Чи стало на Донбасі жити краще: розбираємося у змінах за роки Незалежності

Донецька область завжди асоціювалась з важкою промисловістю, металургією та вуглевидобутком. Чи є ці напрямки перспективними, як нас змінили політичні революції та війна і чого жителям Донбасу очікувати у майбутньому?

На запитання «Східного варіанту» відповідає кандидат економічних наук, співзасновник Агенції економічного розвитку EIVA.pro Олег Жовтанецький. 

— За часи Незалежності в Україні сталося багато подій. Помаранчева Революція, Революція Гідності, війна на сході країни… Як вони вплинули на економіку Донбасу? 

— Я б дещо перефразував ваше запитання. Варто подивитись на ситуацію у глобальному історичному контексті. Ми не перша країна, яка переживає революції та війни. До того ж довгостроковим трендом є зміна структури світової економіки. Світова економіка не є константою, вона кудись рухається. Відбувається постійна боротьба за лідерство та ресурси між країнами, наприклад, між США та Китаєм, між галузями (наприклад, зелена енергетика та традиційна енергетика), врешті боротьба ведеться на рівні ідей. Яким буде світ майбутнього ніхто напевне не знає.

Однак, достеменно відомо, що заховатись не вийде нікому. Навіть Північна Корея взаємодіє зі світом, наприклад з Китаєм. Наша історія, історія зміни системи координат: від командно-адміністративного устрою, який не був вже аж такий ефективний до, скажімо так, пошуку свого місця у європейській сім’ї народів та у глобальному конкурентному світі. 

Й ми маємо бути свідомими глобальних тенденцій та викликів. Наприклад, у 2020 у Великій Британії закрили останню шахту, процес, який розпочала ще Маргарет Тетчер у 1980-х; Норвегія закриває нафтовидобувну промисловість… Усе це робиться із поступовим переходом на нові відновлювальні джерела енергії. Не будьмо наївними, що нас це не торкнеться. Просто, якщо ми зараз нічого не робитимемо, завтра ціна питання зросте в рази.

Донбас у цьому плані дуже вразливий, бо на промисловість припадає понад 40% економіки, левова частка якої є генерація енергії. Якщо не дбати про майбутнє й не розвивати ті галузі, які будуть конкурентними у майбутньому, то ми вже програли. Подивіться, що роблять арабські шейхи, вони могли собі на майже безмежних запасах нафти сидіти й не журитись ще ніби років 150, але вони системно вкладали в галузі майбутнього, бо знали, що все зміниться…

Я не відкрию великої таємниці, що війна зруйнувала економічні ланцюжки. Й навіть, більше, РФ досі чинить тиск на українську економіку, й у першу чергу, економіку Донбасу. Наприклад, порти Азовського моря… статистика фрахтової діяльності невтішна. І причина усім відома. (Через будівництво Російською Федерацією Керченського мосту, який проходить через Керченську протоку, було введене обмеження на висоту надводного габариту суден. Це спричинило скорочення кількості суден, здатних проходити в Азовське море, а отже і скорочення робочого потенціалу Маріупольського морського торговельного порту — «Східний варіант»)

Однак, я закликаю подивитись на ситуацію, яка склалась, під іншим кутом зору. Донбас став регіоном до якого дуже ретельна увага світової спільноти, ООН, ЄС, США… Тут виникають можливості: для громадян — перекваліфікації та навчання нових видів діяльності; для малого бізнесу майже необмежені інвестиційні можливості, значні грантові можливості для громадського сектору, у тому числі шкіл. З цього треба користати вже сьогодні. І це добра новина.

— Чи можна розділити економіку Донбасу за періодами, де розділовими будуть виступати якісь значні події, що сильно вплинули на економіку?

— Звісно. Частково ця періодизація збігається із загальноукраїнською, навіть більше з періодом радянським. Мушу на цьому наголосити, бо симпатиків того періоду є чимало. Отож, якщо коротко, СРСР до 1960-х років на базі відновлення економіки повоєнного періоду демонстрував економічний приріст. Однак, тут варто зробити ремарку, що зростання відчували, у першу чергу, військова галузь (оборонка) та виробництво так званої групи A, тобто, товарів промислового призначення. А от товари широкого вжитку залишались дефіцитними, транспорт нерозвинутим, побут бідним. Тоді ще жевріла у керівництва СРСР надія «обігнати Америку». Але не судилось. Донбас цього періоду й був сформований таким, яким ми його знаємо.

У 1970-х, як відомо, у світі трапилась нафтова криза. З розвіданими напередодні сибірськими родовищами СРСР, який до того часу увійшов у стагнацію, дуже швидко “підсів” на нафтову голку. І тут ми можемо відчути соціальну державу — соціальну інфраструктуру, палаци та будинки культурної сфери, спортивну інфраструктуру, побудовану у цьому періоді, але звісно, основний зиск відчула все ж та сама оборонка.

Невдала десятилітня військова кампанія в Афганістані, зниження ефективності економіки через відсутність стимулів до праці, антирадянські національні революції у Чехословаччині та Польщі й врешті різке зниження цін на нафту наприкінці 1980-х доконали СРСР.

Як ми пам’ятаємо, шахтарські страйки шахтарів Донбасу у 1990-му підсилили студентську Революцію на грані, зваливши уряд Масола (Раду міністрів УРСР). Початок 1990 охарактеризувався не лише гіперінфляцією, але й процесом приватизації державних підприємств. Групу керівників, яким пощастило тоді скористатись із ситуації, називали червоними директорами.

На зміну гіперінфляції прийшла криза неплатежів, бартер, бандитські розборки й переділ власності. Апогеєм його стало вбивство Щербаня (Євген Щербань — український бізнесмен, політик, на якого скоїли напад в аеропорті Донецька у 1996 році. В резульататі нападу Щербань загинув. За різними версіями, як замовників вбиства розглядають впливових українських політиків та олігархів того часу  — «Східний варіант») Спроба формувати ФПГ (фінансово-промислові групи), щоб окреслити власні межі впливу нових та старих груп.

Мало хто вже пам’ятає, що з кінця 1990-х, ще за президента Кучми, на Донбасі діяла ВЕЗ (вільна економічна зона) та ТПР (територія пріоритетного розвитку), що давало змогу місцевим олігархам легально уникати сплати податків. І вони сповна скористались з цього інструменту — податкові пільги майже удвічі перевищували надходження до бюджету, а суми наданих пільг для ВЕЗ Донецьк становила 2,4 млрд грн. Щоб ви розуміли, зараз це сума у приблизно 13 млрд грн.

До речі, наявність великого спектра промвиробництва на Донбасі зовсім не означає, що податки залишаються в регіоні. Як правило, офіси фірм, які сплачують основні податки з бізнесу (ПДВ та податок на прибуток) зареєстровані або у Києві або в офшорах, наприклад, на Кіпрі. Саме Кіпр упродовж майже усієї економічної історії України був основним інвестором України.

Ну й звісно, останній період, пов'язаний з окупацією частини території Донеччини, коли старий образ економіки краю було майже повністю знищено, а новий ще необхідно сформувати.

— Які статті доходів сьогодні наповнюють місцевий бюджет міст та районів Донбасу? Чи дійсно важка промисловість робить Донбас економічно сильнішим за інші області країни?

— Як і у більшості регіонів України, бюджети ОТГ (об’єднані територіальні громади) Донецької області наповнюють державні трансфери, тобто гроші на забезпечення однакових стандартів державних послуг — освіта, медицина тощо. У бюджеті вони становлять приблизно 50%. Якщо ж говорити про податки, то основна податкова база місцевих бюджетів — це податок з доходів фізичних осіб, на який припадає ще приблизно 25%.

Чим більше на терені ОТГ підприємств чи організацій із великою кількістю працівників, яким платять по білому, тим краще для бюджету. Це не обов’язково мають бути заводи чи фабрики. Достатньо, наприклад, університету, де викладачі отримують середню зарплату та сплачують відповідні відрахування. 

У Донецькій області після початку війни різко знизилась чисельність організацій з обширними колективами. Наприклад, Донецький національний університет переїхав до Вінниці й працює на наповнення бюджету іншого регіону. Однак, не варто забувати про малий бізнес і самозайняте населення. Вони може й не дають такого великого надходження до бюджету, але є найактивнішою частиною суспільства і саме вони можуть бути рушіями позитивних змін.

— Якщо порівнювати 90-ті роки та сьогодення, чи стали жителі Донеччини зокрема та українці загалом жити краще? Як коректно порівняти рівень життя пересічних українців, як він змінився з 1996 (рік, коли була введена в обіг національна валюта) року?

— Не думаю, що люди мають звертати увагу на якісь економічні показники, це робота економістів та урядовців… Достаток відчувається інакше. Це споживання товарів вищої споживчої цінності — м'ясо, риба на столах… Наявність економічних благ, наприклад, автомобіль. Здатність поїхати із сім’єю на відпочинок, наприклад, у Єгипет чи на вихідні до Львова.

Звісно, рівень середніх заробітних плат із 1990-х суттєво зріс і це чудово. Інша справа, що зросло й безробіття й витрати пересічних сімей, хоча б на комуналку. А військові дії чи небезпека ескалації не дають людям змоги відчувати себе в безпеці, а це базова цінність. Це робить людей нещасливими. І це вже робота соціологів і політологів, якщо ви розумієте про що я.

— Чого варто очікувати у майбутньому, чи можливо щось передбачити? Чи зникнуть якісь види промисловості на Донбасі зовсім? І чи прийдуть їм на зміну якісь інші види діяльності?

— Передбачення самі по собі вже виконують позитивну роль, вони роблять майбутнє гіпотетично передбачуваним, проєктують і упорядковують нашу діяльністю. Навіть якщо ми не досягнемо запланованого, ми бодай старались.

Для розвитку Донеччини затверджено План до 2027 року. Однак, при хорошому аналізі проблем та потенціалу, цілі там дуже низькі. Так, ніби цей план писався десь у середині 90-х рр. Динаміка глобальних змін зовсім відсутня. Точаться розмови про відновлення практики ВЕЗ як можливого амбітного плану для розвитку Донбасу. Однак досвід попереднього експерименту грає проти цієї ідеї.

Загалом, це доволі непросте питання, бо зміни у світі можуть як пришвидшитись так і навпаки — уповільнитись. Я б не став давати тут прогнозів. Скажу лише, що зміни мають об’єктивний характер, вони не настають від того, що ми про це думаємо, або чи передбачені вони якимись планами. Я вже згадував, що існує певна тенденція, яку неможливо ігнорувати. Одна із таких тенденцій — це економіка крізь призму екології. Україна як держава посеред європейського континенту не уникне цього впливу.

Інша характерна ознака — це вже не автоматизація, а роботизація багатьох господарських процесів. Це як у період промислових революцій, коли цехові майстри опинились через новітні на той час фабрики без роботи. Нерідко виникали бунти, горіли фабрики, але прогрес це не зупинило. Хоч, певним чином, дві світові війни були продуктом цього історичного прогресу.

Зміни, як правило, у короткому періоді, мають руйнівний характер, тому краще встигати їх розгледіти, щоб вони не були зовсім неочікуваними. І ще дуже важлива участь людей. Може це прозвучить дещо банально, але люди у своїх громадах при наявних інструментах можуть самі робити зміни на краще.

Три основні зміни в економіці Донбасу у цифрах

«Східний варіант» порівняв, як змінилась економіка Донбасу за майже 25 років. Для зручності порівняння ми взяли дані з 1996 року — року, коли в обіг була введена національна валюта — українська гривня.

Заробітна платня

Середня зарплата у Донецькій області в 1996 році дорівнювала 158 гривням, а у 2020 році — 12 652 грн. 158 грн еквівалентні 2 484 грн у перерахунку на грудень 2020 року з урахуванням індексу інфляції.

Донецька область займає друге місце після Києва за середньомісячним рівнем зарплат в України. І така тенденція зберігається с 1997 року. У 1996 році Донецька область поступилась Дніпропетровській, де на той момент, рівень середньої заробітної плати був на гривню вище та дорівнював 159 гривням.

Не останню роль у такому високому рівні середньої зарплати грають промислові підприємства. У звіті Держстату, вказано, що у листопаді 2020 року найбільш високооплачуваними серед основних видів економічної діяльності були робітники металургійного комплексу (16,7 тис. грн), сфери держуправління (16,4 тис. грн) та вугільної промисловості (16,1 тис. грн).

Щодо рівня безробіття, то нам вдалося знайти статистику лише з 2008 року. Так, серед економічно активного населення працездатного віку Донеччини 6% були безробітними, загальний рівень безробіття по країні становив 6,9%. За перше півріччя 2020 року цей показник дорівнював 15% на Донеччини та 9,6% у середньому по країні.

Великі, малі, та середні підприємства

А що з підприємствами? Схоже, що Донеччина завжди була «краєм з підприємницькою жилкою». Наприклад, у 2010 році в Донецькій області було зареєстровано 27 385 підприємств, з яких 1 646 — середній бізнес, 25 642 — маленький.

Кількість поступово зростала — у 2013 році на Донеччині нараховували 28 741 підприємство, допоки у 2014 році не почалась війна. З того часу Держстат враховує у статистиці лише підприємства, що знаходяться на підконтрольній українській владі території. У 2014 році — це, загалом, 11 366 підприємств. У 2016 році, після інфляції 2015 року, що становила понад 43%, кількість підприємств знизилась до 10 483, при цьому, постраждали як великі підприємства, так і мікробізнес. Падіння кількості підприємств спостерігалось до 2019 року, коли, за даними Держстату, було зареєстровано 10 299 підприємств, серед яких середніх — 578, маленьких — 9 691. За 2020 рік поки що статистичної інформації немає.

ФОПи

З ФОПами приблизно те ж саме: у 2013 році кількість ФОПів дорівнювала майже 117 тисячам. У 2014 році кількість становила 70 171 (Держстат враховує лише підприємства на підконтрольній українській владі території). З 2014 року кількість ФОПів зменшувалась і у 2017 році становила вже 50 444 підприємств. У 2018 кількість зросла на дві тисячі та поступово продовжує рости. На кінець 2019 року в Донецькій області було зареєстровано 54 838 ФОПа, що дорівнює 3,5% від усієї кількості ФОПів та підприємств в Україні. Дані за 2020 рік поки що не представлені Держстатом.

За видами діяльності у 2019 році лідирували таки види ФОПів: оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів — 30 337; інші види послуг — 5 056; інформація та телекомунікація (IT-сектор) — 3610. Показники рівномірно зростають з 2017 року.