Підприємництво без кордонів: як подружжя переселенців з Донбасу започаткувало власну справу на Полтавщині

Чотири роки тому подружжя покинуло рідну Дружківку на Донеччині й переїхало до Полтави. Свою історію вони розповідають абсолютно спокійно — ніби їхнє життя схоже на мільйони інших. І здається, що все дійсно просто. Втекти від війни у 2014-му, рік прожити в окупованому Криму та повернутися назад на схід України. Пережити травму, реабілітувати яку не бралися лікарі, — і відновити себе самостійно. Влаштуватися на три роботи, аби утримувати сім’ю. Шукати себе на новому місці, багато працювати, знову пережити війну і страх усе втратити. 

Сьогодні в них власні масажні кабінети. Валерія працює з жінками, робить масажі та процедури догляду за тілом. Максим влаштував на своєму робочому місці міні-спорзал та працює в тому числі й з нашими військовими, реабілітуючи їх на волонтерській основі після травм. 

У матеріалі нижче — історія чоловіка й дружини з Донеччини, які змогли знайти свій шлях та допомагають відновитися й прожити нелегкі часи іншим.

“І в суперечці переміг, і в житті”

Вони прийшли на зустріч усією родиною: Валерія, Максим та їхня донечка Софія. Вихідні сім’я звикла проводити разом. Бо в будні бачаться тільки увечері, і часом не вистачає сил навіть наговоритися. Це, — кажуть, — їхнє перше інтерв’ю. І Максим одразу згадує про своє знайомство з дружиною.

“Познайомилися ми у шкільні роки. Це, здається, був ще 9-й клас. Навчалися з Лєрою в різних школах, але мали спільних друзів. Побачив її — і побився об заклад з приятелем, що ми з нею будемо зустрічатися. Так у нас усе й пішло. І в суперечці переміг, і в житті”.

Народилися й жили вони у Дружківці — це містечко недалеко від Краматорська. Валерія згадує, що були дуже юними, коли почалася війна на сході України. Валерії було 17 років, а Максиму — 18. Одруженими вони тоді ще не були, але вже зустрічалися.

“Як зараз пам’ятаю — ми були у Лєри вдома. Літо. Спека страшенна. Всі вікна відкриті навстіж, — підключається до розповіді Максим, — і тут чуємо нереально гучний звук — щось летить. Я подивився у вікно й побачив винищувач”. 

Саме в той момент літак збила ракета. І на їхніх очах він почав падати: стовп диму, звук від удару. Було враження, що почався землетрус. Різко зник зв’язок, і ні Валерія, ні Максим не могли нікому зателефонувати, запитати, чи все гаразд із рідними. Хлопець одразу взяв Валерію й вони пішли до його тата в гаражі — там було більш-менш безпечно. Вирішили перечекати.

Валерія згадує, як у ту ніч вони всі разом спали в машині. Було дуже неспокійно — обстріли продовжувалися, й коли це все закінчиться, ніхто не знав. А через кілька днів їй зателефонував тато, — він на той час жив у Криму, — і сказав, щоб вони їхали до нього. “Було дуже страшно і незрозуміло. Ми не знали, що буде далі. Просто тікали від війни”.

Вони думали, що побудуть на окупованому півострові кілька місяців і повернуться назад. Що війна скоро закінчиться. Але прожити в Криму їм довелося близько року. І не тільки через війну. Цей етап приніс складне випробування, але водночас — і новий шлях для Максима. Саме там він зрозумів, чим хоче займатися все життя.

“Саме ця травма змусила мене вивчати тему реабілітації людей”

Коли пара переїхала до Криму, вони зрозуміли, що швидко додому повернутися не вийде. Максим вирішив знайти підробіток, а у вересні — продовжувати навчання.

“На той момент я закінчив Донецький технікум. За освітою був учителем фізкультури, — говорить Максим. Ну і далі треба було йти вчитися. До кінця літа особливо нічого на сході України не змінилося — повертатися нікуди. Я вступив у Таврійський національний університет на цю ж спеціальність. Там провчився рік”.

І тут Валерія включається в розмову, нагадуючи історію, яка, власне, й стала початком кар’єри Максима у сфері реабілітології. 

“У тому ж році зі мною стався нещасний випадок. Я працював на одному підприємстві й отримав травму, в результаті якої відрізав собі 4-главий м’яз стегна. Мені зробити операцію, і я мав іти на реабілітацію. Взагалі, я — баскетболіст. Все життя займаюся спортом і це для мене дуже важливо. Тому хотів чимшвидше відновитися”.

Валерія згадує, як Максим займався сам. Розробляв ногу тільки по вправах, які знайшов у Інтернеті — і в нього вийшло. Тоді він іще не був дипломованим реабілітологом, якихось особливих знань не було.

Так хлопця, за його словами, “втягнуло”. Він почав цікавитися цією темою. Але була інша проблема — вони жили в Криму, де у них не було ніяких прав. 

“На той момент це вже була окупована територія. А в нас українське громадянство. Ну які там права? Брати російські документи ми не хотіли. Тому вирішили повернутися назад у Дружківку, — згадує Максим. — Я продовжив своє навчання вже у Краматорську — туди переїхав Донбаський національний технічний університет. Перевівся на кафедру фізичної реабілітації. Саме ця травма змусила мене вивчати тему реабілітації людей”.

“Якщо лягти й здатися, — не буде нічого”,  або “Я був у їхній шкірі”

Вже на останньому курсі навчання Максим починає працювати у сфері реабілітації. Спершу допомагає людям з болями в спині й невеликими травмами. Звісно, спершу це були родичі, друзі й знайомі. “Як і у всіх новачків”, — сміється Максим. 

Валерія згадує, як хлопець тоді допоміг стати на ноги своєму дідусеві. Він взагалі не вставав після інсульту. Було йому складно не тільки фізично, а й морально — чоловік взагалі нічого не хотів робити. А його треба було реабілітувати вже буквально на наступний день — інакше він би вже так і не ходив. 

Максим приїжджав до дідуся щодня, займався з ним. І через кілька тижнів він уже не тільки вставав, але і займався домашніми справами.

“Якщо не займатися, — людина так і лежатиме, — говорить Максим. — Уже з досвідом я зрозумів, що жаліти людей не можна. Я був у їхній шкірі — знаю, як воно, коли боляче і коли не виходить робити те, до чого звик. Але, якщо лягти й здатися, — не буде нічого, людина просто не зможе рухатися взагалі. А з дідусем ми пізніше навіть диван перетягували”.

Більш серйозні й складні пацієнти у чоловіка з’явилися після закінчення навчання. Він почав працювати в Центрі реабілітації людей з інвалідністю в Дружківці. 

“Там спектр категорій пацієнтів був дуже багатогранний: від людей із психічними розладами до людей після операцій, пацієнтів з грижами тощо. Працював навіть із дітьми-аутистами. Це дуже специфічна категорія людей — потрібен особливий підхід до кожної дитини”.

Максим зізнається, що часом важче працювати не з самим пацієнтом, а з рідними. Наприклад, один із найскладніших його випадків був, коли до нього на реабілітацію потрапила дівчина після ДТП. Вона пережила дві клінічні смерті, тіло її взагалі не слухалося, навіть говорити нормально вона не могла.

“Її чоловік був у дуже тяжкому моральному стані. Доводилося працювати і з ним, пояснювати, що з цим треба змиритися й навчитися жити далі. Це був найважчий випадок у моїй роботі”.

Максим і Валерія одружилися, у них з’явилася донька. Чоловік ріс професійно, багато працював, а дружина поки була в декреті. У цей період вони зрозуміли, наскільки війна змінила їх рідне місто. 

“Люди поникли. В очах була якась… приреченість, безпомічність, відчай. За рік Дружківка стала іншою. Місто спорожніло. Роботи майже не було. Розвиток зупинився”. 

Максим працював на двох роботах і брав масажі додому. Але й цих грошей не вистачало, аби нормально жити з родиною. 

“Я розумію дівчат із Харкова, Сум, Донбасу, які не можуть вимовити ні слова від стресу”

Максим працює реабілітологом і паралельно — вчителем у школі-інтернаті для дітей зі сколіозом. Їздить щодня в передмістя Дружківки й повертається додому близько 22:00 останньою електричкою.

“Ми почали розуміти, що нам просто не вистачає грошей, — згадує Валерія. — Максим працює щодня, ми його майже не бачимо. А в нас дитина, сім’я. Економічна ситуація в місті була такою, що люди не могли собі дозволити ходити на масажі. Сеанс у Максима коштував всього 30-50 гривень. Як справлятися? Ми не знали. Ми ж самі по собі — ні багатих родичів, ні спадку якогось у нас немає. Самі все витягуємо”.

Тож чоловік виставив своє резюме на одному з сайтів, і зовсім скоро йому зателефонували з Полтави. Буквально за кілька днів Максим пройшов співбесіду і влаштувався у фітнес-клуб у новому місті. Валерія з донькою лишилися в Дружківці, доки чоловік облаштується і заробить грошей на зйомну квартиру. Так через п’ять місяців їхня родина вже переїхала в Полтаву.

“Переїзд був дуже емоційним. І нелегким морально. Я розумію тих дівчат із Харкова, Сум, Донецька, які приходять зараз до мене на масаж і не можуть вимовити ні слова від стресу, — говорить Валерія. Бо сама пережила подібне. Все було так сумбурно: ми завантажили всю нашу квартиру в фургон і поїхали в нове місто”.

Жінка була повна надій: нове життя у більшому місті, нові знайомства. Але потім зрозуміла, що тут все чуже: квартира, вулиці, люди. Було ні з ким ні поговорити, ні пройтися. Максим на роботі, а Валерія гуляла з дитиною в незнайомому районі й не розуміла, що далі.

“Було навіть таке, що я хвилювалася через питання мови. На Донбасі всі говорять російською. А з початком війни пропаганда ще сильніше розпалювала суперечки на цьому фоні. У Полтаві російської майже не чутно. І я спершу навіть боялася заговорити. Але насправді все було добре — і я заспокоїлась. Адаптація зайняла у нас близько трьох місяців”.

Уже через місяць Валерія вирішила шукати роботу. Доньку віддали в дитячий садок — і вона влаштувалася в маркетинговий відділ одного інтернет-магазину. Максим у цей час напрацьовував клієнтську базу й розвивався як масажист-реабілітолог.

“У Дружківці оренда житла коштувала 500 гривень, а в Полтаві — 5 тисяч. Це для нас були величезні гроші. Тому я пішла на роботу. Так у мене почали з’являтися нові знайомства. Люди мені тут сподобалися. В Криму, наприклад, було не так. Ми ловили себе на думці, що там не наші люди: постійні суперечки, ненависть до України. Тому звідти й поїхали. А тут всі готові допомогти адаптуватися, підказати щось”.

У “масажну сферу” Валерія переходила поступово. Каже, що спершу її зацікавила ця тема з позиції здоров’я. Та й Максим своїм прикладом підштовхнув дружину до освоєння нової професії.

“У нас тепер “сімейний підряд”, або якби не КОВІД…

Спершу Валерію вчив робити масажі чоловік. Потім жінка почала їздити на курси, тренінги і майстер-класи. Поступово навчилася робити й масажі для вагітних, і обгортання, й тейпування. Максим уже вийшов на новий рівень: у нього постійні клієнти, працював на себе. І Валерії теж такого хотілося. 

“Я цікавилась масажами та косметологічними процедурами для тіла з медичної точки зору. Мене дуже хвилювало, що дівчата в погоні за схудненням і красивим тілом шкодять своєму здоров’ю різними неперевіреними препаратами: п’ють якісь сумнівні еліксири тощо. Я проти цього всього. Знайшла дівчину, яка працює на натуральній косметиці, робить обгортання тіла. Назбирала грошей і поїхала до неї на навчання. З першого ж дня я зрозуміла, що хочу працювати у цій сфері. І так закрутилося. Свій власний кабінет у мене з’явився вже через три місяці”.

Якби не КОВІД, за словами подружжя, можливо, вони б і не наважилися повністю перейти на роботу на себе. 

“Коли почався локдаун, я зрозумів, що надіятися на роботодавця не варто. У фітнес-клубі нам нічого не обіцяли — вони й самі не знали, що буде далі. А в мене були вже постійні клієнти, які просились на масаж. Бувало навіть, що мене везли додому, аби я провів сеанс. Я зрозумів, що час настав. У нас була невелика відкладена сума грошей, і ми все-таки вирішили відкрити власний масажний кабінет”. 

Згодом до Максима підключилась і Валерія. “У нас тепер такий “сімейний підряд”, — сміється чоловік. — Я рекомендую дружину клієнткам, а вона — мене”.

Реабілітація військових. Як Максим допомагає хлопцям

З початком повномасштабної війни Максим зрозумів, що у нього додасться роботи. Хоч про це складно говорити, але чимало військових потребують і будуть потребувати реабілітації. Травми різні: від важких поранень до ушкоджень спини від цілодобового носіння бронежилета. 

“До мене й до 24 лютого зверталося багато військових. Але з моменту початку повномасштабного вторгнення хлопців стало набагато більше. І я прийняв рішення допомагати їм на волонтерській основі”.

Хлопців приходить досить багато, але приїжджають вони ненадовго. У багатьох такі травми, які треба лікувати мінімум 2-3 місяці, а в них є всього пара тижнів. 

“Є у мене один військовий. Прооперовані обидва коліна — порвав зв’язки під час виконання бойового завдання. На реабілітацію в нас було всього два тижні. Попрацювали з ним — і він поїхав, але продовжуємо роботу в режимі онлайн. Хоч це зовсім не те, але все ж краще, ніж нічого”. 

Бувають і такі пацієнти, яким допомагає один-два сеанси. 

“Приїхав хлопчина до дружини — вона народжувала. Зробили пару масажів — і знову на Донбас. Захищає нас там”.

Випадки різні. І їх буде тільки більше. Максим говорить, що після нашої перемоги чимало хлопців потребуватимуть хорошої реабілітації. Зараз він не може розкривати імена своїх пацієнтів — вони несуть службу, і це небезпечно. Але таких історій чимало.

“Війна — це стрес. І наше тіло не може не реагувати на нього”

24 лютого Максим і Валерія, як і всі українці, не знали, що робити далі. Вдруге в житті вони переживали початок війни. Спершу поставили роботу на паузу. Але вже через місяць зрозуміли, що людям зараз, як ніколи, потрібна допомога.

“Війна — це стрес. І наше тіло не може не реагувати на нього. Людям треба хоч трохи переключатися, справлятися з емоціями хоча б через розслаблення затиснутих м’язів”, — каже Валерія.

Найбільша проблемна зона в тілі, за словами Максима, — шийно-комірцева. Це — м’язи стресу. Коли ми боїмося, саме тут затискаємося найбільше. Дуже багато зараз запитів саме по цій проблемі. Головний біль, підвищений тиск, запаморочення — усе це від стресу. Особливо страждають вагітні дівчата. Ну і, звичайно, вимушені переселенки. 

“Стрес спричиняє набряк, затиснутість тіла. Ну і моральний стан цих дівчат я розумію, як ніхто інший. Багато хто з них приходить до мене просто переключитися, відпочити”, — каже жінка. 

Валерія говорить, що є клієнтки, які мовчки лежать і не говорять ні слова. З часом тільки людина розкривається й ділиться своєю історією. А вона розповідає свою.

“Ти знаєш, — каже мені одна клієнтка, — а в мене ж тут нікого немає. Ми приїхали з Харкова у зовсім чуже місто. Приходжу на масаж — і як заново народжуюсь”. Вона вагітна. Їй морально легше — малюку тим паче. А мені приємно, що хоч так можу допомогти”. 

Вони знають, що таке починати з нуля, або “Що тобі приносить задоволення?”

У кінці зустрічі ми говорили про мотивацію. Максим і Валерія — підприємці, які ніколи не мріяли ними стати. Валерія зізнається, що взагалі не уявляла себе у сфері масажів. Навіть роботу завжди шукала адміністративну. А Максим підприємцем себе і не вважає. Каже, що просто допомагає людям.

“Бувають дні, коли ми приходимо додому і просто мовчимо. На роботі так багато спілкування, нової інформації. А вдома мовчиш — і тобі добре. Буває, що питаємо один в одного поради або обговорюємо цікавий випадок, але рідко”. 

Подружжя говорить, що їм просто подобається те, чим вони займаються. “Коли ти бачиш результати, чуєш відгуки, знаєш, що людині стало легше — ось це мотивація”, — розповідає Валерія. 

З посмішкою вона говорить, що в її практиці були випадки, коли дівчата схудли після її сеансів і змогли завагітніти. Ось такі історії її й окриляють.

“Ще дуже подобається, що люди розповідають свої історії, — підключається Максим. — Лежачи на масажному столі, людина розслабляється й ділиться досвідом, проблемами. Я з таких розмов черпаю для себе уроки, натхнення й мотивацію. І це мене теж наштовхує на зміни в житті. А ще надихає, коли людина приходить і каже, що вже пів року мучиться з болем у спині, а ти за пару сеансів допомагаєш їй. Оце класно”.

Вони знають, що таке починати з нуля. І не раз. Знають, як це — переїхати в незнайоме місто, де навіть страшно заговорити з іншими людьми. Знають, що таке втікати від війни й шукати власний шлях. 

“Спершу треба все ж таки зрозуміти, чим тобі подобається займатися. Любиш плести гачком? Пробуй виготовляти власні вироби й продавати. Розвивайся в цьому напрямку. Перше питання: що тобі приносить задоволення? А все решта — додаватиметься”.

***