«Я люблю их. И поэтому отпускаю»: как в Украине спасают диких животных из зоны боевых действий

Здається, що такі екзотичні для середньостатистичної людини тварини як вовки, лисиці, ведмеді, леви та левиці, тигри живуть далеко в лісах. Та виявляється, за 20 хвилин їзди від столиці на великій просторій території розмістилося одразу декілька притулків, які займаються порятунком та лікуванням диких тварин, постраждалих від людей. Частина з них — із зони бойових дій, інші — з приватних утримань. Це ведмежий притулок «Біла скеля» та Центр порятунку диких тварин Наталії Попової.

Східний Варіант завітав до зоозахисників та побачив, як вони рятують диких тварин під час повномасштабної війни та з якими проблемами стикаються

Полярний вовк із Донеччини та рідкісний тянь-шанський ведмідь : хто живе у «Білій скелі»?

У центрі просторої зазеленої території одразу декілька вольєрів. В одному з них проживає, можливо, найунікальніша вовча зграя у світі. Жоден із них у природному середовищі не ужився б з другим, але зараз вони ділять одне з одним обід та місце в барлозі.

Одразу впадає в око білосніжне гладке хутро, яке легко виглядіти на фоні зелені. Це шестирічний полярний вовк на ім'я Балто, якого волонтери врятували з приватного утримання в Донецькій області. Такі вовки не живуть в Україні, їхнє притаманне середовище — північні регіони Землі. В Україну вони потрапляють або через контрабандистів, або через приватне розведення. Балто щеням придбала людина у Волновасі. У дорослому віці він став небезпечним і його віддали в село в Дніпропетровську область, де вовка тримали замурованим у сараї. Звідти його врятували активісти притулку «Пегас», а цього лютого Балто переїхав до «Білої скелі».

Це вже другий полярний вовк, якого за останній час врятували з Донецької області. Про це розповідає кандидатка біологічних наук, зоологиня та співзасновниця «Білої скелі» Марина Шквиря:

«Можливо, вони навіть з одного виводку. Попередня вовчиця Джа приїхала до нас із Білицького у 2022 році. На жаль, вона прожила в нас тільки рік, померла від лейкозу. Це, знову ж таки, наслідки інбридингу — схрещування близькоспоріднених організмів. Тобто батьки цих вовків були родичами. Це звичайна справа розведення диких тварин в Україні. Браконьєри везуть уже сюди браковані лінії, схрещують між собою. Ці люди некомпетентні, їм усе одно до того, яким вийде потомство. Джа пощастило, що вона хоча б рік пожила в нормальних умовах».

Неподалік від Балто у вольєрі Одін — типовий сірий вовк, який живе повсюди в лісах України. Одін народився в природі, але був викрадений браконьєрами та проданий людям у приватне користування через Інтернет. Два роки він прожив у звичайній київській «гостинці». Перший час його вигулювали, а потім вовк залишився в заточені невисоких бетонних стін. Цілком очікувано, що коли Одін виріс, то люди не змогли більше контролювати дику тварину. «Власники» звернулися до притулку «Біла скеля», куди він і потрапив на утримання.

Одіна годували штучною їжею, яка не притаманна вовкові. У квартирі він не отримував сонячного світла. Через це в нього розвинувся рахіт — хвороба, коли через недостачу вітаміну D кістки не отримують достатньо кальцію та фосфору, а відтак стають крихкими та мʼякими. Під вагою власного тіла в Одіна зламалася лапа, в яку надалі встановили металеву пластину. Одін виріс у середовищі людей і довгий час не знав, як бути серед своїх. Тому в нього були порушена соціалізація та недостатній рівень тестостерону, що призводило до невпевненості в собі й сильного стресу від кожного соціального контакту.

Серед Одіна та Балто виділяється ще одна, менша тваринка, здалеку яку й не розрізниш — чи то вовк, чи то собака. І не дивно. Шестирічна Німфадора — гібрид. «Вовчиця в природі згрішила», — жартує Марина Шквиря. Маленькою її вкрали з лігва як вовченя і чотири роки вона сиділа в браконьєра в клітці в приватному утриманні. За цей час навіть не куштувала мʼяса. Пізніше її врятували волонтери із Чернігова, а після — вона переїхала до «Білої скелі». Марина Шквиря каже: таких гібридів краще тримати з вовками. За поведінкою, звичками та мисленнями — це повноцінний вовк.

За природних умов такі вовки ніколи б не ужилися разом. Марина ділиться, що довгий час вони проводили цілу операцію з підселення їх одне до одного. Та як результат — майже повноцінна, але зі своїми особливостями, зграя. Одін та Німфадора вже утворили пару. І хоч дітей вони не матимуть, та влаштовують у вольєрах постійні залицяння.

«У вовчій зграї головна — завжди самка. У нашому випадку Німфадора. По-перше, вона найрозумніша. По-друге, від неї залежить ієрархічна шкала членів зграї. У природі розмножується лише одна королева, інші — ні. У зграї молода вовчиця може просто не вагітніти через складний біохімічний механізм і пресинг із боку матері. Це для того, щоб вона йшла далі, створювала свою зграю. Місяцями чекали, щоби підселити Одіна до Німфадори, і рік не кастрували, поки балансували гормональний стан. Інакше вона б його вбила. Потім уже познайомили їх, звели. Вона його вчила бути вовком. А Балто я спробувала в групу тільки тому, що в нього вже був досвід спілкування з вовками на нижчому ступені ієрархії. До того ж він полярний — вони на найнижчому ступені в ланцюзі вовків. І йому це ок, що головне», — розповідає Марина.

Чада — одне із чудес тваринного світу, яка живе в Україні

Марина Шквиря та її чоловік Єгор Яковлєв — науковці, кандидати біологічних наук та зоологи. Усе життя вони працюють із дикими тваринами: досліджують їхнє життя, поведінку, звички. З 2012 року вони працювали з благодійним фондом «FOUR PAWS» та рятували ведмедів із неволі. Фонд тоді мав невеликий притулок на Житомирщині й паралельно будував реабілітаційний центр для ведмедів «Домажир» неподалік Львова. Після його відкриття, Єгор та Марина зосередилися на окремій роботі в притулку на Житомирщині, для чого створили Міжнародний благодійний фонд «Збережи дикість».

У 2020 році зоологи переїхали на теперішню локацію, що неподалік від Києва. Уся територія належить зооволонтерці Наталії Поповій, яка на поступливих умовах надає в оренду землю для «Білої скелі». Також поруч розташовується кінний клуб, тож неподалік завжди гуляють коні.

Окрім вовків, у «Білій скелі» зараз проживає двоє ведмедів. 16-річний бурий ведмідь Синочок народився в невідомих власників. Маленьким його забрали в матері. Перші девʼять років він прожив у клітці циркових артистів, його використовували в шоу та виставах. У 2018 році циркачі вирішили завершити карʼєру, тож вкладатися у хижака більше не хотіли. Вони самостійно зателефонували до фонду «Збережи дикість» і попросили забрати двох ведмедів — Синочка й Любочку.

Коли ведмеді потрапити на реабілітацію, у них виявили приманні для циркових тварин хвороби — проблеми із зубами, суглобами, шлунково-кишковим трактом, серцем. Але нормальні умови утримання та правильне харчування роблять дива, каже Марина Шквиря. Із часом вони прийшли в норму, а їхній стан покращився.

«Ведмежатка проводять із мамою мінімум два роки. Це дуже довгий процес, який нічим не зімітуєш або заміниш. Після цих двох років тварина працювати з людиною не буде. Тому їх забирають дуже рано й силою. Як тільки вона народила, а народжують ведмедиці взимку уві сні, то власники відганяють матір, віднімають дитинча. Штучно їх відгодовують і продають. Так ламають їхню психіку. І навіть за таких умов не всі будуть співпрацювати. Коли ми забирали їх, то Синочок уже вісім із половиною років відпрацював, а Любочці було тільки півтора, і власники розуміли, що вона не піддасться дресурі», — розповідає Марина.

У ведмедя, відібраного в матері, розвивається певний Стокгольмський синдром. Людина створює для нього сенсорно збіднене середовище і стає єдиним «світлом». Вона з ним комунікує, рухається, годує. Формується певна форма нездорової привʼязаності.

Ведмедиця Любочка минулого року разом зі своїм партнером Михасиком поїхали в Німеччину, де проживають і зараз.

А в сусідньому вольєрі із Синочком живе одне із чудес тваринного світу — тянь-шанський підвид бурого ведмедя на імʼя Чада.

«Вони мають природоохоронний статус вище за панду. Це велика унікальність», — каже Марина.

Тянь-шанські ведмеді живуть у гірських системах Паміру, Тянь-Шаню, Гімалаях і піднімаються на висоту до шести тисяч кілометрів. Зараз це зникаючий підвид у Міжнародному Червоному списку. У природі їх залишилося кілька сотень, ще кілька десятків — у зоопарках. Чада народилася на Різдво 24 грудня 1998 року — невдовзі їй виповниться 28 років. Це майже рекорд тривалості життя серед наразі відомих в умовах неволі Європи тянь-шанців. Попередній максимальний вік був зафіксований у загальноєвропейській базі — теж 28. Тож Чада та її сестра Чудо, яка проживає у Київському зоопарку, можуть встановити новий локальний рекорд.

Прародичів Чади та Чудо викрали браконьєри в Казахстані за часів Радянського союзу та привезли в Україну. Тут їх розводили в Київському зоопарку та передавали, зокрема, в «Укрцирк». Зводили брата із сестрою, а потім їх — з їхніми ж родичами. Тож Султан, батько Чади, приходиться їй і дідом. Маленькою Чаду забрали в матері та віддали в Національний цирк, а потім продали в Шапіто. Останній власник покинув Чаду в гаражах СТО під Києвом, де її підгодовували співробітники. Унікального ведмедя врятували активісти та відвезли спочатку до звіринця у Василівці Запорізької області. А у 2019 році вона переїхала до «Білої скелі».

Три роки тому Чада стала зіркою світових соціальних мереж. Марина зняла відео, як ведмедиця ліниво вибирається з барлігу після сплячки — трохи розтріпана та заспана. Відео стало популярним у мережі Інтернет та привернула увагу до тянь-шанської красуні.

Ще один мешканець «Білої скелі» — вовк Алекс. Його тримають окремо від інших на період лікування та адаптації. З приватного утримання його врятували активісти сусіднього притулку Наталії Попової. Вовк прожив із власницею майже два роки, та в один момент напав на неї. Тепер Алекс адаптується до природних умов та вчиться бути вовком.

«Це був четвертий вовк у цієї жінки, яка їх тримала. Перших двох врятували активісти, а ми організували відправку до Бельгії. То вона завела собі ще одного, а потім — Алекса. І знову він на неї напав через якийсь час, вона змогла вирватися, але крові було багато», — розповідає Марина.

Протягом зими Алекс пройде реабілітацію в «Білій скелі» та навчиться бути вовком. А після цього його відправлять за кордон у реабілітаційний центр.

Тримали десятеро ведмедів, пʼять з яких — ведмежати

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина та Єгор погоджувалися брати на перетримку додаткових тварин поза планом. Обставини були такі, що тварин слід було рятувати із зони бойових дій. Максимально водночас у них було десятеро ведмедів, пʼять із яких — ведмежати.

Гімалайський ведмідь Ямпіль, історія якого стала відомою після початку повномасштабного вторгнення, теж перший час після порятунку перебував у «Білій скелі». Його тримали в приватному звіринці в селі Ямпіль Донецької області, яке з травня до вересня 2022 року перебувало під російською окупацією. У приміщення, де утримували ведмедя, влучив снаряд і тварина отримала контузію. Після звільнення Ямполя, організація UAnimals, Центр порятунку Наталії Попової разом із військовослужбовцями провели цілісну операцію з вивезення тварини в більш безпечний регіон.

Після реабілітації на Київщині Ямполя відправили спочатку до Польщі, потім до Бельгії, а врешті-решт тварина оселилася в зоопарку Five Sisters Zoo у Шотландії. На жаль, влітку 2024 року Ямпіль помер під час проведення планової йому анестезії в рамках лікування. Така медична процедура завжди несе ризик для тварини, а ведмідь із Донеччини й так мав проблеми зі здоровʼям.

Два ведмеді та чотири вовки — перелік мешканців «Білої скелі» сьогодні. У їх утриманні допомагають чотири людини. Усі — жінки, чоловіки пішли на фронт. Коли доходить справа до перевезення або перенесення ведмедів, то доводиться залучати сторонню допомогу. Нерідко вдаються і до сучасних інженерних конструкцій. У середньому один ведмідь важить 200–300 кг. Щоб завантажити його в транспортну клітку в сплячому стані, треба багато сили.

Допоки дозволяє погода, у «Білій скелі» проводять екскурсії для відвідувачів. Гід проведе людей вольєрами та розкаже історії всіх тварин. А ще — цікаві факти про їхню природу, поведінку та звички. Таким чином притулок поширює своє бачення щодо гуманного та поважного ставлення до тварин, наголошує Марина. Тож кожен, хто виходить після екскурсії з «Білої скелі», стає її своєрідним амбасадором, адже понесе отримані знання далі в маси.

На утримання тварин, території та заробітні плати притулок збирає з екскурсій та благодійних, переважно закордонних, внесків. Фонд «Збережи дикість» був одним із перших в Україні, хто запровадив «дистанційну опіку» над твариною за донат. Той, хто пожертвує певну суму грошей для будь-якої тварини, отримує пост із подякою та сертифікат опіки.

Окрім порятункової та наукової діяльності, до початку повномасштабного вторгнення Марина із чоловіком багато часу приділяли для удосконалення українського законодавства щодо поводження з дикими тваринами. Наприклад для того, щоб змінити норми в Порядку утримання диких тварин щодо Ведмежих, Котячих та Псових, пішло вісім років. Та в результаті все ж затвердили більші площі. Це полегшило їхнє вилучення з неналежних умов.

«В Україні законодавство щодо тварин — як диких, так і свійських — на верхньому рівні побудоване непогано. Але проблема починається там, де треба реалізувати ці норми на практиці: як мають проводитися слідчі дії, як повинні працювати слідчі, ДПС чи інші служби, щоб справа врешті дійшла до суду. Коли суддя ухвалює певне рішення, я абсолютно розумію, чому він чи вона це робить. У межах того, що сьогодні є, це часто логічний результат. Нам просто не вистачає цілої низки підзаконних актів, порядків і, зрештою, розуміння того, як усе це має працювати на практиці. Бо загалом у нашій країні всіх це влаштовує», — каже Марина Шквиря.

Напередодні великої війни в Україні мали прийняти зоозахисний закон, який мав заборонити цирк із тваринами Але перше голосування за нього мало бути 24 лютого 2022 року. Відповідно, його відклали до невизначених часів.

Водночас уже після початку повномасштабного вторгнення в Україні прийняли ряд важливих змін щодо тварин. Наприклад, покращили вимоги благополуччя для сільськогосподарських тварин. Прийняли Закон «Про ветеринарну медицину та благополуччя тварин». Також перше читання пройшов законопроєкт, який має заборонити болісні косметичні операції тваринам без медичних показань (купірування вух, хвостів, видалення нігтів, позбавлення голосу). Такий закон має заборонити «догхантерів», перешкоджання годуванню безпритульних тварин та введе кримінальну відповідальність за полишення тварин напризволяще.

«Переводили тигрів у наркоз і прямо над ними будували ящики». Історія Центру порятунку диких тварин Наталії Попової

Напередодні повномасштабного вторгнення в Центрі порятунку диких тварин Наталії Попової знаходилося шість левів та сім тигрів. Усі чекали виїзду за кордон. У ніч із 23 на 24 лютого левам провели планову вазектомію та вакцинацію, що було обовʼязковою вимогою для поїздки за кордон. Приблизно о першій ночі Наталія Попова відвезла стопку ветеринарних паспортів до лікаря на заповнення, забрати мала наступного дня. Та через три години небокрай Київщини охопило червоно-жовте сяйво, а нічну тишу мирного життя порушили ракетні обстріли.

Це був один із найважчих днів в історії Центру. Багато тварин у клітках тоді загинули — через стрес, напруження та гучні вибухи билися о стіни. Майже одразу зупинилося постачання мʼяса та інших продуктів. Наталія прийняла рішення вдвічі скоротити дозу годування. Чи не одразу їй почали телефонували з проханням допомогти тваринам, які опинилися в зоні бойових дій.

Та спочатку слід було розібратися з левами та тиграми, які залишалися в Центрі. Кліток не вистачало, документи не забрали, куди везти — невідомо. На заклик про допомогу відгукнулася директорка Познанського зоопарку Єва Зграбчинська, яка погодилася прийняти тварин з України одразу і без документів.

«Ми переводили тигрів у наркоз і прямо над ними будували ящики. Інших варіантів не було. Можливо, це було негуманно, але я бачила це як шанс. Всю машину ми сповна завантажили тваринами. Навіть декількох домашніх котів доклали в переноски. Ми приїхали на кордон, вони нас зустріли з трьома машинами, а довелося викликати ще четверту», — ділиться спогадами Наталія Попова.

Невдовзі прийшло звернення з Ясногородської страусиної ферми, яка розташовувалася в Бучанському районі. На початку великої війни Ясногородка потрапила під російську окупацію, заїхати на територію ферми зоозахисники не могли. Тоді в лісі та його околицях забирали тварин, яким вдалося самостійно вибратися. Наталія пригадує: їздили туди майже тиждень двічі на день. Багато тварин, на жаль, загинули.

«В Ясногородці було страшно: ракети, гради, усе трусилося, сипалося, злітали дахи. Здавалося, що бомблять прямо за забором. Одна ракети впала метрів 70 попереду мене, друга метрів сто від нас влучила в склад. Я тоді слух втратила, контузію отримала. Звісно, що було страшно, але виїзди ми не припинили».

Наталія пригадує, що доля тварин небайдужа їй з дитинства. У дитячому садочку, поки інші діти бавилися, вона будувала будинки для хробаків. У 12 років Наталії вже віддавали на вигодовування рідкісних тварин із Київського зоопарку. Чотири рідкісні африканські їжаки, які одного разу потрапили до неї, всі вижили, що було рідкістю. Дівчинці пропонували залишити одного собі як винагороду. Але вона відмовилася. Бо вже тоді розуміла, що для тварин найкраще місце на волі.

«До мене приїжджають і питають: «Як ти віддаси цього лева або тигра? Він тебе вже так любить!». На це я завжди відповідаю, що так, я їх люблю. І тому відпускаю далі, де їм буде найкраще», — каже зоозахисниця.

На території, де сьогодні Центр порятунку диких тварин, Наталія раніше тримала кінний клуб. І сама займалася кінним спортом. Вона пригадує, як одного дня до неї звернулися з проханням врятувати стареньку левицю зі зламаним хребтом. За певних обставин тварину не могли прийняти в інших зоопарках. Наталія погодилася.

«Мені обіцяли, якщо я її прийму, то мені побудують вольєр та забезпечать мʼясом. Відлік порятунку левиці йшов уже не на дні, а на години. Вона була лежача. Тому я вирішила, що забираю її вже, не чекаючи побудови вольєра. За день своїми силами ми підготували для неї місце. У мене навіть відео є, де левиця лежить уже у вольєрі, а сам вольєр ще доварюють. Ті, хто обіцяв, вольєр мені так і не побудували й жодного кілограма мʼяса не передали. А я взяла відповідальність і відмовитися не могла. Я не кажу, що вони погані, просто ніхто не захотів їх підтримати», — розповідає Наталія.

Зоозахисниця тоді створила сторінку «Притулок для левиці» в соціальних мережах. Сподівалася, що так приверне увагу та допомогу. Натомість до неї почали звертатися з новими зверненнями щодо порятунку диких тварин. Відтак почалася робота Центру порятунку диких тварин.

«Міна летіла прямо на мене. А в думках тільки одне: «А як же ведмідь?»

Коли російська армія відійшла з північних регіонів, Наталія Попова розпочала евакуаційні місії з порятунку диких тварин на сході, де бойові дії якраз загострювалися. У вересні 2022 року стала відомою історія, як зоозахисниця врятувала ведмедя з Бахмута, який до цього сидів у маленькій клітці, більше схожій на собачу. Дах клітки був пробитий, але ведмідь був настільки виснажений, що не міг самотужки вибратися. Наталія пригадує: тварина не трималася на ногах, була зневодненою, довгий час без їжі та води, у великому стресі. У такому стані давати анестезію категорично не можна, бо можна вбити й без того знесилений організм.

«Я тоді думала: «Такий шлях проробити, щоб зараз вбити його анестезією?». Якби була пара людей, можна було б якось його завантажили без анестезії. Але військовими ризикувати я не могла. Звʼязку, щоби порадитися з доктором, не було. Що робити… Я тоді пішла, сіла в машину, стала набирати речовину в шприц, а голкою попасти не можу — руки трясуться. І як тільки вийшла та підійшла до ведмедя, приготувалася стріляти шприцом, то почався обстріл прямо над нами», — пригадує Наталія.

Військові дали вказівку швидко їхати з місця, щоб врятуватися. А Наталія розуміла: ведмедя кинути самого не може.

«Говорю їм: ви їдьте, а я тут із ним побуду. Вистрелила у ведмедя і пішов час, щоб анестезія спрацювала. Тут такий момент, що я тоді не знала, що це був прицільний обстріл по нас. Якби знала, то може по-іншому б себе вела. І стою я тоді поруч із ведмедем, а тут бачу: міна летить прямо в нас. Долі секунди,  я встигаю згадати все своє життя. Міна летить на мене, а в думках тільки одне: «А як же ведмідь?». І тут свист, удар, але не вибух. Я розплющую очі й не можу зрозуміти, чи жива я, чи ні. І тут військовий один кричить: «Дивись!». Виявилося, що міна таки впала поруч із нами, прямо під ноги, але не розірвалася», — розповідає зоозахисниця.

Після порятунку ведмедя відправили до притулку «Домажир», який на Львівщині. Зараз, через чотири роки після евакуації з Донеччини, ведмідь Бахмут, якого назвали на честь міста, уже в гарному стану й насолоджується життям.

Наприкінці вересня 2022 року Збройні сили України провели успішний контрнаступ на Слобожанщині. Тоді на всю країну та світ прогриміла історія Ямпільського приватного контактного зоопарку, де окупанти відкрито знущалися з тварин.

«Тварини були залишені у вольєрах без їжі та води під постійними обстрілами. Коли ми туди заїхали, це був перший день деокупації, то побачили зайців чи кроликів, я точно вже не памʼятаю, прибитими за вуха до дерев, не зарізаних. Навіщо це було робити? Якби вони їх просто вбили, то можливо це було б і гуманніше в тій ситуації. Уявіть собі: у зачиненому вольєрі, без їжі та води, повільно помирати в такому стресі. Але та картина страшних знущань з тварин, що ми побачили… Багато загинуло», — розповідає Наталія Попова.

Тоді в тільки-но деокупований Ямпіль Наталія Попова приїхала, щоб евакуювати вцілілого ведмедя. Вона пригадує, як це було. Військовослужбовці, які її супроводжували, привели до будівлі, де залишалася тварина. Наталія зробила постріл шприцом з анестезією, щоб приспати тварину для безпечного транспортування.

«Військові щось метушилися, постійно питали: «Довго ще чекати?» Я показую на годинник, що час тільки-но пішов. Стоїмо, чекаємо. І тут один із них каже: «Я бачу, що в тебе нерви міцні, смілива. Пішли, покажу». Піднялися ми обережно на другий поверх напівзруйнованої будівлі. Він показує мені дірку в цегляній стіні й каже: «Дивись». Я дивлюся, а там метрів за двісті видно росіян. І я думаю: «От халепа!». Нарешті розумію наше положення, біжу вниз, навіть не перевіряючи ведмедя кажу, щоб його починали вантажили», — пригадує вона.

Зараз такі історії пригадуються з усмішкою, каже Наталія. А тоді колені тремтіли, а руки робили. Понад рік зоозахисниця практично жила в Донецькій області. Постійно надходили повідомлення про залишених диких тварин, яких треба було рятувати. Позаминулої зими двох левів та двох ведмедів евакуювали із зоопарку в Білицькому, що неподалік від Покровська. Зараз леви перебувають на лікуванні в Центрі порятунку, а ведмедів уже направили до «Домажиру».

«Донати від небайдужих покривають лише 10–15 % від реальних затрат»

Зараз у Центрі порятунку Наталії Попової перебуває близько 40 тварин. Це леви та левиці, тигри, вовки, лисиці, єноти, косулі, олені тощо. Деякі з них мають інвалідність і не можуть транспортуватися далі, тож залишатимуться тут. А ті, хто одужають та пройдуть реабілітацію, поїдуть у більші притулки України або за кордон.

В одному з вольєрів проживає 12-річний вовк на ім’я Вова. Його врятували з поганих умов приватного утримання на Хмельниччині. Тоді Наталії вдалося забрати двох левиць, вовка, єнотоподібну собаку, борсука та лисицю. Усіх, окрім Вови, уже передали далі. Зоозахисниця каже, що вік уже критичний, тому краще залишати його тут і не перевозити на великі відстані. У Вови є свої «опікуни» — 1-ша механізована бригада. Вони допомагають його утримувати.

Восьмирічна Тигрюля — одна з тих, хто має інвалідність та залишатиметься в Центрі. У тварини розламані задні кінцівки та серйозне порушення травлення — такі наслідки приватного утримання. Європейські зоологи не давали їй шансів на покращення і радили приспати. Однак Наталія Попова прийняла рішення про лікування. Тигрицю довго оперували та реабілітували. Зараз вона не відчуває болі, радіє життю та звіддаля вольєра полює за сусідським вовком Вовою. За її харчуванням ретельно стежать, адже зайвої ваги їй не можна, щоб не створювати додаткове навантаження на лапи.

Лева Хана врятували з Дніпропетровської області. Він — африканська тварина, яка потребує тепла, але його тримали в собачому закритому вольєрі на вулиці взимку в мінус 20. Початковий стан тварини був жахливий, пригадує Наталія. Тут він пройшов лікування, реабілітацію та адаптацію, а наступного року поїде до Південної Африки.

В окремому приміщені на території Центру облаштований стаціонар для врятованих диких тварин. Тут живуть ті, хто проходить лікування та потребує особливої уваги. Зокрема, лев Симба та левиця Нала, яких позаминулого року вивезли з Білицького зоопарку Донецької області.

«Спочатку їх не хотіли віддавати із зоопарку. Організація «UАnimals» якось домовилася з ними й мене попросили поїхати та забрати. На наступний день, як ми вивезли звідти тварин, на територію вольєрів прилетіло і все зруйнувало», — розповідає Наталія.

Зараз Наталія працює з тваринами одна. У неї є помічниця, яка допомагає доглядати територію, а також приїжджають лікарі на планові медичні втручання. Але здебільшого усю роботу Наталія виконує одна, включно з евакуаційними поїздками.

Утримувати таку кількість тварин, забезпечити їх лікування та підтримку — це величезні кошти. Наталія зізнається, що донати від небайдужих покривають лише 10–15 % від реальних затрат. Тому Центр має величезні борги. У 2022–2023 роках непогано допомагали міжнародні організації та благодійні фонди, але зараз підтримка суттєво зменшилася.

«Минулого року, коли були відключення та сильні морози, я сфотографувала поїлку левиці, що вода повністю замерзла, що нам важко без комунікацій. І на нас вийшла організація, яка придбала для нас великий генератор. Іноді така допомога буває. Але на поточні витрати, як годування, лікування, прибирання, заробітні плати, оплата комунальних ніхто грошей не дає. До нас звертаються часто й кажуть: «Ми вам оплатимо евакуацію, тільки заберіть», а я відповідаю: «Давайте навпаки: евакуацію я оплачу сама, а ви надалі будете утримувати тварину».

***
Попри заборону, дехто в Україні все одно вдається до нелегального утримання диких тварин у домашніх умовах, не усвідомлюючи реальну загрозу таких бажань. Навіть виховуючись людиною, хижак не втрачає мисливської поведінки та природних інстинктів. Найкраще життя для таких видів — у природному для них середовищі.

Але найстрашніше, коли приходить надзвичайна ситуація, як війна, швидко та зручно евакуювати таких тварин не вдасться. І тому «власники» не вигадують нічого кращого, аніж залишити їх у маленьких сараях чи клітках, прирікаючи на повільну смерть.  Так само з тваринами, які виступають у цирках. Коли вони починають хворіти та припиняють приносити гроші, «власники» одразу шукають притулок, куди здати тварину, не бажаючи більше нести за неї відповідальність.

Сьогодні Центр порятунку диких тварин Наталії Попової та ведмежий притулок «Біла скеля» працюють заради єдиної мети — врятувати життя тих, хто опинився в небезпеці через людську недбалість. Але така робота неприбуткова і навіть збиткова, потребує багато сил та часу. А кількість заявок не зменшується, а навпаки — зростає. Війна триває, лінія фронту потрохи просувається. І ніхто не знає, скільки ще вовків та тигрів є в приватному утриманні українців.

Підтримати роботу Центру порятунку диких тварин Наталії Попової можна за реквізитами:

• МБФ ПОРЯТУНОК ДИКИХ ТВАРИН БО UA603052990000026000036224938 ЄДРПОУ 42847590 Призначення платежу: «Благодійна пожертва»
• карта ПриватБанку 4246001007643905 БО МБФ ПОРЯТУНОК ДИКИХ ТВАРИН
• карта ПриватБанку 5363542108618316 Попова Н.О.
• карта Монобанку 4441114413045707 Попова Н.О.
• PayPal: nataliia88@icloud.com

Сторінка у соціальних мережах.  

Ведмежого притулку «Біла скеля»:

• Банк: ПриватБанк
• код ЄДРПОУ: 41984523
• МФО:305299
• IBAN:
• UAH: UA893052990000026001026703929
• EUR: UA973052990000026000046709487
• USD: UA963052990000026007036707306
• Одержувач: Збережи Дикість БО МБФ
• Призначення платежу: Благодійна допомога

Офіційний сайт

Матеріал створено для участі в конкурсі «Співпростір». Конкурс проводиться за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech