Алчевськ. Історія українського міста

У шостому випуску подкасту «Справжня історія міст сходу» ми розповідаємо про народження Алчевська, руйнуємо російські історичні міфи та фейкові наративи та вписуємо місто в український контекст. 

АЛЧЕВСЬКІ – ПОДВИЖНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ

Алчевськ вважається відносно молодим містом – наступного року, згідно із прийнятим літочисленням, він відзначатиме 130 років. Втім, як переважно траплялося в ті часи, поселення виникали не на порожньому місці. Так, майбутній Алчевськ, який спершу іменувався селищем Юріївка – виник біля уже існуючих селищ Жилівка та Василівка. 

Хай там як, але стрімке зростання селища Юріївка безпосередньо спричинене і пов’язане із промисловою революцією, що її переживала Донеччина і Луганщина (або – як часто висловлюються – Донецький кам’яновугільний басейн) у другій половині 19 сторіччя. Каталізатором виникнення і зростання поселення виступила Катерининська залізниця. Проте для нас найцікавішим є те, що засновником міста став український капіталіст, меценат Олексій Алчевський. Це не єдиний, але й не такий поширений випадок в історії українського сходу.

Про родину Алчевських слід розповісти детальніше, адже вони становили неймовірний приклад поєднання фінансового генія та громадянської свідомості. Так, саме на території садиби Олексія Алчевського було встановлено перший пам’ятник Тарасу Шевченку в Україні.

Дружина Олексія Алчевського – Христина Алчевська була знаною промоутеркою освіти, і то – української. В заснованих нею школах викладав, серед іншого, й укладач українського словника Борис Грінченко.

Що стосується родинного бізнесу, то певний час Алчевські, що походили з Сумщини, торгували чаєм, який привозили безпосередньо з Китаю.

Втім, Олексій Алчевський мав значно більші амбіції. Талановитий фінансист, невдовзі він заснував Земельний банк у Харкові.

Але не зупинився й на цьому. Рушивши на південь, біля селищ Василівка й Жилівка Олексій Алчевський заклав Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод (тепер – «Алчевський металургійний комбінат»), з якого, власне, й походить селище Юріївка. 

На жаль, життєпис Олексія Алчевського закінчився трагічно. Під час гострої економічної кризи початку XX століття, не витримавши конкуренції з панівними на Донбасі іноземними компаніями, підприємець спробував отримати кредит від царського уряду, але дістав відмову. Засмучений невдачею, за офіційною версією, 7 травня 1901 року він кинувся під поїзд на вокзалі в Санкт-Петербурзі. Втім, існує версія й про замовне вбивство на економічному ґрунті. Хай там як, але засноване ним підприємство невдовзі було відібране в родини, що непрямо підтверджує версію вбивства. 

Разом з тим, з ініціативи промисловців, які шанували Алчевського, 1903 року Юріївку було перейменовано на його честь – Алчевське. Тривалий час населення селища складалося із іноземців. Що стосується місцевого населення, то 1913 року завод налічував понад 5 тисяч робітників, більшість з яких мешкали у бараках й казармах. На той момент місто не мало розвинутої культурної та освітньої сфер. У сусідній Василівці була земська й церковна школи, згодом з’явилася школа і на Алчевському комбінаті, запрацювало училище. Разом з тим, був театр; окрім того, іноземці завезли спортивні ігри, як-от, футбол.

Ясна річ, що опісля встановлення у регіоні радянської влади й так званої диктатури пролетаріату, іноземці – представники буржуазного капіталу – мусили повернутись в Європу. 

ВОРОШИЛОВСЬК І КОМУНАРСЬК

1920-ті роки стали періодом злетів й падінь, що їх можна було б порівняти із «американськими гірками». Внаслідок економічної кризи 1923 року Алчевський завод було законсервовано, що призвело до відтоку населення й занепаду селища. Втім, на хвилі індустріалізації 1926 року завод було розконсервовано, згодом засновано ще один – коксохімічний.

Разом із підприємствами виросло й селище. Якщо у 1926 році його населення становило 16 тисяч мешканців, то у 1939 році перевалило за 50 тисяч. На той момент Алчевськ вже набув статус міста, але водночас позбувся найменування. Замість Алчевська на честь українського підприємця 1931 року місто було пойменоване Ворошиловськом на честь радянського діяча Климента Ворошилова – того ж самого, на честь якого Луганськ двічі іменувався Ворошиловградом. Ворошилов насправді мав безпосередній зв’язок із Алчевськом, адже працював на Донецько-Юріївському металургійному заводі.

Втім, на цьому партійно-радянські функціонери не заспокоїлися. 1961 року на хвилі десталінізації місто було перейменоване на Металогірськ, а того ж року – на Комунарськ. Цілком у дусі радянського часу думок населення ніхто не запитував: партія сказала – значить треба.

Якою мірою мешканці були у захваті від цієї назви можна судити із результатів референдуму 1 грудня 1991 року. Разом з голосуванням за незалежність, містяни висловлювалися за повернення місту назви Алчевськ і радо більшістю голосів це схвалили. 

«МІЦНІ ГОСПОДАРНИКИ»

Як місто, що великою мірою залежало від діяльності великих промислових підприємств, Алчевськ пережив в 1990-ті роки закономірну кризу. Окрім зупинки частини промислових підприємств, приходила в непридатність і житлово-комунальна сфера. 

Хоча результат роботи «міцних господарників», що захопили владу в регіоні, давався взнаки на всій території Донецької та Луганської областей, саме Алчевську довелось стати символом системної й злочинної занедбаності критичної інфраструктури й систем забезпечення. Аварія, що мала катастрофічні наслідки, трапилася 22 січня 2006 року, коли у місті замерзли системи опалення. Внаслідок помилки комунальних служб, незважаючи на морози та припинення опалення, воду з труб не злили, через що замерзаюча вода їх розірвала. 

В результаті опалювальне обладнання в більшості алчевських будинків було виведено з ладу. Близько 60 тисяч мешканців міста опалювали своє житло індивідуальними обігрівачами. Через кілька днів каналізаційні системи частково також почали заморожуватися. Тодішній голова Луганської області Геннадій Москаль назвав подію найбільшою антропогенною катастрофою в історії незалежної України. Тодішній президент України Віктор Ющенко особисто приїжджав до Алчевська, аби проконтролювати ліквідацію наслідків аварії.

Ще одним суттєвим чинником життя в Алчевську лишалася важка екологічна ситуація. Алчевський металургійний комбінат щодня викидав у повітря отруйні речовини, проте екологічна інспекція «не помічала» порушень. Спроби виходити на демонстрації й вплинути на керівництво, на відміну від Маріуполя, успіхів не мали. 

Разом із тим, в цілому Алчевськ не можна було назвати бідним містом. Докторка економічних наук, луганчанка Олександра Ляшенко стверджує, що Алчевськ вважався доволі заможним містом, там завжди водилися кошти. 

«У 2012 році Алчевський металургійний комбінат, – каже вона, – входив до топ-3 великих промислових підприємств України. Й, за даними Міжнародного інституту чавуну і сталі, входив до топ-30 найбільших підприємств світу. Й навіть елементарні википедійні дані свідчать про те, що середня заробітна плата в Алчевську наприкінці 2010-х років коливалася від 40 до 60 тисяч гривень на рік, що на той час значно перевищувало мінімальну зарплату по Україні».

«РУСКІЙ МІР» І ЗАНЕПАД

2014 року місто стало одним із осередків діяльності проросійських сил та російських диверсантів. Спершу розпочалися мітинги, згодом сепаратисти створили організацію «Алчевська гвардія». 30 квітня 2014 року бойовики захопили будівлю мерії, зняли з неї український прапор та висунули міському голові вимогу організувати на території міста референдум на підтримку так званої «Луганської народної республіки». 

Проукраїнська громада, що намагалась завадити окупації міста, не мала достатніх засобів впливу, аби відвернути негативний сценарій. 

Окупація Алчевська триває вже 10 років, й говорити про який-небудь розвиток міста в умовах «русского міра» геть не випадає. Занедбана інфраструктура, збанкрутілі підприємства, зруйнована комунальна сфера – ключові характеристики сьогодення Алчевська. 

Очевидно, що деокупація Алчевська визначатиметься загальною логікою деокупації тих територій Донеччини та Луганщини, що були окуповані 10 років тому. Залежно від того чи буде їх звільнено у військовий, чи політично-дипломатичний спосіб; залежно від того, якою мірою буде зруйновано місто під час деокупації, можна буде казати про дальші сценарії розвитку міста. Разом із тим, очевидно, що наголосу на важкій промисловості вже не буде – Донбас припиняє своє існування як суто індустріальний регіон, й Алчевську так само потрібно буде шукати альтернативні напрямки розвитку.

***