"Він не просто син, він мій друг, мій побратим": памʼяті українського захисника з Маріуполя Данила "Наруто" Подибайла

Данило завжди мав чітку громадянську та патріотичну позицію. Їздив на Майдан до Києва, виходив на мітинги за український Маріуполь. До повномасштабного вторгнення у Маріуполі Данила знали не тільки як волонтера, а ще і як талановитого музиканта, співака, поета, археолога,  відео, світло- та звукорежисера масових заходів.

1 червня 2023 року Україна втратила одного зі своїх найкращих синів. Східний Варіант розповідає про життя Данила, щоб якомога більше людей дізнались про його подвиг та пам’ятали ціну нашої свободи. 

“Синьо-жовта балаклава”

Данило Подибайло народився у Донецьку. Коли він був ще маленький, його мамі Марії запропонували посаду завідувачки кафедри міжнародних відносин Маріупольського державного університету. Тоді родина перебралася до приазовського міста. 

З дитинства Данило був дуже доброзичливим хлопцем. Його мама каже: “Куди б він не приходив, то одразу ставав душею компанії, улюбленцем”. Хлопець вмів грати на гітарі, добре співав, складав власні пісні, писав книги.

Коли розпочалась Революція гідності й на Майдані збирались люди, Марія Подибайло їздила до столиці, щоб долучитися. Данило тоді був у 11 класі, готувався до закінчення школи. В один день він сказав мамі: 

— Мамо, ти повинна взяти мене з собою. 

—  Ну це ж не для дітей, Данилку, — відповіла мама. А Данило відповів: 

—  Пригадай, як ти, коли була в 10-11 класі, теж їздила на Майдан на Студентську революцію. Ти теж тоді боролася за незалежність України. 

“І я зрозуміла тоді, що не маю аргументів. Він мав рацію. Я в його віці теж мала позицію, теж намагалась щось робити. Тому я взяла його з собою”, —  каже Марія Подибайло. 

На Майдані Данило був враженим сміливістю  хлопців з Харкова. Вони були у синьо-жовтих балаклавах. Це надихнуло Данила написати пісню “Синьо-жовта балаклава”, яка стала достатньо відомою серед патріотів Маріуполя та була використана у документальному фільмі “Самооборона Маріуполя”.  

Одного разу, коли Данило вже повернувся з київських мітингів до Маріуполя, його побили у школі за його проукраїнські погляди. Серед тих, хто напав на хлопця, був один з його найкращих друзів — Володимир. Тато Володимира, Валерій Кирсанов, у 2015 році корегував ворожий вогонь по маріупольському мікрорайону Східний. Щоправда, у 2022 році Валерій сам загинув під час блокади від російської авіабомби.  

“Цей друг не бив, але був присутній. І не захистив. Їх було чоловік 5-6. І побили так, що були зламаний ніс, розсічена брова та око. Серйозно побили за підтримку Майдану, мотивуючи тим, що там страждав “бєдний беркут”, — пригадує Марія Подибайло.  

Волонтерська діяльність та активна громадянська позиція

Марія Подибайло у 2014 році, коли у східних регіонах України почались  перші збройні заворушення, заснувала координаційний центр патріотичних сил “Новий Маріуполь”. Волонтери центру займались забезпеченням українських солдатів на блок-постах, проводили патріотичні акції, допомагали пораненим. Марія каже, що тоді через воєнне волонтерство вони будували рух опору: 

“А чому назва “Новий Маріуполь”? Тому що після 2014-го року наш регіон мав стати іншим. Ми будували саме новий Маріуполь, в якому було активне громадянське суспільство, це ключове, чого раніше не було у місті. Відповідальні громадяни, які управляють за безпеку і розвиток своїх громад. З “Новим Маріуполем” ми створили бойове крило, самооборону Маріуполя, яка стала прототипом територіальної оборони. Ми працювали у режимі без обмежень напрямків діяльності. Все що треба, все робили. Це й одяг, і допомога із забезпеченням харчування, амуніції, ремонту військової техніки, медичного забезпечення. Особливо важливий напрям — патріотичне виховання молоді”. 

Данило відразу почав допомагати мамі: їздив з нею по блокпостах, виступав на мітингах, підтримував у всіх напрямках діяльності. Після закінчення школи хлопець думав вступати до одного з вузів Харкова або Запоріжжя, та через початок збройної агресії росії на сході України не захотів лишати наодинці маму та сестер. Тоді він вступив до Маріупольського державного університету за фахом “Історія”.

У студентські роки Данило активно займався творчістю — писав вірші та складав пісні. На всеукраїнському молодіжному фестивалі “Червона рута” 2015 року здобув III премію в категорії “Акустична музика” з відзнакою “за розкриття патріотичної тематики”. Брав участь у багатьох університетських заходах: проводив тренінги для підвищення соціальної активності молоді Маріуполя, виступав на концертах та патріотичних зустрічах, був співорганізатором артфестивалю “З країни в Україну”.

За сприяння “Нового Маріуполя” у місті з’явилось Громадське телебачення Приазовʼя. Марія Подибайло каже, що через свій Інтернет-канал хотіли показувати, що у Маріуполі немає “сєпарів”, а є патріоти та віддані Україні люди. І Данило теж допомагав у цій роботі. 

Після закінчення університету Данило пройшов строкову службу у маріупольській військовій частині 3057. Служити з ним пішли тоді і його найкращі друзі Віталій та Антон. З ними він грав у рок-групі, знімав відео, писав книги. Зараз вони перебувають у ворожому полоні. 

Данило говорив з окупантами на рівних

Після служби Данило продовжував жити у Маріуполі разом з дівчиною та їхньою маленькою донечкою. Хлопець не встиг одружитися. Він чекав, поки зі служби повернуться усі його друзі, щоб усіх запросити на власне весілля. Та почалося повномасштабне вторгнення рф. 

Спочатку Данило хотів долучитися до військової частини 3057, у якій був резервістом, але через швидкий перебіг подій не встиг. Росіяни оточили Маріуполь та почали бомбити з усіх видів зброї, не випускаючи цивільне населення. Коли у місті  зникли усі комунікації, Данило організував приготування їжі у дворі, в якому проживав. Займався виявленням ворожих сил і передавав дані ЗСУ.

15 березня добрий друг Данила віддав йому свій автомобіль, щоб той вивіз свою родину, жінок та дітей маріупольських військових. У той же день вони рушили з блокадного міста. До найближчого Бердянська вони їхали без сну та відпочинку майже добу. А там, на одному з російських блокпостів, під час перевірки у Данила знайшли військові ремінь та шкарпетки.  

“Того разу він уникнув полону завдяки своїм артистичним здібностям і розумінню психології. Він зміг втримати самовладання і виявити кмітливість та провів кадирівців, “днрівців”, росіян та бурятів, які допитували його. Данила протримали на колінах роздягненим цілу ніч. На вулиці. В мінус 10. Поламані ребра і ніс. Але місія  виконана — вийшов і він, і родини його командирів. Він говорив з окупантами на рівних”, — розповідає мама Данила.

Коли окупанти побачили військовий ремінь на Данилові, то одразу почали бити. Данило відповів: “Чого ти б'єш,  може ти запитаєш? Може я тобі скажу, і не треба бити?”. Данило втягував їх у розмову. 

“Ти точно служиш!”, — наполягав російський окупант. 

“Я не служу. Я з дитиною, яка три тижні у підвалі провела. Ви нарешті почали пускати, то ми і їдемо. Я срочку служив. А ти срочку служив?” — впевнено відповідав Данило, стоячи перед ворогом. 

“Служив”.

“А ти міг не служити?”.

“Не міг”

“От і я не міг не служити. Ти подивись, у мене волосся довге. Як я б зміг служити в армії з таким волоссям?”. 

Данило тоді вдавався до елементарної логіки, втягувати російських окупантів у розмову, поводився з ними на рівних. Зрештою, завдяки цьому  хлопця відпустили й він з родиною зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. 

Марія каже, що тоді її сина врятувала ще й відсутність Інтернету та зв’язку. Окупанти не могли перевірити більш детальну інформацію про патріотичне минуле Данила. 

Обрав позивний “Наруто”

Данило з родиною та переламаними ребрами приїхав до мами. Одразу ж почав активно допомагати в її підрозділі. Але вже через тиждень відправився на оборону Києва. Захисник обрав собі позивний на честь одного з улюблених персонажів аніме — Наруто.

Після того, як ЗСУ змогли відстояти та звільнити північні регіони України, Данило вступив до лав 128-го батальйону 112-ї бригади ТрО, служив в окремому підрозділі аеророзвідки “Ангели”. Данило брав участь у контрнаступі на Харківщині. Після звільнення Харківщини, відряджався на схід України. А з березня 2023 року з підрозділом  пішов у свою останню ротацію на захист Бахмута. 

“Він мені стільки розповідав про своїх побратимів. Данило дуже складно пускав людей у своє життя. Він дуже легко спілкувався з усіма, але щоб назвати людину другом…Його найкращі групи, його рок-група, у Маріуполі потрапили у полон. Вони й жили разом, і знімали, і творили все.  І він дуже болісно це сприймав. Данилко був надзвичайно відданим та відповідальним другом. Він страждав, що не може нічого зробити для їх звільнення. Єдиним доступним було наблизити звільнення рідного Маріуполя й України”, — пригадує Марія Подибайло.

Мама захисника пригадує, що кожен обмін військовополоненими був для Данила “американськими гірками”. Спочатку велика надія на те, що його друзі повернуться саме цього разу. А потім різке безсилля, бо їх нема у списках. 

“Він тоді казав: «Значить я ще не достатньо русні накосив»”, — згадує мати слова Данило.  

“А потрапивши до підрозділу аеророзвідки “Ангелів”, він знайшов однодумців, сім’ю, дуже-дуже близьких для себе людей. Я, не бачивши жодного його побратима, знала про них все. Він захоплювався ними, розповідав про їхні цивільні життя. Уявляєте, ми говорили не про наші сімейні речі, ми говорили про його побратимів. Вони теж були творчими, як і він, вони кіношники. Він знайшов побратимів, з якими зможе виконати свою місію — звільнити рідний Маріуполь і своїх друзів. От якраз і Раста став таким для нього. Вони разом воювали, разом творили відео зі знищення ворога, разом загинули. Разом поховані”, — каже Марія.   

Особливість роботи аеророзвідки полягає в тому, що завжди є підтвердження їхньої роботи. У соцмережах залишилось багато відео, на яких Данило разом з побратимами знищували російську техніку, живу силу противника та склади з боєприпасами.

Данило загинув разом зі своїм напарником Растою 1 червня 2023 року під час виконання бойового завдання неподалік Кліщіївки, що поряд з Бахмутом. В останній шлях захисника з побратимом провели 5 червня. У цей же день відбувся вихід документального фільму “Без права на дубль” про роботу української аеророзвідки. Фільм знімався в жовтні 2022 року, після звільнення Харківщини. Але, за збігом обставин, його прем’єра була спланована саме в день, коли друзі й родини прощались із двома головними героями фільму — “Наруто” і “Растою”.

Марія розповідає, що найближчим часом планують видати альбом з піснями Данила. Але не для комерційної мети, а просто для збереження пам’яті серед тих, хто його знав, розумів і любив. 

“Це людина-позитив. Він усюди був самоучкою. І в цьому був його кайф. Він сам до усього доходив. Бути отаким дилетантом — це було його. Він був світловиком, оператором, звукорежисером, сценаристом, музикантом, співаком, поетом, письменником, істориком. І все робив з винятковою любов’ю до мистецтва. Все — на найвищому рівні”, — каже Марія.

Данило захоплювався своїми сестрами та своєю мамою. Марія дуже пишається, що їй вдалося виховати такого сина. 

“Він був ще й моїм другом, моїм побратимом. І це багатьом видасться дивним, але і моїм вчителем. І це найкраще, про що може мріяти кожна з матерів. Він залишив нам стільки своїх творів! Стільки сенсів, які належить осмислити, що вистачить на все життя! Ми маємо звільнити Україну і відбудувати Маріуполь. Маємо дочекатись звільнення його друзів. Головне, чого Данило прагнув все життя — стати досконалою людиною. Нам є до чого прагнути. Він зрозумів що це означає. І довів це своїм життям”, — каже Марія Подибайло. 

***

Пам’ятаємо про кожного та кожну, хто віддав своє найцінніше — життя — за нашу із вами свободу. Допомагаємо кожному та кожній, хто продовжує боронити України!

***