Як жителі Донеччини та Луганщини зустрічали незалежність України в 1991 році

Східний Варіант розповідає історії жителів та жительок сходу про те, як здобуття незалежності України відбувалося для них та їхніх родин. 

«У 1991 році у Запоріжжі я в довгій колоні націонал-патріотів, тримаючи в руках синьо-жовтий прапор, скандував разом з усіма: “Геть союзний договір”», Вадим Джувага, Маріуполь

Вадим Джувага — історик із Маріуполя. Вадим добровольцем став на захист країни у 2014 році, а у 2019 підписав контракт із ЗСУ. Він розказав нам свої спогади про те, яким для нього було настання незалежності для України в 1991 році:

На першому ж курсі зійшовся з національно-демократичними активістами, із середовища яких вийшли Рух, УРП (Українська радикальна партія — ред.), КУН (Конгрес українських націоналістів — ред.), читав різну літературу, у тому числі й діаспорну з історії України.

Уже на другому курсі, я прийшов до висновку про майбутній розпад СРСР, про що сказав батькам. Мати здивувалась і не повірила, батько тоді під впливом перебудови критикував владу й партійне керівництво. Мати у свою чергою затоваришувала із сусідкою Євгенією Скибою, яка була до війни й під час неї активісткою ОУН у Стрию. Після війни їй вдалося легалізуватися, вона тихо жила в Шахтарську, не привертаючи до себе уваги. Скиба листувалася зі Стриєм і через неї батьки читали демократичну пресу із Західної України.

Так ми з батьками кожен своїм шляхом прийшли до ідеї необхідності незалежності України.

Мати в мене дівчиною просиділа рік у радянському концтаборі на Далекому Сході після трьох років каторжної роботи на рейх. Тому відповідно ставилася до обох режимів — комуністичного й нацистського. Так виховувала й мене.

Коротше, ніхто в родині не хотів продовження СРСР у будь-якій формі.

18 серпня 1991 році в Запоріжжі я в довгій колоні націонал-патріотів, тримаючи в руках синьо-жовтий прапор, скандував разом з усіма: ''Геть союзний договір!''. Був фінал другої ''Червоної Рути''. Потім зі всім стадіоном співав ''Ще не вмерла Україна'' і аплодував В’ячеславу Чорноволу.

Наступного дня комуністичний путч, БТРи на вулицях, а я був на перепідготовці в знаменитій нині 55 артбригаді під Запоріжжям. Там і зустрів крах путчу, хоча в разі чого планував втекти до Львова й записатись у ряди захисників демократії. У цей час рада університету виключила мене й багатьох прихильників національних сил із вишу, щоправда, через день це рішення скасували.

24 серпня, попрацювавши в автопарку 55 бригади, я в другій половині дня виїхав до батьків у Шахтарськ, де по телевізору ми довідались про проголошення незалежності України. Я крикнув ''Ура!” і поліз цілуватися з батьками. Батько перемикнув телевізор із центрального союзного каналу на УТ-1, де транслювали те історичне засідання Верховної Ради. З цього моменту в родині померла російська мова й ми перейшли на українську.

6 вересня 1991 року армійська перепідготовка закінчилась, і я поїхав до родичів у Маріуполь. Над Маріупольською міськрадою я тоді вперше побачив наш український прапор, щоправда, поруч із червоним УРСР.

Потім у листопаді була відпустка, я знову в батьків. Повертаючись до Запоріжжя, я сказав батькам: “До зустрічі в незалежній Україні!”. У цей час і батьки, і я займалися агітацією за незалежність України. До референдуму 1 грудня залишалося два тижні…

Референдум для мене нічим особливим не запам’ятався. Я підпрацьовував на автозаводі “Комунар” об’єднання “АвтоЗАЗ”. У ніч на 1 грудня 1991 р. у мене була нічна зміна. Після зміни вранці прийшов до гуртожитку, ліг спати.

Пам’ятаю, радіо транслювало патріотичні пісні. Виспавшись, пішов на виборчу дільницю, яка була в сусідньому будинку. Проголосував за незалежність і за В’ячеслава Чорновола на посаду президента. Потім зателефонував батькам таксофоном. Сказали, що проголосували, як і я. Після чого поїхав на центральну площу Запоріжжя в надії зустріти когось із наших із Руху. Але тоді був страшенний вітер і мороз, на площі нікого не було. Тоді я повернувся до гуртожитку читати діаспорне видання 1966 р. “Історії України для дітей'” Антона Лотоцького, яке взяв у друзів.

Наступний день був радісний і смутний. Понад 90 % українців підтримало незалежність, але президентом обрали Леоніда Кравчука, а не Чорновола. Від Кравчука я нічого доброго не очікував. І в основному не помилився».

«Незалежність однозначно була потрібною для всіх нас», Інна Сердюкова, Словʼяносербськ

Ірина Сердюкова родом зі Словʼяносербська — селища міського типу, що за 30 км від Луганська. У 1997 році Ірина закінчила Луганський державний медичний університет, працювала лікаркою, а зараз працює у сфері соціального захисту населення. Ірина згадала для «Східного Варіанта» той момент, коли Україна здобула незалежність:

«Я пам’ятаю те, як я побачила Серпневий путч. Коли була спроба державного перевороту й коли Державний комітет із надзвичайного стану намагався посунути Горбачова. Це був 1991 рік, мені було 16 років. Це було стресом для всіх.

Ви знаєте, коли живеш у державі, а тут якісь захоплення, якісь люди зі зброєю, це все показують на телебаченні. Коли був референдум про незалежність України, я не брала в ньому участь, бо була ще маленька. Вступала до вишу й більше думала про те, як туди вступити.

Але можу сказати так. Щодо того, що «завжди Донеччина та Луганщина були за росію» і так далі. Я була мешканкою сільської місцевості на Луганщині. Наша сім’я була і є достатньо великою, і якби на цей 2014-й рік, ми були б досі всі разом. І в нашій великій родині спілкування російською мовою не було ніколи взагалі. Це я точно вам скажу. На Луганщині в нас у селах… люди не розмовляють російською мовою. Традиційно, люди вдома чи в побуті розмовляють, можливо, не українською, а суржиком, але й не російською.

Зараз, коли більша частина Луганщини окупована з 2014-го року, вони продовжують розмовляти українською мовою. І водночас кажуть про те, що вони «за росію». Це для мене не зрозуміло, це мене дивує.

У містах, звичайно, більше розмовляють російською. Луганськ, Алчевськ, Антрацит, Стаханов, Кіровськ і так далі — це все російськомовні міста. Але ж у селах розмовляють українською.

Моя родина сприйняла незалежність спокійно. Сталося і сталося. Та серед моїх близьких не було настроїв «повернутися до складу союзу» чи «до росії». Такого не було.

Я знаю, що коли я вчилася в університеті, у нас було дуже багато студентів із росії. З Ростова, з Воронежа, з Білгорода. Вони приїжджали вчитися. Це я точно пам’ятаю.

Незалежність однозначно була потрібною для всіх нас і для України. Ви знаєте, я ненавиджу радянський союз і все, що з ним пов’язано. Це тоталітарна країна з тоталітарним режимом і концтаборами. Тоді казали: «Людина — найбільша цінність держави». Але ж цього не було. Це все була бульбашка. Це було написано в угоду “правящей” партії.

Ви знаєте, якби не події 2014 року, я б не зрозуміла, що до чого. Як кажуть, «не було б щастя, то нещастя помогло». У нашому випадку це трагічні події. На жаль, до багатьох так і не дійшло, що відбувається зараз і які наслідки».

«Я приїхала з Ленінграда націоналісткою», Тетяна Євтухова, Словʼянськ

Тетяна Євтухова народилася в Словʼянську. Зараз працює завідувачкою кафедри природничо-математичних дисциплін та інформатики в початковій освіті Донбаського державного педагогічного університету. А на початку 1990-х років тільки починала вчитися в цьому ж університеті та проходила шлях української самоідентифікації. Тетяна розказала, як це було:

«В 16 років, коли давали мені паспорт, це був 1978 рік, нам треба було написати національність. Батька я не знала, але він вважався росіянином. А я тоді подумала: «Що всі навколо мене в Слов’янську росіяни? То я буду українкою».

Незадовго до незалежності України я 5 років прожила в Ленінграді. В 1980-му році я закінчила школу й поїхала вступати туди в університет культури. Але не вступила й пішла до звичайного ПТУ. І стала кранівницею в ливарному цеху одного із заводів.

Й ось, саме за ті п’ять років, які я прожила в Ленінграді, мабуть, і сталося усвідомлення того, що я українка. Саме там. Я жила в робочому гуртожитку, у якому жили дівчата зі всієї росії. І я тільки зараз розумію, як це було смішно для них, що я українка. Говорили: «А скажи щось українською», «О, яка у вас смішна мова». Хоча дехто з них і самі російської не знали. У мене була подруга, Лєна, вона була із Чувашії. Так вона розповідала, як у їхній деревні не було тоді ще жодного телевізора чи навіть холодильника. Памʼятаю, як вони після роботи постійно спивалися. До речі, ми зв’язувалися з Леною перед повномасштабним вторгненням. То вона так геть і спилася.

У Ленінграді я вперше зрозуміла, яка це краса, коли ти маєш зовсім іншу мову. Хай, навіть, ти її погано знаєш, але вона в тебе є. Памʼятаю, як у Словʼянську у нас була вчителька, Валентина Дмитрівна, яка наполегливо і спокійно викладала нам у нашій російській школі українську мову.

Тоді я полюбила Ленінград. Там у мене вже народилася дитина. Але постійно було відчуття, що я не вдома. А додому дуже хотілося. Й одного разу я сказала чоловіку: «Поїхали додому?». А він відповів: «Поїхали».

Пам’ятаю, як проходив референдум. Памʼятаю, навіть, де була дільниця — у районі «САТУ» навпроти універмагу. Я туди прийшла, і в бюлетені питалося: «Чи ви підтверджуєте незалежність?». І, звісно, що підтверджую. Бо я вже приїхала тоді з Ленінграда, горда за себе, за Україну. І з отими першими відчуттями, яких я ще не розуміла тоді, а зрозуміла тільки згодом, проголосувала «ЗА».

Моя родина сприйняла все нормально. Я не пам’ятаю, щоб хтось казав: «А лишімо радянський союз».

Потім я закінчила наш інститут і прийшла працювати на кафедру української мови й літератури. А там була своя атмосфера. От саме на кафедрі нам давали лекції про українську мову й літературу. У нас працював професор Василь Тихонович Горбачук. Саме від нього я вперше почула за політичні наслідки Голодомору. І мене тоді це дуже вразило. Про це розповідала й моя бабуся. Розповідала мало, але дуже страшними фразами.

Пам’ятаю, як у Ленінграді ходила Ермітажем та бачила наші українські пам’ятки мистецтва: картини художників з України, артефакти. І виникало питання: «Чому це не в нас? Чому це тут?».

Вони кажуть, що ми братські народи й  у нас братські мови. Та які братські мови? Вони мене тоді геть не розуміли, і навіть не намагалися.

Тож я приїхала з Ленінграда з повним відчуттям, що я взагалі не така, як вони. Що ми дуже відрізняємося. Я приїхала з Ленінграда націоналісткою. Я туди не їхала такою українкою, як я приїхала звідти».

«Я пам’ятаю, що проголосувала «ЗА» незалежність для України», Ольга Ніжельська, Сєвєродонецьк

Ольга Ніжельська із Сєвєродонецька. Свого часу закінчила Технологічний інститут Східноукраїнського національного університету ім. Даля. До повномасштабного вторгнення була депутаткою міської ради Сєвєродонецька. А зараз очолює громадську організацію «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець». Ольга пригадала, яким був для неї 1991-й рік:

«У 1989-му році я закінчила школу та вступила до Технологічного інституту. Навчалася на хіміка-технолога вечірнього факультету й паралельно працювала лаборанткою в Інституті техніки безпеки хімічної промисловості. 

Попри те, що тоді я була достатньо далеко від суспільно-політичних подій, я знала про роботу осередку «Просвіта» в Сєвєродонецьку. І якраз найбільше інформації про всі ті події надходило саме з цієї організації. Мені запам’яталося, як розповсюджували листівочки, де зазначалося, скільки Україна всього виробляє, і що вона є цілком економічно спроможною для самостійності.

І коли був референдум за незалежність, на дільницю я прийшла зі своїм старшим братом. Там на вході стояли такі харизматичні два дядьки з вусами й запитували в нас українською мовою: «Чи не помилилися ви у своєму виборі?». Я пам’ятаю, що проголосувала «ЗА» незалежність для України.

У мене є спогади ще з дитинства, що я належу саме до української спільноти. Ви знаєте, моя мама з півночі Луганщини, з Троїцького району, але вона виросла в україномовному середовищі. Моя бабуся була україномовною. І мої перші колискові були україномовні, віршики від бабусі, казки. А батько, до речі, у мене з Воронєжської області, але також практично з повністю україномовного села. Звичайно, у Сєвєродонецьку наша родина більше спілкувалася російською.

Коли було голосування і проголошення самої незалежності, то моя родина сприйняла це з піднесенням, розглядала як позитивне явище для всіх нас. Попри те, що 1990-ті роки були для нас складними. Батьки працювали на приладобудівному заводі Сєвєродонецька, а для нього розпочалися складні часи. Але батьки не були з тих, хто сів та почав горювати. Вони змінили напрямок діяльності й у них була робота.

У мене зʼявилося розуміння, що радянський союз — це не правильно, коли я була ще підлітком. Тоді з’явилася інформація про всі злочини комуністичного режиму. Я була з тих, хто дуже негативно ставився до цього, і до того, що відбувалося в нашій країні. І я розуміла, що саме в незалежній Україні вірогідність повторення комуністичного режиму набагато менше, чим при збереженні радянського союзу. Для мене це було важливо».

***

Усі наші історії — різні. Та є дещо, що нас усіх обʼєднує. Це не тільки українська національність та історично-культурний код, а жага до свободи, волі та незалежності. І неважливо, звідки саме українець чи українка: з Херсонщини, Тернопільщини, Київщини чи Луганщини. Важливо, що в 1991 році всі прагнули одного — незалежності. За це на референдумі проголосувало 90% українців та українок.

Тоді ми ще не знали, що нам доведеться пережити, і як потрібно буде виборювати свою волю. Та ми знаємо про це зараз. У ці складні часи для України ми єднаємося і допомагаємо нашій армії долати ворога — російського окупанта, що вдерся до нашої землі!