Коли депутатка проводить курси екстреної допомоги, коли поліція привозить мародера колоти дрова, а мама активіста пече хліб під авіаударами — це означає, що в місті війна, і воно оточене. Креативний простір “Халабуда” під час облоги Маріуполя об’єднав безліч людей різного статусу та професій, аби стати опорою для армії та містян. Як волонтерам вдалося акумулювати стратегічні запаси для міста та тримати зв’язок із зовнішнім світом — про ці та інші складні питання говорили з учасниками спільноти “Халабуди”.
Разрушенные склады “Халабуды” сегодня. Источник: Фейсбук-страница Вячеслава Твердохлеба @tbslav
На початку 2022 року засновники “Халабуди” та постійні співробітники зібралися на стратегічну зустріч. Це традиційний для громадських ініціатив захід, коли команда розробляє план дій на майбутній рік — куди рухатиметься, чого мріє досягти. Зазвичай під час стратегічних зустрічей оцінюють і потенційні ризики — а раптом що, то як будемо реагувати? Звісно, що активісти не оминули увагою новини щодо стягування російських військ біля українських кордонів. “А що раптом?..” — сказав хтось в команді.
“Тоді це було в форматі гри. На зустрічі були люди, які у 2014-2015 році волонтерили під час вторгнення Росії. Вони розповідали нам, як поводитися під час обстрілів, як їздити замінованими дорогами. Хоча говорили про серйозні речі, загалом ставилися до сценарію зі сміхом: “Ха-ха, так, якщо рашка нападе, ми готові!” Я пам’ятаю передостанній місяць істерики в ЗМІ, в нас тоді була стадія заперечення”, — згадує співзасновниця “Халабуди” Галина Балабанова.
Проте план “Б”, на жаль, знадобився. Вже ранком 24 лютого 2022 року активісти “Халабуди” знали, що робити — барикадувати вікна, облаштовувати бомбосховище. Поки ще був зв’язок, волонтери координувалися із міською владою та відвідували оперативні засідання. Несподіванкою для них стало те, що частіше вони чули питання, а не відповіді.
“Міська влада, точніше її рештки, декілька чиновників, які не покинули місто, збирали планерки зранку. Але користі від тих зустрічей для волонтерів не було. Скільки водовозів є, які потреби у лікарень, скільки людей евакуйовано з Сартани та Східного? В чиновників не було даних, їх надавали активісти”, — згадує Галина.
Волонтерка озвучує багато питань до місцевої влади, відповіді на які лишаються відкритими. Вона впевнена, що влада не була готова до загострення бойових дій, хоча Маріуполь вісім років знаходився за 20 км від лінії розмежування. “Східний варіант” надіслав інформаційний запит міській раді щодо заходів, вжитих стосовно евакуації населення, проте, відповіді у встановлені законодавством терміни не отримано.
“Ба, більше, вони не усвідомлювали, як убезпечити самих себе. Показовий випадок. У середині березня екстренні засідання почали збирати у приміщенні з величезними вікнами! Поряд прилетіло, в кабінеті вікна вибило. Осколки порізали обличчя голови одного з департаментів. І ось вам рівень готовності маріупольської міськради до війни. Ніхто з присутніх не зміг надати першу допомогу. Пораненого чиновника привезли в “Халабуду”, — говорить Галина.
На той час у “Халабуді” вже була налагоджена система видачі продуктів, ліків та надання першої медичної допомоги. Накопичити запаси провіанту “Халабуді” особливо допомогли місцеві підприємці — переважно мікробізнес.
“Привозили холодильники, заморожені пельмені, курятину, ковбаси. Був власник складів, крутий дядько, в нього була риба морожена, м’ясо. Коли побачив масштаби нашої роботи, каже, маю фуру та пару тонн риби, яка тане, відвезу, куди скажете. Я дала адреси шелтерів. А водії однієї великої торговельної мережі віддали нам ключі від фур з товарами. Ні, самі мережі не співпрацювали. Топменеджери досить швидко звалили з міста, допомагали саме рядові співробітники”, — каже Галина.
Ключі від фур волонтерам, вода з джерела для сусіда, поміч пораненому перехожому — маріупольці кожного дня приймали героїчні рішення, які могли вартувати їм життя. Пожежник із Мангушу Марк Желєзняк, який долучився до волонтерів “Халабуди”, із захопленням згадує підприємця, який розвозив по шелтерах морожену рибу: “Він виїжджав під обстрілами, в нього було пробите колесо та обстріляна машина. Чувак просто неймовірний!”
Долучити до формування резервів волонтери намагалися і мережі, але не складалося.
“Ще в лютому пропонували міськраді викупити в “Епіцентра” товарів на мільйон гривень, бо торговельний центр був зачинений для роботи рішенням міськради. Але чиновники не погодились, мовляв,“Епіцентр” це і так стратегічні запаси міста. Ну так, на краю міста, звідки йдуть російські танки. Вже на початку березня туди прилетіло, і ТЦ розмародерили. Також пропонували співвласниці Центрального ринку відкрити контейнери за гроші. Ми могли тільки на офіційний рахунок, та її не влаштувало — нема, типу, ФОПу”, — розповідає Галина.
У всіх поїздках волонтерів на перемовини із підприємцями або на виїзди до людей супроводжувала поліція. Ця взаємодопомога налагодилася також ініціативою “знизу”. Юрій Корабльов, старший інспектор з комунікацій, працював у пресслужбі Національної поліції, запропонував керівництву співпрацю з “Халабудою” і отримав згоду. Натомість волонтери допомагали поліції генераторами, паливом та гарячими обідами — як і всі маріупольці, деякі поліцейські голодували по декілька днів, розповідає Юрій.
Інспектор згадує, як поліція працювала на межі можливостей. Патрулювала місто, ловила ДРГ, відвозила поранених до лікарень — але дуже скоро втратила контроль над ситуацією.
“Ні світла, ні доступу до баз. Загиблих реєстрували на папірцях. Потім вже реєстрували без особистих даних — “місце, приліт, троє загиблих”. Якщо сусіди скажуть прізвище, ім’я — добре. Шукати документи було неможливо”, — згадує поліцейський.
Юрій впевнений, що все було б інакше, якщо місто було б забезпечено більшим штатом правоохоронців.
“Більша частина поліцейських виїхала. Ще в перші дні був наказ обласного керівництва — евакуювати поліцейських з міста. Я не поїхав, бо мені здавалося, що так “здають” місто. Зараз втечу, а потім втікати із Запоріжжя, Дніпра і так без кінця? Ми не бійці, наша справа — запобігати правопорушенням та підтримувати публічний порядок. І на тих, хто лишився, був покладений весь тягар відповідальності”, — підсумовує Корабльов.
Він каже, що мешканці певний час чекали на організовану видачу гуманітарної допомоги.
“Та коли зрозуміли, що допомоги не буде, кожен став сам за себе. І тут кожен виявив своє справжнє обличчя. Розпочалось мародерство. Я розумію — продукти чи вода, адже магазини не працювали. Але телевізори, пилососи?! Ось дві жінки у поважному віці тащать бетономішалку, яка працює від електромережі. Нащо, кажу? Або ж пилососи. Чого їх тягнете? “Це дітям” — кажуть”, — дивується він.
Вже тоді Юрій зрозумів, що почнуться і грабежі, і крадіжки:
“Наркомани-гопніки” почали шастати квартирами. Був факт — зранку люди пішли шукати воду, повертаються, а хата розкрадена. Особисто я був свідком, як п’ять мужиків з ножами б’ються за пачку гречки та макарон”, — розповідає він.
До мародерів в Маріуполі зараховували людей, які грабують саме магазини техніки. Розмова була сувора — прив’язували до стовпа або ж привозили до “Халабуди” колоти дрова.
“Якби співпрацівників поліції було більше, все можна було б організувати більш людяно. Забезпечити охорону складів, та видавати людям товари організовано, як це відбувалося на “Халабуді”. А то хтось собі “Газель” завантажив, а хтось без чаю та каші”, — розмірковує Юрій.
Дрова в “Халабуді” готували для власноруч зібраної печі. Разом із волонтерами на базі лишалися експати з Туреччини — власники пекарні. Вони навчали активістів пекти хліб, але врешті-решт взяли шефство над матерями волонтерів — ще одна несподівана грань єднання “Халабуди” під час війни.
“У перші дні турки пекли хліб для “Азовсталі”, потім гарячі обіди — по 300 літрів плову. Треба віддати їм шану, вони дуже допомагали та були до останнього. Спочатку пекли на електриці, потім на газу, потім на відкритому вогні, без витяжок, вони аж плакали від диму. І все це під бомбами!” — згадує Балабанова.
Мами волонтерів на допомогу туркам прийшли випадково.
“У міру того, як звужувалося коло бойових дій в місті, до нас приходили родичі волонтерів або люди, які раніше ходили на курси чи тренінги. На другий тиждень березня всі шелтери в місті були переповнені — кінотеатри Савона, Комсомолець, Драмтеатр. Ми знайшли біля нас захищене місце, з двома виходами — колишній заклад доповненої реальності “Куб”. Зробили там світло, ліжка, але побут вони влаштовували самі. Там жили десь 50 осіб”, — згадує Галина.
Микола Петаєв — один з волонтерів, який привів сюди батьків — зі зруйнованого 23 мікрорайону, що на околиці міста. Микола — двічі переселенець. У 2014-му виїхав зі Саханки, що за два кілометри від Широкіно. В Маріуполі в нього був бізнес.
“Я боявся лишати всю родину в одному бомбосховищі. З дружиною був в ДК “Молодіжний”, а батьків вмовив до “Халабуди” на “Куб”. Мама допомагала на складі з речами, а потім турки навчили її пекти хліб. Тато ж війну більше переживав по-своєму — на самоті. В нього ПТСР ще після 2014-го — отримав осколкове поранення. А мама кайфувала від того, що могла бути корисною. Місила тісто з іншими жінками, в них в цеху було весело. Кожного дня вони відправляли машину хліба в місто”, — згадує Микола.
Депутатка міської ради та керівник осередку “Мальтійської служби порятунку” в Маріуполі Катерина Сухомлінова захоплюється маріупольцями:
“Практично з перших днів громада не розгубилася. І вміння гуртування проявила краще, ніж міська влада. Дмитро (засновник “Халабуди” — прим.) чітко накидав: туди треба генератори, те для шпиталю, кожен чітко знав, що має робити. Я вважаю, що громада згуртувалася в тому числі завдяки Дмитру Чичері, який об’єднав в “Халабуді” небайдужих людей”.
До перших чисел березня Катерина проводила в “Халабуді” курси першої невідкладної допомоги, а потім вже сама особисто надавала її постраждалим маріупольцям.
Проте, найстрашніше для містян, за словами багатьох наших героїв, була інформаційна блокада.
“До мене вибігали сусіди з дворів: “Катю, розкажи, що відбувається! Хоч якусь інформацію!” Я брала в “Халабуді” листівки, роздавала у себе на Лівобережному районі. Але попереджала: “Прочитали й в багаття!”, бо це ж невідомо, які наслідки можуть бути”, — згадує Катерина.
Важливість відновлення із зовнішнім світом розуміли в “Халабуді”. Галина Балабанова згадує гнітюче відчуття покинутості: “Ніхто не знав ні про коридори, ні що відбувається за містом. Ми думали, що ніхто не знає, що відбувається в Маріуполі. Але, як з’ясувалося, всі все знають”.
Десь на першому тижні березня волонтерам “Халабуди” вдалося відновити телевізійне мовлення.
“Завдяки генератору та супутнику піймали закодований телемарафон українських новин, — згадує ті дні маріупольський журналіст В’ячеслав Твердохліб. — Дуже важко було піймати цей марафон. І це в той час, коли на околицях міста вже транслювали пропагандистські канали росіян “Звезда” та “Оплот ТВ”.
Галина згадує, що у певний момент новини почали пригнічувати мешканців “Халабуди”:
“Особисто мені прийшло тоді усвідомлення, що нами вирішили пожертвувати.
Для більшості це не стало сюрпризом. Проте жінки з шелтеру, які відповідали в нас за прибирання, за кухню, вони відірватися не могли від телевізора. Згодом настрій у людей настільки погіршився, що вони перебували у постійній депресії. То ж ми встановили правило — телевізор вмикаємо 2 години вранці та 2 ввечері, а потім дивимося “Гаррі Поттера”.
Повноваження слідкувати за перебігом подій в країні негласно поклали на журналістів, які також долучилися до волонтерського кола. Вночі В’ячеслав Твердохліб вартував на охороні складів, а вдень разом із колегою нотував новини та готував інформаційні бюлетені для містян.
“Окремо по кожному регіону робили зведення: які напрямки боїв, скільки знищено ворожої техніки. Також писали практичну для містян інформацію: де є шелтери, де можна дістати воду. Розклеювати інфолистки сенсу не було, бо їх здирали. Ми вивішували біля “Халабуди” та розкладали у пакети із продуктовими наборами”, — згадує В’ячеслав.
Інформація до людей надходила із запізненням на добу — новини журналісти збирали до шостої вечора, а вивішували вранці наступного дня. Проте це було краще, ніж повний вакуум. Найзатребуванішим питанням читачів імпровізованої газети було: “Коли евакуація?”
Проте росіяни так і не дадуть “зелений коридор” мешканцям оточеного і вже вщент знищеного міста. Маріупольці будуть виїжджати та виходити пішки на свій страх і ризик. Після обстрілу “Халабуди” 18 березня росіянами в штабі ще лишалися волонтери, які сподівалися зберегти вцілілий провіант та продовжити роботу. Однак вторгнення окупантів у хаб та подальший допит волонтерів перекреслив ці надії.
Зараз “Халабуда” відновила свою діяльність у Запоріжжі, і хоча спільнота того страшного часу розкидана сьогодні по всій країні, вони не полишають участі у її ініціативах та всі чекають на повернення людини, яка змогла їх об’єднати. Засновник “Халабуди” Дмитро Чичера наразі є зниклим безвісти.
Авторка: Євгенія Вовк. Фото на обкладинці: Зруйновані склади “Халабуди” сьогодні. Джерело: Фейсбук-сторінка В’ячеслава Твердохліба @tbslav
11 травня 2014 року проросійські сепаратисти провели так звані «референдуми» в тимчасово захоплених містах Донеччини… Read More
У місті Мирноград Покровського району працює великий притулок для тварин. Його утримує місцева жителька, голова… Read More
Анастасія Прокопенко — громадська діячка, родом з Донеччини. З юності була активною та долучалась до… Read More
Перші 100 днів минули з того моменту, як на окупованій Луганщині чергові ділки, які звуть… Read More
Одне з найменш знаних міст на Луганщині – це промисловий Алчевськ. За часів незалежності місто… Read More
Фортеця Бахмут – це словосполучення, яке не може лишити байдужим жодного українця. Місто, яке стало… Read More
This website uses cookies.