"Серце підказувало, що він живий": як родини полонених та зниклих безвісти з Тошківки вже понад рік шукають своїх близьких

Гаряча точка з 2014 року

З 2014 року Тошківка знаходилась недалеко від межі розмежування. Населений пункт регулярно піддавався обстрілам з боку “лнр”, гинули люди. Після повномасштабного вторгнення росії на селище почався наступ одразу з декількох сторін – з Петропавлівки та Новотошківського. Для ворога це був значуща точка, адже з неї відкривалась дорога до Лисичанська та Сєвєродонецька. 

На початку травня окупанти підійшли вже до околиць селища, проте українські захисники продовжували тримати оборону. У червні ситуація загострилась, ворог кинув додаткові сили для захоплення селища. У надскладних умовах українські сили відбивали атаки та навіть декілька разів провели успішні наступальні операції.

10 червня російські сили почали використовувати усі види зброї для захоплення селища. 21 червня голова Сєвєродонецької РВА Роман Власенко повідомив про окупацію Тошківки. Доля багатьох воїнів, які тоді стояли на захисті, досі невідома. За них вже понад рік борються їхні родини. 

“За весь рік звільнили тільки три людини”

Чоловік Анастасії Федоренко після початку повномасштабного вторгнення став на захист своєї країни. Майже одразу його відправили на Луганщину у складі 57-ї бригади 34-го батальйону. 

На початку червня чоловік перебував у Тошківці. Анастасія розповідає, що найстрашніший день для родини стався 10 червня:   

“10 червня о 6 ранку я з ним ще говорила. А 10 червня ввечері мені подзвонили та сказали, що він загинув”. 

Але серце жінки підказувало, що це не так, що її чоловік живий. Майже рік вона збирала докупи усі подробиці тодішніх подій, вивчала карти, говорила з побратимами. І після цього дізналась, що її коханий живий, але у полоні. 

“Зараз він рахується як полонений, але не підтверджений країною-агресоркою. Така ситуація не тільки у мене, а й в інших родичів, чиї близькі брали участь у тих боях. Ця ситуація для нас кричуща. Адже поки сторона агресора не підтверджує, що в них у полоні знаходиться людина, значить вона не несе відповідальність за збереження її життя”, – пояснює Анастасія. 

Анастасія знає точне місце, де її чоловік потрапив у полон. Але вже понад рік його ім'я не потрапляє у списки на обмін. 

***

Чоловік Лілії Лукʼянюк після повномасштабного вторгнення долучився до київської територіальної оборони. Спочатку боронив кордони столиці на першій лінії оборони, а у червні його з побратимами відправили на Луганщину, під Тошківку. Через три дні після прибуття військовослужбовець перестав виходити на зв’язок. 

“Востаннє він виходив на зв’язок 16 червня. Їхню бригаду відправили на підкріплення 57-ї бригади 34-го батальйону. Вони розташовувались у Тошківці, біля Гірського. І там вони зникли. Деякі потрапили у полон, доля деяких невідома”, – каже Лілія.

За допомогою родини військовослужбовців, які перебували у Тошківці, зверталися в усі інстанції – до Міжнародного комітету Червоного Хреста, до Координаційного штабу, до Національного інформаційного бюро, до українського Омбудсмена. Але ніхто не може конкретно допомогти чи надати інформацію, адже росія протягом року не підтверджує нікого з того напрямку та не пускає до місць утримань представників  Червоного Хреста. 

“Ми не можемо підтвердити їх з російських телеканалів. У них майже не брали “інтерв’ю”, як вони це називають. Ми знаходили декого на фото, відео, але фото розмиті. Декого показували у березні, у квітні. Але там набагато більше людей, ніж вони показали. І майже ніхто не телефонував з полону, тому більшість знаходиться у невідомості”, – пояснює Лілія Лукʼянюк.

Лілія розповідає, що тоді, у червні 2022 року, українські захисники тримали оборону у пʼятиповерхівках по бульвару Цуприка, саме там зникло багато наших військових. 

***

Олександр Бобошко вважає, що його син Євген загинув недалеко від Тошківки. Євген спочатку брав участь у захисті Києва, а потім його відправили на Луганщину під Тошківку. 

“Ми тільки переписувалися, бо подзвонити не можна було. Ну і він приїхав на місце, не написав нічого. Ми не знали, де він, куди попав. Проходить тиждень, немає зв’язку, поза зоною. У мене були телефони побратимів, через декілька днів вони з’явились на звʼязку. Я подзвонив, і вони сказали, що мій син загинув”.

Олександр зміг впізнати загиблого сина на фотографії, яку виклали росіяни в одному зі своїх каналів. 

“Вранці був обстріл – з градів, мінометів, з усього, що тільки було. Мені розповідали, що 10-15 хвилин обстріл. Потім летить розвідувальний дрон. І якщо бачать, що хтось ще живий – знову такий обстріл. О 7-й ранку мого сина тяжко поранило. Він був ще живий деякий час, але потім… помер”. 

Олександр каже, що тоді у побратимів не було можливості забрати тіло з поля бою, адже масовані ворожі  обстріли продовжувались постійно. 

“Жодна людина ще не похована”

На початку вересня минулого року Лілія та Анастасія створили громадську організацію “Дружини полонених у Тошківці”, щоб тримати зв’язок родинами, підтримувати одне одного та сприяти скорішому поверненню своїх рідних. Разом родини виконали увесь ланцюжок дій, який потрібен для пошуку військовослужбовців: комусь присвоєно статус зниклого безвісти, комусь – військовополоненого. Але за рік з Тошківського напрямку було обміняно тільки три людини, розповідають представниці організації.

У грудні представники та представниці “Дружини полонених у Тошківці” їздили до Ватикану на аудієнцію до Папи Римського Франциска. Йому передали рушник та списки полонених, щоб і він за можливості посприяв хоча б підтвердженню військових з того напрямку. 

“Також у березні ми були на 44-й сесії Парламентської асамблеї Ради Європи. Я особисто представляла всіх військовополонених України, читала промову. Ми розказали нашу проблему, що у нас немає підтвердження полонених. Представники Червоного Хреста кажуть, що у них немає доступу, що їх не пускають. Кажуть, що будуть намагатися дістати інформацію для того, щоб підтвердити списки наших військових”, – каже Лілія.

Анастасія каже, що зараз головна проблема у тому, що Червоний хрест не підтвердив жодної людини з даної локації. Понад 100 родин досі перебувають в невідомості, не знаючи, що з їхніми рідними та де вони перебувають. 

“Друга проблема – це те, що їх не міняють. Тому ми хочемо наголосити, що є герої Луганського напрямку, про яких теж треба говорити на усю країну та увесь світ, щоб усі знали й допомагали з усіх боків. Хлопці потрапили у полон пораненими. Ми не знаємо, що там з ними відбувається. Ми постійно закликаємо і треті країни, і місії, ми зверталися до місії ООН, у нас було дуже багато зустрічей з ними, але в нас немає ніякої підтримки”, – говорить Анастасія Федоренко.

У травні цього року Україні вдалось повернути тіла загиблих захисників, частина з них ті, хто перебували у Тошківці. Зараз родини чекають результатів ДНК-експертизи. Олександр каже, що, коли дізнався про обмін тілами, самостійно викликав поліцію та здав ДНК.

За рей рік родини військовослужбовців, які зникли у Тошківці, неодноразово виходили на мирні акції, зустрічались з міжнародними та державними інстанціями. Мета тільки одна – дізнатись долю своїх близьких. Та поки що результатів замало. 

Триматись допомагає зв’язок, який родини підтримують через організацію “Дружини полонених у Тошківці”. 

“Це об’єднання родин саме по Тошківці. Ми підтримуємо одна одну, намагаємось і відволікатись, і бути одна одній підтримкою. У нас і дружини, і матері. Ми постійно на зв’язку”, – каже Лілія Лукʼянюк. 

“Ми постійно працюємо, щоб повернути усіх”

У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими Східному Варіанту повідомили, що робота для повернення українських військовослужбовців додому ведеться постійно. Представникам Координаційного штабу відомо про кожного бійця, хто має статус військовополоненого або зниклого безвісти. На жаль, росія не дає жодної інформації про утримання українських бійців. З таким противником важко вести хоч якісь перемовини.

Як тільки у нас є можливість повернути людину з полону, ми одразу ж цими можливостями користуємося. Наші Збройні сили працюють для того, щоб забезпечити обмінний фонд”, – каже керівник пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

Петро Яценко розповідає, що існує такий вид обліку, як “ймовірно полон”. Він використовується тоді, коли росія не підтверджує людину, як полоненого, але є певні докази того, що цей військовослужбовець перебуває у полоні. Це можуть бути свідчення тих, хто повернувся з полону, відео або фото, на яких родини впізнали своїх близьких. 

Представник Координаційного штабу наголошує, що країна-агресорка не виконує Женевські конвенції  та не забезпечує належних умов утримання українських військових. 

 ***

Говорити про правила або домовленості марно, коли мова йде про рф. Продовжуючи бути державою-учасницею Женевських конвенцій, росія всіляко не виконує свої обов’язки щодо утримання військовополонених. Та родини продовжуються боротися за своїх рідних та вкотре готові кричати на увесь світ про несправедливість.

***