Історія
Медовий рестарт: як ветеран з Луганщини відродив бджільництво на Дніпропетровщині
Коли 24 лютого 2022 року Дмитро Рясний залишав Лисичанськ, він не знав, чи побачить колись рідну домівку та пасіку, у яку роками вкладав сили разом із близькими. На окупованій Луганщині залишилися сотні вуликів, вартісне обладнання й звичний уклад. Після демобілізації ветеран узявся за улюблену справу знову — тепер уже на Дніпропетровщині. Своєю історією він поділився зі Східним Варіантом.
Від вчителя праці до бійця «Азову»
Дмитро Рясний народився в селі Михайлюки на Луганщині. Після дев'ятого класу вступив до Лисичанського педагогічного коледжу. Хлопець із дитинства любив майструвати власноруч, тож і фах обрав відповідний — учителя трудового навчання. Саме там він зустрів своє кохання — майбутню дружину Анну.
Певний час працював у школі, але вчительської зарплати молодій родині не вистачало, тому згодом перейшов у сферу торгівлі.
Мирне життя зламала війна. У 2014 році Лисичанськ на два місяці опинився під окупацією. Дмитро вивіз дружину до батьків у Новоайдарський район, а сам продовжував працювати — робота торгового представника вимагала частих поїздок областю, тож на власні очі бачив руйнування звичного світу.
«Бачив сепаратистів, їхню поведінку, бо часто їздив через блокпости. Якісь типи просто висаджували людей з автівок, забирали їхні речі. Я дивився на це й розумів, що не хочу такого життя, не хочу, аби мій син жив у такій країні», — згадує ветеран.
У січні 2015 року він добровільно приєднався до полку «Азов». Строкової служби чоловік не проходив і мав «білий білет», тож це стало його першим військовим досвідом.
«Жінці я пообіцяв, що через три місяці повернуся. Хлопці тоді сміялися й казали, що так не буде. Дружина досі пригадує мені цю обіцянку», — розповідає він.
Саме в «Азові» він уперше взяв до рук зброю, пройшов вишкіл з інструкторами та звикав до фронтових буднів. Обіцяні три місяці розтягнулися на два роки.
«Але врешті-решт постало питання: або родина, або служба», — пояснює він.
Наприкінці 2017 року Дмитро повернувся до цивільного життя, навіть не підозрюючи, що за кілька років йому знову доведеться вдягнути військову форму.
Від перших вуликів до власного цеху
Після демобілізації ветеран вирішив присвятити себе родинній справі. Бджільництвом у його сім’ї займалися кілька поколінь, тож разом із дружиною Анною вони взялися розвивати власну пасіку.
У 2018 році родина отримала першу фінансову підтримку.
«Це був грант на відкриття власної справи. На ці кошти ми закупили вулики», — згадує Дмитро.
Згодом подружжя виграло фінансування від USAID. Завдяки цій допомозі підприємство придбало медогонку — обладнання, яке, за словами пасічника, повністю закривало потреби господарства до самого 2022 року.
Крок за кроком невелика пасіка перетворювалася на успішний сімейний бізнес. До початку повномасштабної війни «Династія Рясних» у Лисичанську налічувала понад 120 бджолиних сімей, мала власний фасувальний цех і стабільний ринок збуту крем-меду.
Від передчуття вторгнення до служби у снайперському взводі
Досвід служби в «Азові» навчив Дмитра уважно стежити за обстановкою. Тож коли наприкінціі 2021-го напруга на кордоні почала зростати, він не сумнівався: ескалація неминуча.
«Ми знали, що війна буде. Ця загроза висіла у повітрі, а її початок — це було лише питання часу», — згадує ветеран.
Після звільнення з «Азову» в нього залишилося спорядження: форма, бронежилет, зимовий і літній комплекти одягу. Документи теж були готові, а з побратимами існувала домовленість: у разі наступу прибути до пункту збору в Дніпрі.
Вранці 24 лютого родину розбудив сусід.
«Він сказав, що почалася війна. Паніки не було, я знав що робити. Найперше поїхав на заправку і залив повний бак, черг ще не було. Зняв гроші, бо розумів, що згодом це може стати неможливим», — розповідає Дмитро.
О сьомій ранку вони вже виїхали з Лисичанська у бік Дніпра.
«Ми їхали й слухали новини. Наступ відбувався з усіх боків. Не було розуміння, якою дорогою краще їхати, аби не потрапити в халепу», — каже він.
У Дніпрі їх зустрів дівчина брат — волонтерка Азовського руху. Саме в неї влаштувалася родина, а сам чоловік знову став до лав ЗСУ. Після вишколу його зарахували до снайперського взводу.
За словами ветерана, війна у 2022 році суттєво відрізнялася від тієї, яку він пам’ятав із 2015-го. Якщо тоді дрони були винятками, то повномасштабне вторгнення перетворилося на зовсім іншу війну — технологій, де змінилися і засоби боротьби, і самі виклики для бійців.
31 березня 2022 року загинув брат Дмитра — Євген Рясний: гелікоптер, яким його евакуювали з обложеного Маріуполя, збили над окупованою територією. Влітку 2023 року Дмитро демобілізувався — за указом, який дозволяв військовослужбовцям звільнятися зі служби, якщо хтось із рідних загинув.
Тож розпочинати все спочатку ветерану довелося вже без рідного дому, пасіки й найближчої людини.
Відновлення на Дніпропетровщині
Перші кроки до відновлення пасіки Дмитро Рясний зробив ще у 2022 році, хоча й продовжував служити. Він розумів: рано чи пізно повернеться до цивільного життя, а отже, доведеться починати все спочатку.
«Я знав, як це — починати, коли в тебе нічого немає. Тому купив знайомому, який виїхав із Луганщини, вулики та бджіл. Ми домовилися, що він облаштує пасіку, а коли я повернуся, передасть її мені», — розповідає ветеран.
Втім, план не спрацював: бджоли загинули, а приятель виїхав до родини в Німеччину. Від майбутньої справи залишилися лише вулики.
Після демобілізації подружжя почало шукати місце, яке нагадувало б їм рідну Луганщину.
«Хотілося знайти невелике селище неподалік від Дніпра, щоб були поля, річка як удома. Ми знайшли таке місце у 30 кілометрах від Дніпра. Там і вирішили починати все заново», — каже він.
Новий сезон пасічник розпочав у 2024 році. Спершу родина взялася за виготовлення вуликів із пінополіуретану — сучасного, легкого й теплого матеріалу.
«Це дозволило забезпечувати себе та заробляти кошти. А вже потім ми купили бджіл і почали займатися медозбором», — пояснює Дмитро.
Паралельно родина активно шукала можливості для розвитку бізнесу, проходила навчання, брала участь у грантових програмах.
«Хотілося, щоб старт був швидшим і легшим», — додає він.
Загалом «Династія Рясних», за оцінкою Дмитра, взяла участь уже в семи таких проєктах. Одним із ключових стала освітньо-грантова програма «Рестарт для ВПО»: саме за ці кошти вдалося масштабувати виробництво, запустити нову фасувальну лінію для переробки та фасування меду й створити робочі місця для переселенців.
Сьогодні господарство налічує близько 200 бджолосімей, а на пасіці працюють 5 осіб — як місцеві, так і переселенці.
«У нас є обладнання, яке фасує мед у стіки, є стіл для розливу. Намагаємося продавати продукцію в роздріб, а не трилітровими банками, як раніше: фасуємо мед у стіки та стограмові баночки, готуємо горіхи з медом і подарункові набори», — розповідає пасічник.
На запитання, що було найважчим, ветеран відповідає, що складнощі виникають на кожному етапі. Зокрема, наразі підприємству бракує обсягів продажу, адже вони активно розширюються, працевлаштовують людей та інвестують у розвиток.
«Але долаємо, вибору іншого немає. Розвиваємося далі», — усміхається Дмитро.
Окрім перемоги, Дмитро мріє про власний дім — там, де тепер облаштована пасіка. Стара хата на цій ділянці непридатна для житла, тож будувати доведеться з нуля. Тоді й дорога до пасіки забиратиме не по 40 хвилин в один бік щодня, як зараз, а кілька кроків.
Продукцію «Династії Рясних» можна знайти на сайті підприємства та в Instagram.
***
Тарантіна Ольга
