"Заходили без дозволу до будинків, погрожували розстрілом". Розповідь дівчат, які вирвалися з окупації

Поїхали з Харкова. Виявилося, що в окупацію

Ми сидимо у львівській квартирі, п'ємо чай та сміємось. Важко повірити, що ще кілька днів тому двоє дівчат, яким виповнилося по двадцять років, пробиралися через блокпости російських окупантів, щоб виїхати на вільну і порівняно безпечну українську територію.

Менше ніж тиждень тому Оля та Альбіна ще були у себе вдома в селі на кордоні Харківської та Донецької областей, де зараз хазяйнують російські солдати. Їхнє село (назва не вказується через питання безпеки — авт.) протягом восьми років допомагало ЗСУ та мало репутацію процвітаючого господарства.

Але наприкінці лютого тут з'явилася російська армія.

Насамперед загарбники увірвалися до сільради. Зірвали український прапор, сказали, що мають такий наказ. Забрали всі документи, жорсткі диски із комп'ютерів. Мабуть, сподівалися отримати інформацію, пов'язану з багаторічною допомогою адміністрації села військовим. 

«Заходили до нас, питали про обігрівачі. У сусідній будинок заходили, там люди похилого віку живуть, купалися в душі. Тобто дозволу не питали, просто зайшли та оголосили, що їм треба помитися», — розповідає Оля.

Рідне село дівчат переносить перебування там окупантів порівняно спокійно. У сусідніх окупованих населених пунктах все набагато гірше. Там окупанти шукали учасників АТО. Дівчата розповідають, що таких знаходили й, одягнувши на голови мішки, вели у невідомому напрямку.

«Там у місцевих відбирали рушниці, у мисливців. Погрожували розстрілом керівнику села. Знищили всіх фермерських тварин — кролики, свині, корови. Говорили, що роздаватимуть як гуманітарку, але звісно все залишили собі. Ще там росіяни облаштували позиції, окопалися. Зробили гелікоптерний майданчик… У тому селі досі є величезна братська могила», — розповідають дівчата.

Настав час евакуації

Дівчата пробули у селі 44 дні. І весь цей час майже кожного дня йшли величезні колони російської техніки у бік Ізюму. Деякі зупинялися, деякі проїжджали повз. 

Вирішили евакуюватись, коли оголосили офіційні гуманітарні коридори. Евакуювалися своїм ходом, машиною родичів. Здебільшого молодь та діти, батьки залишилися там.

«Вирішили їхати, бо зрозуміли, що найближчим часом це не скінчиться і чекати нам нічого. Треба було вибиратись та планувати майбутнє», — розповідає Оля.

Коли вирішили їхати, виникла проблема. Звичайною дорогою не можна було їхати, бо на тій ділянці були активні бої.

Довелося їхати у бік Куп'янська. Потім через Лиман, Слов'янськ, Краматорськ. Робили гачок 200 кілометрів. Вирішили їхати через Куп'янськ, бо там менше російських блокпостів. Ще була можливість їхати через Балаклію, але там блокпостів окупантів набагато більше.

«На своїх блокпостах росіяни дуже ретельно перевіряють телефони. Часто їх забирають. Навіть якщо в тебе в телефоні немає нічого підозрілого, можуть просто сказати, що тепер твій телефон їхній — і ти нічого з цим не зробиш. Нам пощастило, на блокпостах із нами нормально поводилися, але це скоріше виняток», — розповідає Оля.

Зрештою дівчата благополучно дісталися Львова, де їм надала притулок подруга. Найближчі плани — їхати за кордон до Фінляндії.

«Вдома залишилися родичі, там зараз складно. Хочемо знайти роботу, щоб хоч якось допомагати рідним», — кажуть дівчата.

Щодня українці залишають країну, сподіваючись знайти за кордоном безпеку та впевненість у завтрашньому дні. І хоч останнім часом все більше повертається, прикордонні пункти у бік Європи перетинають десятки тисяч людей. Лише до Польщі за один день, 15 квітня, виїхало 22 тисячі людей. 

Двом дівчатам із села на кордоні Харківської та Донецької областей пощастило, вони змогли вирватися неушкодженими. Але скільки людей перебуває в окупації й під постійною загрозою з боку ворога? Нині мають можливість будувати плани. Є лише надія на швидке визволення та перемогу української армії.