История
Иероглифы стойкости: история луганчанки, превратившей испытание в «План Б»
Вона мріяла про прямий трамвай до університету, але життя проклало шлях через ліси, випробування та професійне вигорання. Сьогодні Ольга Корінська з Луганська не лише будує власну громадську організацію, а й готова будь-якої миті сісти за кермо фури, щоб рухатися далі. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.
Під знаком іноземних мов
«Математика давалася складно, фізика — ще гірше. 2 плюс 2 у мене не завжди виходило 4», — всміхається Ольга.
Поки однокласники розв’язували рівняння, вона жила у світі іноземних слів. Хист до вивчення мов виявився ще в дитинстві та згодом став її головним провідником у житті.
Щоб потрапити до спеціалізованої школи, 7-річна дівчинка за одне літо самотужки опанувала річну програму англійської за перший клас. У п’ятому додалася німецька, а у дев’ятому перед нею постав нетиповий вибір: японська, арабська чи китайська. Оля обрала китайську. І хоча факультатив коштував чималі на той час 125 гривень на місяць, вона була єдиною в групі, хто стабільно відвідував заняття.
Англійська ж супроводжувала її всюди: 11 уроків на тиждень у школі, репетитори та серіали мовою оригінала. У 10-му класі сама почала навчати молодших дітей.
Від її будинку до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка ходив прямий трамвай. Усе дитинство Ольга мріяла, як сідатиме в нього зранку і їхатиме на пари. Вона бачила себе студенткою саме в цій величній будівлі в центрі Луганська, але в той омріяний трамвай так і не сіла.
Втеча лісами та математичний «ультиматум»
Початок 2014 року для Ольги був сповнений надій: вона стала півфіналісткою програми обміну FLEX і мріяла про навчання у США. Але війна розставила інші пріоритети — через окупацію місця у програмі віддали учасникам з інших областей.
Літо в Луганську перетворилося на випробування. Поки проросійські бойовики захоплювали владу, Ольга з мамою залишалася в місті. Бабуся й дідусь з молодшим братом і сестрою виїхали на дачу.
31 серпня 2014 року, під час короткого перемир’я, знайомий таксист допоміг виїхати і їм.
«З собою забрали німецьку вівчарку, двох котів і французького бульдога, підібраного на вулиці. У нього відмовили задні лапи, й ми не могли його залишити», — згадує Ольга.
Шлях у 100 кілометрів до села Лимарівка Біловодського району тривав пів дня: їхали лісами та посадками, оминаючи небезпечні ділянки. Прихистком став літній будиночок прабабусі.
Адаптація була болісною. Ольгу зарахували до 11-го класу школи в сусідньому селі за 15 кілометрів від дому. Найбільшим шоком стало те, що клас мав математичний нахил.
«Я плакала, кричала, що вчитися не буду», — сміється вона. Проте швидко знайшла вихід: допомагала з англійською, а однокласники натомість підтягували її з інших предметів.
До школи спочатку діставалася велосипедом, але згодом родина винайняла для неї кімнату. Так у 16 років дівчина почала повністю самостійне життя: без інтернету та стабільного зв’язку, але з непохитним бажанням вступити до омріяного університету.
На захід від Луганська
Луганський університет релокувався до Старобільська, але поки Ольга складала ЗНО, факультет іноземних мов переїхав ще далі — до Полтави.
«Я не те що не знала, де це місто — я ніколи про нього не чула», — зізнається вона.
Шлях до нового життя був довгим: через Біловодськ, Сіверськодонецьк і Харків. Ольга приїхала до Полтави абсолютно сама, і відтоді це місто її не відпускає.
Студентські роки стали часом максимальної концентрації. Поки одногрупниці насолоджувалися студентським життям, Ольга працювала над мрією — поїздкою до Китаю.
«Я прописувала ієрогліфи, відвідувала курси китайської у ХНУ ім. В. Н. Каразіна», — згадує дівчина.
Її старанність помітили й викладачі, які вже з перших курсів залучали талановиту студентку як другого перекладача до реальних проєктів.
У 2017 році дівчина поїхала на стажування до Туреччини, де суттєво підтягнула розмовну англійську. Саме там вона отримала омріяне підтвердження стипендії на навчання в Китаї. Дівчина встигла повернутися в Україну, за лічені тижні закрити сесію, зібрати документи та вже у лютому 2018 року полетіти на Схід.
Китай виявився іншим всесвітом. Ольга потрапила до інтернаціональної групи, де разом із нею навчалися студенти з Пакистану, Камбоджі та навіть 73-річний американець, якому на пенсії стало нудно. Гуртожиток нагадував місто в місті: величезна будівля з аудиторіями, бібліотекою та навіть величезним підземним ринком, що дозволяло перші місяці взагалі не виходити за межі кампусу. Попри космічну на той час стипендію у 2500 юанів (близько 9 тисяч гривень) та пропозиції залишитися, Ольга вирішила повернутися додому.
Після отримання диплома бакалавра вона вступила до магістратури й вже з 2019 року почала викладати в університеті. Спочатку це була китайська мова, але згодом Ольга змінила вектор і з 1 лютого 2021 року стала викладачкою кафедри теорії та практики перекладу, зосередившись на англійській.
Крізь панічні атаки до окупованого дому
Наприкінці лютого 2022 року Ольга поверталася з Києва до Полтави. Саме в дорозі її застала новина про визнання росією самопроголошених «лнр» та днр».
«Я ридала вголос, нічого не могла з собою вдіяти. Намагалася до останнього не вірити в те, що відбувається», — згадує вона.
Ранок 24 лютого став початком нового випробування: мама повідомила, що їхнє село вже в окупації. Звуки сирен у Полтаві викликали сильні панічні атаки — реальність розмивалася флешбеками з Луганська 2014 року, вона не розуміла, в якому місті знаходиться. Попри власний стан, вона залишилася в Полтаві, допомагаючи розселяти переселенців та збирати гуманітарну допомогу.
Коли зв’язок із рідними зник, а згодом через однокласницю прийшла коротка звістка від матері: «Приїдь, забери брата», Ольга не вагалася. Вона розуміла: мама не покине господарство вдруге, тому зібрала гроші, й вирушила в бік окупованого дому.
«Страху не було, бо я знала, що їду додому. Було лише дивне відчуття: всі їхали в один бік, рятуючись, а я — в інший», — згадує вона.
Дістатися до самого села машиною не вдалося. Останні три кілометри Ольга йшла пішки в суцільній темряві. Мама, яка через відсутність зв’язку не знала про приїзд доньки, пізніше зізналася: «Я ще зранку відчула, що ти приїдеш».
За кілька днів вони вирушили назад. На блокпостах було особливо тривожно: у свої 13 років брат мав зріст 1,83 метра і виглядав значно дорослішим, що привертало зайву увагу окупантів. Проте їм вдалося виїхати, і в Полтаві Ольга взяла на себе повну відповідальність за життя та безпеку молодшого брата.
План «Б»: дисертація, три роботи та кермо багатотонника
2022 рік став для Ольги остаточним іспитом на дорослість. Опинившись у Полтаві вдвох із 13-річним братом, вона фактично замінила йому матір: влаштувала до школи, а згодом, долаючи бюрократичні лабіринти, допомогла отримати паспорт і реєстрацію.
Щоб поставити підлітка на ноги та забезпечити побут, Ольга працювала на трьох роботах одночасно: в університеті, науковому ліцеї та приватній школі.
Того ж року вона обійняла відповідальну посаду заступниці декана з соціально-гуманітарної роботи факультету іноземних мов ДЗ «ЛНУ ім. Т. Шевченка». Попри колосальне навантаження, вона продовжувала навчання в аспірантурі, куди вступила на бюджет завдяки першому місцю в рейтингу. У липні 2025 року Ольга успішно захистила дисертацію та здобула ступінь докторки філософії.
Проте паралельно з науковими працями Ольга реалізовувала зовсім інший план. Розуміючи, що зарплата в освіті не завжди дає відчуття стабільності, вона згадала про приклад знайомих-далекобійників. «Чим я гірша?» — подумала дівчина і почала впевнено відкривати нові категорії водіння.
До навчання вона підійшла з філологічною прискіпливістю: категорію «В» вона відкатала понад 120 годин замість стандартних 20, виїжджаючи на трасу в ожеледицю, дощ і спеку, аби бути на 100% впевненою у собі. Згодом додалася категорія «А» (мотоцикл), а за нею — «С» (вантажівка). У групі майбутніх водіїв вантажівок Ольга була єдиною жінкою серед чоловіків, проте саме вона стала першою, хто успішно склав іспит. Крапку в цьому виклику поставила категорія «СЕ» — право керувати вантажівкою з причепом.
«Це моя родзинка. І водночас план "Б", — каже Ольга. — Якщо викладання колись не зможе мене прогодувати, я знаю, що завжди зможу сісти за кермо фури».
Громадська діяльність замість вишу
Попри здобутий науковий ступінь та роки праці в академічній сфері, Ольга вирішила залишити університет одразу після отримання диплома докторки філософії у липні 2025 року. Причиною стали професійне вигорання та системний ейджизм, що загострився після чергового об’єднання факультетів.
«Мені було 25 років, я працювала заступницею декана, і багатьом колегам віком 50+ дуже не подобалося, що ними керує якась “дівчинка”. Почалися підніжки та плітки. Мені набридло перебувати в колективі, де тебе сприймають через призму віку, а не професійності», — відверто ділиться Ольга.
Замість академічної кар’єри вона обрала шлях реальної допомоги, заснувавши у вересні 2024 року громадську організацію «ПРО ОСВІТ». Сьогодні Ольга використовує свій досвід для соціальних проєктів: проводить заняття з китайської та англійської мов для дітей і дорослих, організовує інтерактивні квести та майстер-класи. Окремим пріоритетом є психоемоційна підтримка переселенців, що допомагає людям знову знайти опору.
Більшість заходів фінансує власним коштом, хоча організація вже має досвід успішної співпраці з міжнародною програмою «Єднання заради дії» від IREX.
«Я чітко розумію, чого саме мені не вистачало у 2014-му. І хочу бути тією людиною, яка дасть цю підтримку іншим сьогодні», — підсумовує вона.
Більше про діяльність організації «ПРО ОСВІТ» — у Telegram-каналі та на сторінці організації.
***
Кузьмін Єгор
