3444
"Я не даю ворогу себе перемогти": історія переселенки з Луганська
Інна Олександрівна Єрмакова народилася на сході України. До 2014 року жила в Луганську та працювала завідувачкою кафедри художньої фотографії в Луганській державній академії культури й мистецтв. З початком війни сепаратисти занесли її до “розстрільного списку”, тож вона з сім’єю “виїхали на 2 тижні” до Вінниці та вже 10-й рік не можуть повернутися до рідного міста.
Про окупацію Луганська, волонтерський цех, який Інна заснувала разом з переселенцями зі сходу України, та її експедиції Донеччиною та Харківщиною для документації російсько-української війни — в матеріалі.
“Єрмакова, тобі треба з'їхати з міста, тому що ти занесена в розстрільні списки”
Ще у Луганську Інна Олександрівна стала членом Національної спілки фотохудожників. А буквально через кілька місяців стала головою Луганської обласної спілки Національної спілки фотохудожників України, займалася художньою фотографією:
“Фотографувати мені дуже сподобалося. Живопис з дитинства мене цікавив, але я не вміла малювати, тому що виросла в маленькому шахтарському селі, а там і художньої школи не було”.
Потім в Інни було кілька персональних виставок в Луганську і по всій Україні. Власне, остання персональна виставка, мала відкритися 1 березня 2014 року в Ялті:
“Роботи мої туди вже поїхали, а коли я мала виїжджати, мені подзвонили організатори та сказали, що у них там відбувається “щось дуже дивне””.
Практично одночасно з захопленням Криму відбувалося й захоплення Луганська. За словами Інни Олександрівни, спочатку її сім’я не збиралася виїжджати, вони були певні, що все буде Україна. Але 8 червня 2014 сім’я Єрмакових виїхала з Луганська:
“Мені зателефонував мій колишній колега, він був затятим прихильником “руського міра” і знаходився в луганському СБУ, вже захопленому. Сказав одну фразу: “Єрмакова, тобі треба з'їхати з міста, тому що ти занесена в розстріляні списки. Якщо до ранку не зникнеш, то вже через блокпости не проїдеш””.
На той час Інна Олександрівна часто ходила на роботу у вишиванці, бо її чоловік вишивав такі сорочки. Це виглядало шляхетно і стильно, тож завідувачку кафедри, яка часто з’являлася на телебаченні та радіо, можна було майже постійно бачити у вишиванці.
“Щочетверга я ходила в вишитих сорочках на концерти Луганської обласної філармонії. Коли починала носити вишиванку, чула у свою сторону якісь образи типу “бандерівка”, міфи, що я з Франківщини тощо. Цього було достатньо для того, щоб нас визнали небезпечними для “молодої республіки”. Ми виїхали, були впевнені, що на два тижні до друзів у Вінницю. Власне, вже скоро піде десятий рік, як ми поїхали на два тижні…”, — ділиться Інна Олександрівна.
Коли у 2014 році сім’я переїхала до Вінниці, Інна Олександрівна не змогла вивезти фототехніку, тож фотодіяльність припинилася:
“Ще й зовсім зникло бажання фотографувати, тому що частина моїх студентів постраждали в Луганську через те, що ходили з фотоапаратами. Одному ребра поламали, іншому око майже вибили, були заарештовані та відправлені на підвали. Бо через фотоапарати їх прийняли за “навідників””.
Як тільки сім’я зрозуміла, що у Вінниці вони не в гостях, а надовго, почалася паніка:
“Був великий страх всередині, тому що мені здавалося, що в під'їзді всі знають, що я з Луганська. Я боялася виходити в магазин. У 2014 році багато було фактів цькування людей з луганською та донецькою пропискою, таких переселенців не брали на роботу і відмовлялися здавати житло”, — розповідає жінка.
У 2014 році Інна Олександрівна стикнулася з усвідомленням, треба починати життя з нуля не лише в новому місті, але і в нових реаліях.
“На щастя, у Вінницю перемістився Донецький університет. Власне, оця спільнота, яка компактно проживала на одній території, це було дуже великим підсиленням, і впевненістю у тому, що якщо тебе хтось образить, в тебе є люди, які завжди вислухають, зрозуміють, підтримають. Завдячуючи саме Донецькому національному університету і тим колегам, які на той час там працювали, я вважаю знову, що я вдруге щаслива людина, тому що я не відчула на собі тих ворожості чи негативу, який відчули мої знайомі переселенці”, — розповіла жінка.
Тож, з вересня 2015 року Інна Олександрівна почала працювати в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса.
“Звільнилася я якраз напередодні повномасштабного вторгнення, мала в Києві виходити на роботу, але війна знову змінила мої життєві плани”, — поділилася пані Інна.
“Я завжди говорю, що досвід — велика сила”
“Коли я себе згадую в чотирнадцятому році та переїзд у Вінницю — це була суцільна травма, суцільна дезорієнтація, нерозуміння свого завтрашнього дня. Звісно, це психологічна травма. А коли це сталося вдруге, ми мали чіткий план. Мали складену валізу і розуміння наступних наших дій”, — розповідає Інна Єрмакова.
24 лютого 2022 року сім’я зідзвонилася з друзями ветеранами та ухвалила рішення повернутися з Києва до Вінниці.
По приїзду у місто Інна Олександрівна разом з переселенками зі сходу України 2014 року та вінничанками запустили волонтерських швейний цех:
“Все було спокійно і, мабуть, оцей досвід чотирнадцятого року зробив добру справу, тому що в нас не було паніки, ми не були дезорієнтовані, ми повернулися у Вінницю, і вже буквально через два дні зібралися з дівчатами та запустили швейний цех, який працював, шив кілька тисяч одиниць одягу, які ми переправляли нашим військовим”.
Згодом в цех приходили всі: було від тридцяти до п'ятдесяти жінок, які абсолютно на волонтерських засадах до самої комендантської години шили балаклави, ремонтували бронежилети, шили теплі речі для військових.
Потім до цеху почали долучатися і жінки, які тимчасово знаходили прихисток у Вінниці. Це були жінки з Чернігова, Лисичанська тощо.
“То було сестринство, яке скріплено небезпекою війни й отим відчуттям потрібності. Ми святкували дні народження, разом плакали, разом сміялися. Ми себе називали “бойовими синичками”, які весь час шиють, шиють. Тому для багатьох жінок і, зокрема, тих, хто був з Чернігівщини, з Лисичанська, зі сходу України, наш цех став порятунком”, — розповідає Інна Олександрівна.
Документування війни та експедиція сходом України
Після року активного волонтерства у Вінниці Інна Олександрівна повертається в Київ і починає працювати старшим науковим працівником відділу сучасної російсько-української війни в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.
“На цю роботу я мала вийти 25 лютого 2022 року, якраз 22 лютого я переїхала у Київ. Але 24 лютого я повернулася до Вінниці, бо обрала волонтерство. Аж через рік повернулася на цю посаду”.
Інна розповідає, що ця діяльність для неї є поєднанням досвіду викладацької роботи журналістики конфлікту і попередньої наукової діяльності:
“Це вклад в дослідження сучасної російсько-української війни. Ми, як музейники, сподіваємося, що корисні, особливо коли ми говоримо на міжнародних майданчиках про сучасну війну в Україні, а по-друге, ми робимо “наукову інвестицію” для тих майбутніх істориків, які через десять — двадцять років за нашими матеріалами, які ми збираємо і документуємо, будуть вивчати події нашого воєнного сьогодення”, — зазначає пані Інна.
У першу чергу Інна Олександрівна разом з колегами займаються музейною діяльністю, яка передбачає експозиції та виставки. Специфікою музею є те, що вони працюють лише з автентичними речами. Відповідно, це експедиції та пошукова робота, це музейне фіксування певних речей, згідно з законодавством і музейної специфіки.
“Якщо ми говоримо про якісь події в Гостомелі, наприклад, то ми показуємо предмети з місця подій. Якщо це особиста історія живого або полеглого героя російсько-української війни, то це передбачає саме його особисті речі. До кожної речі має бути інформація, історія, з якою ми вийдемо до відвідувача музею…”,— розповідає Інна Єрмакова.
З цих музейних артефактів, формуються вже загальномузейні експозиції, які далі відіграють свою експозиційну, наукову та освітню роль.
На практиці це відбувається так: йде пошук цікавих людей, історій іноді, на жаль, трагічних історій, які на думку науковців музею, мають бути зафіксованими. Далі — наукова експедиція в обрану попередньо локацію для того, щоб збирати предмети, які мають музейне значення:
“Ми можемо контактувати з рядовим солдатом, наприклад, який передає в музеї якісь речі, які цікаві з точки зору якраз музеєфіксування. А може бути й головнокомандувач Залужний, який передав музею, наприклад, одну з захоплених російських карт, з позначками об’єктів першочергового захоплення у місті Київ. Контактуємо і з Генштабом, і з Генпрокуратурою. І, звичайно, ще раз повторюю, всі військовослужбовці або навіть їхні родини можуть надавати експонати й працювати з нами. У кожного своя особлива історія”.
Крайня експедиція на схід України
Нещодавно Інна Олександрівна повернулася з музейної експедиції зі сходу України. Каже, що до чого б не була готова, але все ж таки ця експедиція емоційно далася важко.
“На жаль, ми вивчаємо російсько-українську війну, і, на жаль, це пов'язано з великими бідами й військових, і цивільних. Тим більше, що це Харківщина, Слобожанщина, це моя Донеччина. Неймовірно важко, коли спілкуємось з приводу катувань або масової загибелі цивільних. До цього неможливо бути байдужим, неможливо бути готовим. От, мабуть, це найскладніше”,— розповідає Інна.
У цю експедицію Інну Олександрівну здивували жителі села Богоро́дичне — село Святогірської міської громади Краматорського району Донецької області.
З восьмисот людей нині там проживає дев'ять осіб. Село певний час було під окупацією, тоді там залишалося двоє людей. Зараз повернулися ще семеро. Це село, за словами Інни, абсолютно зруйновано: жодної цілої будівлі, ні школи, ні садочка, жодного будинку, нічого вцілілого немає.
Проте в підвалах живуть дев'ять людей, які не мають навіть газу та світла. Люди живуть в абсолютно спартанських умовах. І найцікавіше, що вони повертаються самостійно, самостійно відновлюють своє житло саме тому, що “тут рідна земля”.
Найбільше в експедиції Інну здивував оптимізм тих людей з села. Вона згадала, що зустріла там такого “неймовірного чоловіка Адамовича”, який повернувся в село для того, щоб вирощувати свій город, тому що він не хоче розраховувати на якісь державні виплати, коли є можливість жити на своїй землі та працювати. Враховуючи, що живе без опалення і без світла, його жінка на тиждень готує йому їжу і передає. Далі він підвішує мотузок з продуктами на дерево до високої гілки, “щоб не спортились”, а сам йде на так званий “хліб”.
У Богородичному “на хліб” означає, коли раз на тиждень поліція привозить хліб на інший берег річки. Міст зруйнований, і люди для того, щоб отримати хліб, щотижня надувають човен і переправляються через Сіверський Донець, щоб отримати ці два мішки хліба на кожного з дев'яти жителів.
Інна Олександрівна ділиться враженнями:
“І поки цей Адамович ходив “на хліб” сталося дещо, то він розповідає:
“Я приходжу до гілки, а все моє м'ясо, ковбасу, пиріжки доїдає величезний собацюра. Так іще й гарчить, все поїв. А я йому кажу: “поїв, ну, добре, не буду тебе сварити. Я ситий, а ти голодний, тобі потрібніше”.
І от уявіть собі оптимізм. Це при тому, що в селі дуже багато собак, які залишилися без людей, а вони всі були свійські тварини, і вони голодні. І ці тварини, в першу чергу, біжать до людей, щоб їх погладити, а потім воно худе, на слабких ніжках іде вже їсти.
Оцей Адамович якраз для мене символ незламності. Побачивши та поговоривши з тими людьми розумію, що в мене взагалі ніяких проблем”.
Про відчуття дому і неможливості повернутися в рідні міста
“Коли неможливо повернутися до рідних міст, коли неможливо повернутися до батьківської хати, коли неможливо повернутися до могил рідних — це таке відчуття, яке важко висловити. Це можна тільки пережити. У кожного переселенця свої ці відчуття. Але це от, власне, те відірване коріння. Тобто в тебе вже немає дому. Так, я українка, але має бути якась земля, куди б ти приїздив і відчував, що тут твоє коріння, тут ти вдома”, — ділиться Інна.
Інна Олександрівна каже, що за весь час неймовірно полюбила Вінниччину і тепер для неї цей регіон абсолютно рідна земля. Але все одно у всіх соціальних мережах Інна продовжує наголошувати, що вона східнячка і Луганськ — це Україна.
Одним із символів Донеччини та Луганщини для Інни Олександрівни є абрикоси, які залишилися за вікном її луганської кухні.
“Вона (абрикоса — ред.) завжди є дуже болючим символом для мене, тому що ми виїхали, а стіни, на яких висіли наші портрети, портрети наших батьків, наших дітей залишились. На жаль, дім неможливо вивезти. Хоч інколи кажуть, що дім там, де твоя душа, де ти проживаєш, але це все слова. То я б дуже хотіла навчитися тої незламності. Кажуть, ми незламні, але відчуття, що ми — наші душі й тіла — суцільно поламані, до кожної фаланги пальців”, — розповідає Інна Єрмакова.
“Я вірю, що перемога буде. Луганськ буде українським, і поки я це знаю, в це вірю, я цим живу. Я не даю себе перемогти ворогу. Важливо пам'ятати, що поки ми самі не дозволимо, з нами нічого не можна зробити”,— резюмує пані Інна.
Авторка: Ксенія Грицевич
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
3444
