Історія
«Ця кав’ярня мене врятувала»: як переселенка з Луганщини створила простір пам’яті у Вінниці
Ярослава Шевцова вже втретє починає життя заново — і щоразу знаходить для цього сили. Тепер її дім — сімейна кав’ярня у Вінниці. Свою історію вона розповіла Східному Варіанту.
Стіл пам’яті та квіти соняха
Вінниця, мікрорайон «Вишенька». Кінець серпня. У сімейній кав’ярні «Сімба» гамірно: малеча штурмує лабіринт, а за столиками ведуть неспішні розмови батьки.
Та 29 серпня, у День пам’яті захисників та захисниць України, біля вікна з’являється особливий стіл. Його накривають вже третій рік поспіль. На вишитому рушнику — тарілка, келих, столові прибори та запалена свічка. Поруч — букет соняхів і порожній стілець. Це символічне місце для українських воїнів, які загинули, захищаючи Україну.
Для засновниці закладу Ярослави Шевцової ця традиція має особисте значення, як і сама кав’ярня. Її назва — «Сімба» — походить від позивного її нареченого, Олександра Коломійця, бійця 8-го окремого полку Сил спеціальних операцій, який загинув у березні 2023 року поблизу Бахмута.
Першого року після відкриття кав’ярні стіл пам’яті був невеликим — із фотографією Саші. Наступного вона запропонувала гостям принести світлини своїх рідних і близьких, які віддали життя за Україну. Їх розмістили на великому столі. Поруч поставили ще один стіл — із цукерками для дітей.
«Діти по-особливому вшановують пам’ять полеглих. У цьому є щирість і повага, яку дорослі часом не здатні висловити. Я переконана: у кожного воїна була мрія, яку він не встиг здійснити. І ми можемо допомогти втілити її в життя», — ділиться Ярослава.
Від фітнес-студії на Луганщині до вимушеного переїзду
Ярослава Шевцова родом із села Мілуватка Сватівського району на Луганщині. Після школи вступила до Луганського національного університету в Старобільську, здобула фах соціального педагога-психолога, а паралельно захопилася фітнесом і пройшла навчання за напрямом степ-аеробіки.
Після народження сина Еміля повернулася на Сватівщину: спочатку проводила групові заняття на міському стадіоні, а згодом відкрила власну жіночу фітнес-студію — простір, де жінкам не потрібно було обирати між спортом і турботою про дитину. У залі облаштували куточок для малечі, поки мами тренувалися. З часом навколо студії сформувалася спільнота, куди приходили не лише за фізичною формою, а й за спілкуванням.
Ще 23 лютого 2022 року заняття тривали за звичним розкладом. Жінки ділилися тривожними новинами й домовлялися бути на зв’язку.
Наступного ранку місто прокинулося від вибухів.
Шлях через Європу та український борщ у Страсбурзі
8 березня російська військова колона зайшла до Сватового. Один із танків заглухнув просто навпроти будинку батьків Ярослави, дулом спрямований на житлові вікна.
«Ми ховалися в підвалі. Зачинялися зсередини й сиділи із сокирами в руках, бо не знали, чого чекати від озброєних людей», — згадує жінка.
Залишатися було небезпечно. 11 березня разом із сестрою та сином Ярослава виїхала. Попереду були Польща, Чехія, Німеччина — з ночівлями на вокзалах, поки зрештою вони не дісталися французького Страсбурга, де українських біженців розмістили в монастирі.
Сидіти без діла вона не звикла. Французької не знала, але хотіла віддячити людям, які дали прихисток, — і зварила український борщ на 80 осіб. Страва вдалася настільки, що представник місцевої влади серед гостей допоміг із житлом та роботою: вона влаштувалася до місцевого ресторану, де працювала нарівні з власниками — шефами Жульєном і Поліною.
Син пішов до школи, з’явилися робота і дах над головою. Життя поступово стабілізувалося. Та повертатися до звичного життя вона хотіла не у Франції — вона хотіла додому.
Кохання, спільні мрії та фатальний Бахмут
З Олександром Ярослава познайомилася восени 2022 року. На той час він уже кілька років був на війні: у 2019-му повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України, і воював на Сході.
Їхнє знайомство почалося з листування — вона у Франції, він в Україні. Попри відстань, швидко знайшли багато спільного: говорили про життя, плани, майбутнє. Для жінки, яка звикла самостійно вирішувати всі питання, ці стосунки поступово стали чимось зовсім новим. Під час зимової ротації Олександра вони нарешті зустрілися в Україні й провели разом майже місяць.
«Я звикла все вирішувати сама, розраховувати лише на себе. А поруч із Сашею вперше відчула, що можу просто бути жінкою, про яку піклуються. Він давав мені відчуття опори й турботи. Ми планували в червні розписатися. Я мала повернутися з Франції, знайти роботу, винайняти житло у Вінниці — ми вже будували наші спільні плани», — згадує Ярослава.
Після цієї зустрічі вона повернулася до Страсбурга завершити справи перед остаточним переїздом в Україну. А наприкінці лютого 2023 року Олександр повідомив, що його підрозділ вирушає під Бахмут.
«Він зателефонував мені й сказав: “Тут ніби щось недобре, але ти все одно чекай, усе буде добре”. Це була наша остання розмова», — згадує Ярослава.
27 березня Олександр потрапив під мінометний обстріл. Побратими винесли його з поля бою, але врятувати не вдалося.
Від ідеї до відкриття
Практично за півтори доби Ярослава дісталася України — поспішала, боячись не встигнути на похорон. Їй дали можливість сказати кілька слів про Сашу. Вона не готувалася до виступу, але знала, що хоче сказати: за пів року разом він зробив її неймовірно щасливою і показав, яким може бути справжнє кохання.
Тоді ж вона зрозуміла, що хоче залишити пам’ять про нього не лише у світлинах та спогадах. Саша дуже любив дітей — до війни навчався на педагогічному факультеті, хоч і не завершив освіту. Тож вона одразу знала: це має бути місце для родини.
Після поховання Ярослава ненадовго повернулася до Франції, а вже на початку червня 2023 року знову приїхала до Вінниці.
«Я орендувала житло і відчула, що тут мій дім», — пригадує дівчина.
Рідні Олександра допомогли з облаштуванням, а сама Ярослава почала шукати роботу — спочатку повернулася до того, що добре знала: фітнесу.
Незабаром вона познайомилася з місцевим подружжям, яке захопилося її ідеєю створити сімейний заклад і долучилося фінансово.
«Розумію, що мені випав шанс, який буває раз у житті. Здається, тоді я вперше за довгий час усміхнулася. Була така щаслива. Ця кав’ярня мене врятувала», — ділиться Ярослава.
Довго шукати приміщення не довелося. Бізнес-плану на той момент не було — лише ідея, величезний обсяг роботи й бажання відкритися якомога швидше. До облаштування долучилися і батьки Олександра, і його побратими.
Концепцію сформулювали майже одразу: у «Сімбі» має бути великий дитячий лабіринт. Їй була добре знайома ситуація, коли мама приходить кудись із дитиною і опиняється без жодної хвилини для себе.
«Ми хотіли, щоб це було місце, де мама може спокійно випити гарячу каву чи поїсти, поки дитина безпечно бавиться. У багатьох закладах такі ігрові зони платні, ми ж зробили вхід до лабіринту вільним для всіх маленьких гостей», — каже вона.
Згодом стало зрозуміло, що гостям замало лише кави та солодощів. Так у меню поступово з’явилися піца, бельгійські вафлі, салати та інші страви. «Сімба» перетворилася на повноцінний сімейний простір: тут проводять дитячі свята та творчі майстер-класи. Крім того, у закладі постійно тривають збори на підтримку українських військових — зв’язок із захисниками залишається важливою частиною філософії кав’ярні.
Для розвитку закладу Ярослава залучила грантові кошти. За державною програмою «Власна справа» отримала 250 тисяч гривень — на кавову машину, блендер та меблі. Ще близько 100 тисяч гривень грантової допомоги для ВПО від Червоного Хреста спрямувала на витяжку, телевізор та облаштування літньої тераси.
Утім, коли Ярослава говорить про «Сімбу», вона найменше думає про ремонт чи обладнання.
«Я тут почуваюся як удома. Коли мені болить — йду сюди. Коли добре — теж іду сюди. Коли хочеться поплакати — приходжу в кав’ярню».
Місце, яке задумувалося як пам’ять про Сашу, поступово стало для Ярослави простором, де вона вчилася жити далі.
Кафе знаходиться за адресою: м. Вінниця, проспект Юності, 44.
***
Тарантіна Ольга
