнення товариш допоміг родині дістатися до останнього евакуаційного автобуса. Виїжджали поспіхом із дворічним і двомісячним синами.
У Рубіжному родина потрапила під обстріл і ночувала в підвалі школи під звуки вибухів і військової техніки. Згодом через Лиман добиралися до евакуаційного потяга. Поки українські військові стримували російські війська, людям вдалося виїхати.
Врешті-решт родина дісталася Львова. Спочатку оселилися в хостелі, а згодом переїхали на «Арену Львів», де волонтери забезпечили їх їжею, а для сім'ї з немовлям виділили окрему кімнату.
«Знайти житло було непросто: через високі ціни вони ще п'ять разів змінювали квартири. Допомагали звичайні люди, а певний час родина навіть ділила оренду з іншими переселенцями з Миколаєва», — пригадує ветеран.
Та попри всі труднощі, життя поступово налагоджувалося. Уже у Львові в родині Правеньких народилася донечка, тож тепер подружжя виховує трьох дітей. Згодом вони переїхали до передмістя Моршина, де нині орендують житло. Попри пропозиції друзів переїхати до Швейцарії чи Німеччини, ветеран вирішив залишитися в Україні.
«Там ти отримуєш гроші, але ти ніхто, і твоє ім'я навіть змінюється: ти вже не Євгеній, а Юджин. А я хочу залишатися собою», — зазначає чоловік.
Відродження справи
Опинившись на Львівщині, Євгеній почав шукати ресурси для відновлення справи. З другої спроби у 2023 році він захистив бізнес-план та виграв фінансування від Українського ветеранського фонду в рамках програми «Варто: золоті руки».
За грантові кошти чоловік закупив бджіл, вулики, три причепи, чотири верстати та високотехнологічну лінію для відкачування меду. Згодом завдяки програмі БФ «Карітас» докупив сушарку, торцювальну пилку та компресор для збивання рамок. Головним принципом став єдиний стандарт обладнання для максимальної ефективності.
Нову пасіку бджоляр облаштував на краю села, під лісом — якомога далі від великих аграрних полів, де фермери часто неконтрольовано обприскують посіви хімікатами, що шкодять і бджолам, і місцевим жителям. Замість соняшнику чи ріпаку ветеран зробив ставку на чисте екологічне різнотрав'я. Наразі його пасіка налічує 100 сімей.
«Це ще не межа. Я сам займаюся селекцією, роблю вулики, тому хочу найближчим часом збільшити пасіку до 200 сімей. А далі хочу розвивати не лише виробництво меду. Перспективу бачу і в пакетному бджільництві — вирощувати сильні бджолосім'ї та формувати з них бджолопакети для продажу», — ділиться планами Євгеній.
За його словами, на заході України продаж бджолопакетів давно став окремим напрямом пасічництва. Щоб конкурувати на цьому ринку, він уже з осені обробляє бджолосім'ї, займається селекцією маток і робить ставку на якість.
«Якщо робити пакетне господарство, людина має приїхати й купити гарні нові рамки зі здоровою бджолою», — каже Євгеній.
Ця справа стала й майданчиком для підтримки ветеранської спільноти — Євгеній залучає до роботи побратимів з «Айдару». Через урядову програму облаштування інклюзивних робочих місць для адаптації людей із травмами він придбав спеціальний маніпулятор, який полегшує підйом важких корпусів і вуликів.
Попри труднощі, ветеран продовжує розвивати справу і найближчим часом планує докупити обладнання — зокрема морозильну камеру для заготівлі перги (ред. – квитковий пилок). Каже, що чекає можливості отримати власну ділянку, аби остаточно розмістити все обладнання в одному місці.
«Багато хто з побратимів запитує мене, як мені тут, на заході країни. А я відповідаю: та я вдома. Так, я тут не народився, але я на своїй землі, сам собі господар, займаюся улюбленою справою і плачу податки у своїй країні», — додає ветеран.
Підтримати справу ветерана можна, придбавши його продукцію. Замовити мед або зв'язатися з Євгенієм Правеньким можна за телефоном 095-059-20-30 чи через сторінку у Facebook.
***
Інга Павлій
