Історія
Як військовий із Сіверськодонецька розвиває бізнес та освітній проєкт у Львові
До повномасштабного вторгнення Микола Кулишев працював на промислових підприємствах Луганщини, брав участь у будівництві мостів у Києві, а в березні 2022 року став до лав ЗСУ. Під час реабілітації у Львові він започаткував власну справу, а згодом разом із родиною почав розробляти освітній продукт — інтерактивний тренажер для переговорів. Своєю історією він поділився зі Східним Варіантом.
Від зварювальника до провідного інженера
До повномасштабного вторгнення майже все життя Миколи Кулишева було пов’язане із Сіверськодонецьком. Тут він народився, виріс, закінчив СПТУ, пройшов строкову службу і почав працювати — спочатку слюсарем, а згодом зварювальником. Далі його професійний шлях проліг через найбільші підприємства Луганщини.
Працював на Сіверськодонецькому об’єднанні «Азот», у НВП «Мікротерм», а згодом — на Лисичанському нафтопереробному заводі. У 35 років вирішив здобути вищу освіту й вступив на зварювальний факультет Київського політехнічного інституту, поєднуючи навчання з роботою.
Після звільнення з НПЗ працював на заводі металоконструкцій у Броварах, будував мости у Києві, а у 2020 році їздив на роботу до Польщі. Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся в Україну.
Згодом став провідним інженером зі зварювання на заводі та експертом Українського атестаційного комітету зварників. Працював також у Польщі.
А ще йому вдалося здійснити давню мрію — взяти участь у будівництві мостів у Києві.
Від досвіду окупації до волонтерства
Передчуття великої війни жило в родині Кулишевих задовго до 2014 року.
«Коли твоя дружина — викладачка історії, то хочеш чи не хочеш, а починаєш більше цікавитися минулим. Ця наука вчить аналізувати події й помічати речі, які, на перший погляд, здаються незначними», — пояснює Микола.
У родині багато говорили про історію України та уважно стежили за відносинами з росією. Тривожними сигналами для них стали політичні процеси в Криму на початку 1990-х років, обрання президентом автономії Юрія Мєшкова та конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році.
«Ми обоє розуміли, що рано чи пізно російська агресія набуде нових масштабів. Питання було лише в тому, коли саме», — згадує чоловік.
Відповідь на це запитання родина отримала навесні 2014-го, коли війна прийшла безпосередньо в їхній дім. Сіверськодонецьк на певний час опинився під контролем проросійських сил. Попри небезпеку, Кулишеви вирішили залишитися в місті.
Дружина Миколи, Оксана, викладала історію України у виші та як репетитор готувала школярів до вступу в українські університети. Під час окупації освітня система міста зазнавала дедалі більшого впливу нав’язаних російських програм та ідеологічних наративів. Водночас Оксана продовжувала працювати зі своїми учнями.
Проукраїнських поглядів у місті відкрито не демонстрували — це було небезпечно. Люди боялися доносів, арештів і підвалів. Але учні та їхні батьки розуміли викладачку без зайвих слів.
«Пам’ятаю: місто під окупацією, на вулицях — прапори “лнр”, а в колегіумі міста, куди нас запросили учні Оксани, випускний проводили українською мовою», — розповідає він.
Після звільнення Сіверськодонецька родина не залишила місто. Навпаки, намагалася підтримувати його культурне життя й створювати простір для української культури в умовах війни. Однією з таких ініціатив став перший кінофестиваль у Сіверськодонецьку, який за підтримки Української миротворчої школи та місцевої влади родина організувала в лютому 2015 року.
Тоді до міста приїхав режисер Олесь Санін і представив свою стрічку «Поводир». Фільм розповідає про репресії проти українських кобзарів і боротьбу за збереження української ідентичності. На показ зібралася повна зала глядачів.
Та навіть попри такі прояви мирного й культурного життя, відчуття небезпеки залишалося частиною повсякденності. Від початку бойових дій у 2014 році в родині постійно були напоготові тривожні наплічники.
«Ми лише міняли в них одяг із зимового на літній. Розуміли: якщо доведеться виїжджати, просто візьмемо ці два наплічники й поїдемо», — каже Микола.
24 лютого 2022 року цей день настав.
Від евакуаційного потяга до передової
Того ж дня родина виїхала із Сіверськодонецька. Евакуаційним потягом дісталися Дубна на Рівненщині, де жили родичі. Згодом родина переїхала до Львова.
Микола Кулишев надовго в тилу не залишався. Вже за кілька тижнів він добровольцем долучився до війська. Спочатку потрапив до інженерних військ механіком-водієм інженерної машини розгородження — техніки, яка прокладає проходи через мінні поля, розчищає завали та створює маршрути для просування інших підрозділів.
У 2023 році брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. Під Малою Токмачкою його екіпаж підірвався на мінному полі.
«Машина залишилася там, а ми ледве вибралися», — згадує військовий.
Після поранення й лікування він продовжив службу на півдні України, а згодом — на Донеччині, де займався облаштуванням переправ, які російські війська постійно намагалися знищити КАБами.
На початку 2025 року, після реорганізації, Миколу перевели до піхоти, де він служив стрільцем і помічником гранатометника. Згодом військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним до військової служби, після чого чоловіка перевели до іншого підрозділу. Там він продовжує службу й нині.
Власна справа
Під час лікування та реабілітації у Львові Микола дедалі частіше замислювався над тим, чим займатиметься далі. Попри важкий бойовий шлях, він прагнув відновлення через працю.
Саме у шпиталі він почав працювати над бізнес-планом майбутньої майстерні. Подав проєкт на конкурс фінансової підтримки від Сіверськодонецької МВА. Ідею підтримали та виділили необхідні кошти.
У 2025 році чоловік зареєструвавши ФОП, закупив зварювальне та слюсарне обладнання — болгарки, дрилі, зварювальний апарат. За власні кошти орендував приміщення та заснував майстерню «Майстер-Метал». Головною довіреною особою та опорою в бізнесі стала дружина Оксана. До роботи в майстерні Микола також залучив інших переселенців. Основним напрямом роботи стали зварювальні послуги: виготовлення воріт, хвірток, парканів та металоконструкцій.
«Однак справу довелося поставити на паузу — мене повернули до служби. З часом і хлопців-переселенців, які працювали в майстерні, також мобілізували до ЗСУ. Заміну швидко не знайдеш, та й інструменти будь-кому не довіриш», — пояснює військовий.
Частина обладнання чекає на слушну нагоду у Львові, а інша — працює разом із чоловіком безпосередньо на фронті для потреб підрозділу.
Попри паузу, він уже думає про подальший розвиток майстерні.
«У планах — робити свої вироби. Львів — місто, у якому багато кафе, а кожному закладу потрібне кухонне обладнання. У мене вже є ідеї щодо виробництва виробів із нержавіючої сталі для кухонь. Усе це можна робити в майстерні, а потім привозити й монтувати там, де це необхідно», — ділиться він.
Перебуваючи у війську, Микола Кулишев не припинив шукати нові шляхи для розвитку власного підприємництва. Ще під час реєстрації ФОП серед КВЕДів він завбачливо вказав освітній напрямок, який незабаром переріс у новий проєкт.
Тренажер для перемовин та нова команда
За роки роботи в інженерній сфері та на керівних посадах Микола Кулишев накопичив значний досвід роботи з людьми. Працюючи провідним інженером на заводі, він відповідав не лише за технічні процеси, а й керував командою з понад сотні працівників. Згодом до цього досвіду додалася служба у війську, де важливими стали взаємодія, комунікація та злагодження підрозділу. Саме цей практичний досвід роботи з людьми та вирішення складних ситуацій став одним із поштовхів до створення нового освітнього продукту.
Разом із родиною Микола розпочав розробку PARLEY — інтерактивної гри-тренажера з переговорів. Назва походить від французького parler — «говорити». В основі проєкту — реальні переговорні ситуації, у яких учасники не просто вивчають теорію, а безпосередньо тренують уміння домовлятися з іншими людьми.
У грі використовують систему DISC, яка допомагає краще розуміти різні стилі поведінки співрозмовників. Учасники отримують переговорні кейси, беруть на себе ролі вигаданих персонажів і мають знайти рішення в обмежений час. Важливо не лише те, що саме вони скажуть, а й те, як будуватимуть взаємодію з іншими учасниками.
«Людина грає не сама за себе, а за певного персонажа. Учасники потрапляють у різні ситуації та мають домовитися між собою. Можна спробувати різні стратегії, помилитися, побачити наслідки своїх рішень і зрозуміти, що саме спрацювало», — пояснює Микола.
На відміну від традиційних курсів з переговорів, де основний акцент робиться на теорії, PARLEY дає можливість одразу застосовувати переговорні інструменти на практиці. Після гри учасники отримують результати та аналіз своїх дій, що допомагає побачити власні сильні сторони й точки для розвитку.
До розробки проєкту долучилася нова команда — фахівці з дизайну, технологій та розвитку продукту. Разом вони працюють над розвитком цифрової версії тренажера.
Надалі команда планує виокремити роль координатора гри — людини, яка стежитиме за її перебігом та дотриманням правил. Водночас оцінювання результатів і аналіз дій учасників частково здійснюватиме штучний інтелект.
Проєкт уже тестують на учасниках. Запити на проведення ігор надходять від навчальних закладів, а PARLEY також зацікавив український бізнес. Проєкт уже має англомовну версію, а в майбутньому команда планує розвивати його для європейської та міжнародної аудиторії.
У Львові Микола вже встиг створити власну майстерню та разом із дружиною започаткувати новий освітній проєкт. Але його цивільне життя поки що залишається на паузі. Наразі він продовжує службу у Збройних силах України.
«Мрію, щоб війна закінчилася, і Україна залишилася Україною. Так, у нашій країні є багато проблем, які ще потрібно розв’язувати, але це наша країна, і найбільше я хочу, щоб ми не програли цю війну. Хочеться повернутися до своєї справи», — каже Микола.
Переговорний канал команди за посиланням.
***
Тарантіна Ольга
