Восстановить бизнес, который украли оккупанты: как ветераны-фермеры с востока Украины начинают новую жизнь

«Східний Варіант» розказує про двох підприємців з Луганщини та Донеччини, які втратили матеріальні цінності, але залишаються з величезним бажанням розвивати справу свого життя. Це колишні учасники бойових дій Сергій Свириденко та Андрій Васильченко. 

Про бізнес з нуля і ницість окупантів — далі в матеріалі. 

Успішний бізнес і перша зустріч війни

Рівно 30 років тому, в далекому 1993-му, батько Андрія Васильченка зі Старобільського району, що на Луганщині, започаткував фермерський бізнес — взяв 50 га землі. Назвав фермерське господарство «Узнік». Бізнес розвивався і до 2005 року мав уже 730 га землі. Паралельно фермерством займався і сам Андрій. 

Мали кілька напрямків. Найперше — вирощування сільськогосподарських культур. Потім — переробка продукції — виготовляли крупи. Паралельно відкрили напрямок «тваринництво». А за чотири роки до війни зробили чотири ставки й почали займатися рибою.

У 2013 році фермерські господарства Васильченків почали експортувати зерно. 

«У нас не було тих об'ємів, щоб напряму працювати на експорт. Ми працювали через посередника. Відправляли продукцію в Туреччину», — говорить Андрій. 

2 травня 2014 року чоловік пішов добровольцем в АТО. Почав служити в батальйоні «Айдар». 

«Я дивився на той абсурд, що тоді відбувався на Луганщині, — пригадує Андрій. — А потім випадково потрапив у районний центр, куди приїхав так званий ватажок «ЛНР» Мозговий. Він вже покійний. Він приїхав з автоматом і почав вчити нас жити. І я тоді однозначно вирішив захищати Україну від цієї нечисті».

Батькові Андрія здоров'я ще дозволяло і він займався фермерськими справами. 

Після двох років служби повернутися до цивільного життя було проблемою, особливо перші два роки. «Це були безсонні ночі, постійні думки», — каже Андрій Васильченко. 

Два роки тому, коли його батько помер, Андрій продовжив сімейну справу самотужки. 

Знову війна і перші «гості»

«23 лютого в мене було якесь передчуття. Я розумів, що щось назріває», — каже Андрій про переддень початку повномасштабного вторгнення.  

Та він все одно готувався до посівної кампанії — купив 38 кубів дизпалива. До середини ночі того дня його розвантажували. Не встиг заснути, як о п’ятій ранку його розбудили рашистські ракети. 

«Я намагався не панікувати: розбудив сім'ю, подзвонив сестрам, сказав збирати речі й будемо їхати. Ніхто не був проти, зібрались оперативно й о 8 годині ранку ми вже були наготові», — пригадує Андрій.

Він зідзвонився з товаришем по службі з Львівщини, нині вже покійним. Той запитав, що відбувається, та сказав збирати всіх своїх і їхати до нього. Дорогою родина заїхала в Житомирську область — забрали племінницю Андрія з її дітьми. Всі разом рушили на Львівщину. 

«Ні в мене, ні в моєї сім'ї не було планів їхати за кордон і через деякий час ми приїхали ближче до центру України — на Житомирщину», — розповідає Андрій.

Тим часом вже на третій день вторгнення на фермерське господарство Васильченків під Старобільськом прийшли перші «гості». 

В першу чергу росіян цікавила зброя — Андрій полював і мав рушниці. Їх він забрав з собою, але набої лишилися. 

Наступного дня на ферму прийшли люди, що представилися «ФСБшниками». І так сім разів — перевертали усі шухлядки, поламали сейф, а з морозильної камери забрали усе м’ясо. 

Максим, хлопець, який тоді наглядав за фермою, відзначав, що росіяни мали «голодний погляд» і особливо їх цікавила їжа. 29 лютого семеро озброєних росіян приїхали машиною та нахабно повантажили 7 свиней. Жалілись, що їм немає чого їсти. Так протягом місяця повторювалося тричі. 

Тоді Андрій ще мав зв'язок зі своїми працівниками, дехто з яких залишався там. Він сказав порізати свиней, що залишилися, і роздати людям по бомбосховищах. 

У хаті двоюрідного брата Андрія, який також був АТОшником, росіяни зробили штаб. Не оминули й територію підприємства Васильченків — там на складі розмістили техніку. Та в липні українські збройні сили розбили склад.  

«Шкода, що лише техніку, було б добре, щоб і рашисти там були», — каже Андрій.  

Склад був 24 метри завширшки й 70 метрів завдовжки. Все розлетілося, залишився лише фундамент. 

Вимушений відпочинок і повернення до роботи

«Раніше, як працював, то казав: куди б на місяць поїхати та відпочити. Тут посидів пів року і зрозумів, що треба щось робити», — розповідає Андрій.  

Він мав невеликий запас коштів та отримав грант на відновлення бізнесу від Українського ветеранського фонду — купив машину. 

Новий бізнес вирішив робити мобільним — щоб після звільнення Луганщини повернутися додому і перевезти все, що створив. 

«Якщо купляти якесь приміщення, а завтра дасть Бог поїду назад — нащо то все розпочинати», — каже підприємець. 

Так він почав займатися вантажними перевезеннями — возить зерно. «Машина «свіженька», там роботи не багато було, а причіп взяв такий, що довелося його ремонтувати», — ділиться Андрій.

Місцеві мешканці Житомирщини та Львівщини, каже Андрій, надзвичайно здивували своєю готовністю допомагати.  

«Я здивований менталітету цих людей», — резюмує чоловік. — До місцевої влади також запитань немає. Все оформлюємо досить швидко, ідуть назустріч». 

З незручностей залишається відсутність оргтехніки:

«Треба щось роздрукувати, але немає ні принтера, ні комп'ютера, а телефон не дуже допомагає. Ми вдома звикли, що це все вирішується в комп'ютері. То тут були проблеми, бо треба було їхати за 12 кілометрів, де є принтер, щоб туди скинули, роздрукували. Сьогодні я витратив пів дня, щоб укласти угоду, в той час, як вдома я б на це витратив 15-20 хвилин».  

Зараз Андрій працює над розширенням штату та автопарку, але все буде залежати від кількості роботи. Допомагати йому взявся син — нещодавно отримав водійське посвідчення. 

«Цей місяць ми вдвох з сином переважно. Залучали звичайно зварювальника, токаря. Якщо вдома все швидко ремонтували, то тут чекали зварювальника 2—3 дні, бо в нього є ще інші справи», — розповідає підприємець. 

Він проаналізував ринок зерноперевезень, та зрозумів, що роботи зараз вистачає. Але проблема в портах: щоб відвезти, то треба тиждень простояти в черзі разом з понад тисячею інших машин.  

За місяць Андрій планує заробити на ще одну машину, щоб посадити сина за кермо і щоб він теж почав повноцінно працювати. А основна мета — повернутися додому після звільнення Луганщини та розвивати регіон. 

«Ветеранський досвід  допоміг багато чого переглянути в житті. Побувши там я «перепрошив» трішки мозок. Бачив як гинуть товариші. Почав набагато більше цінувати життя», — говорить Андрій Васильченко. 

«Козацьке подвір’я» і його нова «прописка»

Сергій Свириденко — ще один підприємець ветеран, який переїхав на нове місце та відроджує свій бізнес. Він власник фермерського господарства «Козацьке подвір’я» з Костянтинівки. 

З 2015 по 2016 рік Сергій воював — захищав рідну Донеччину від поширення біди під назвою «російська окупація». А після повернення з війни започаткував козину ферму.

«Східний Варіант» вже розповідав історію Сергія та переїзду його ферми за тисячу кілометрів після початку повномасштабного вторгнення. Ми сконтактували з ним ще раз та розпитали, як господарство Сергія пережило цю зиму і які проміжні успіхи в його підприємства на новому місці.

На Волині, куди переїхало «Козацьке подвір’я», Сергію вдалося трішки оновити технічну базу: купили машину та доїльний апарат. 

«Доїльний апарат на чотири кози, красивий, хороший. Ми поки що його не задіювали, працюємо старим, молока поки що небагато. Я думаю через два-три тижні будемо його використовувати повним ходом», — каже Сергій.

Автомобіль потрібен був для доставки продукції та участі в ярмарках. Говоримо з Сергієм якраз напередодні одного з ярмарків у Києві, до якого він готується.  

Та до тих обсягів продукції, що були на Донеччині, ще далеко, зізнається фермер. Молоко, яке дають кози, йде виключно на годування козенят. А для виробництва твердого сиру молоко закупляють.  

«Твердий сир — це довготривалий проєкт. Поки що немає таких обігових коштів, щоб його швидко реалізувати. Але на одній місцевій сироварні сьогодні замовив 50 кг сиру, мені висилають, я також його повезу на ярмарок. Буду торгувати та сиром місцевих людей», — каже Сергій. 

Йогурт, ряжанка, сметана, кефір, вершкове масло — те, що є в асортименті фермера з Донеччини. 

Знижки для військових і взаємодопомога з місцевими

Серед клієнтів Сергія — і ветеранська, і волонтерська спільноти, і військовослужбовці. Для останніх діють знижки, каже фермер. Так само як і для їхніх родин. 

«Ми можемо задовольнити й заможну людину, і не заможну. Пенсіонери з низьким рівнем доходу також у нас скупляються», — говорить Сергій Свириденко.

На його фермі працює вимушена переселенка, яка переїхала також з Донеччини. Ще один працівник — місцевий хлопець з Волині. 

З місцевими, каже фермер, вибудував гарні стосунки на взаємодопомозі:

«Інколи кажуть: он у мене сіно лежить, піди забери.  Пішов, привіз два причепи, питаю: скільки грошей?. «Та нічого, — говорять,— воно мені не потрібне». То я чимось пригощу зі своєї продукції». 

Найголовнішою своєю проблемою фермер називає нестачу обігових коштів. Зараз він позичає у людей, бо взяти кредит в банку не може:

«Раніше я кожного вересня брав кредит. Бо тоді якраз починається підготовка до новорічних свят. Оскільки сири, це продукція довготривалої витримки, то у вересні вже треба готуватись. Потім за новорічні свята і за Великдень я отримував добру виручку, повністю розраховувався з кредитом, і далі зароблені мною гроші вкладались знову у виробництво. Тому до наступного вересня я підходив без достатнього об'єму грошей, щоб закупити багато сировини для підготовки до новорічних свят. Тому знову брав кредит. Там 27% річних, але оскільки я гасив кредит достроково, особливо на гроші не страждав», — ділиться власним методом Сергій.

Але минулого року закрити кредит не вдалося. Через форс-мажор фермер просив банк прибрати бодай відсотки, однак там відмовили. 

«Тоді в мене стояла дилема: або мені перевезти стадо, або заплатити кредит. Я вибрав стадо. Думаю, це логічно», — каже фермер.  

Та і ці складнощі, переконаний він, вдасться подолати. Завдяки війні, зізнається чоловік, сформував у собі впертість та жорстку позицію. І навряд чи залишилось щось, що може змусити його відмовитися від своєї справи. 

«Ми можемо думати, що зараз погано, але ми знаємо, коли було гірше», — резюмує Сергій Свириденко.  

Як допомогти фермерам-ветеранам зі сходу?

Підтримувати своїх завжди варто, тим паче у скрутні часи. 

Відтак, допомогти новому підприємству Андрія Васильченка можна за цими реквізитами:

5168 7427 2798 2203 Васильченко Андрій Анатолійович. 

Допомогти «Козацькому подвірʼю» можна ТУТ. 

Якщо ви зацікавились продукцією «Козацького подвірʼя», повний її перелік та ціни можна побачити на сайті підприємства.

***