Історія
Дисидент, учасник руху за незалежність України, Міністр культури: історія уродженця Донеччини Івана Дзюби
На життя Івана Дзюби припала низька поворотних подій в історії України: його перші роки життя прийшлися на Голодомор, міжвоєнний період, а потім і Друга світова війна, повоєнні роки, правління Сталіна. Далі — шістдесятництво, дисидентство, ув’язнення української інтелігенції та рух за незалежність України. Іван Дзюба був другим Міністром культури України, вів активну політичну та літературну діяльність. За свої заслуги перед народом нагороджений званням Героя України.
Про відомого уродженця Донецької області розповідає Східний Варіант разом із докторкою історичних наук, професоркою Донецького національного університету ім. В. Стуса Надією Теміровою.
«Юнак, який вважав себе руським та вивчав російську філологію, почав відкривати для себе Україну»
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка, яке тепер входить до Волноваського району Донецької області. Його батьки були селянами, та під час Голодомору, коли Іван був зовсім малим, вони перебралися в сусіднє робітниче село Новотроїцьке, а потім — до Оленівських Карʼєрів (тепер — це місто Докучаєвськ). Рішення про переїзд було вимушеним. Їжі майже не було, і щоб вберегти родину від голодної смерті, батько Івана Михайло Дзюба вирішує стати робітником на промисловості.
У своїх спогадах Іван Дзюба писав, як його бабуся терла кору, щоби приготувати хоча б щось із їжі. Його мама працювала санітаркою в лікарні, а коли приходила додому, то розповідала про виснажених голодом людей.
«Звісно, Іван Дзюба був зовсім маленьким і, найімовірніше, ці спогади в нього залишилися з розповідей найближчих людей. Але так, саме голод підштовхнув родину, щоб змінити місце проживання та характер зайнятості. Саме в Докучаєвську відбувається інтелектуальний старт майбутнього дисидента. Уже в шкільні роки в нього була жага до знань. Він хотів знати, йому подобалося навчання, він постійно намагався дізнаватися щось нове. Попри те, що дитячих книжок тоді не було. Іван Михайлович згадував, як батько приходив із роботи й приносив радянські газети. А він сідав поруч і теж вчився читати. І коли йому було вже 7–8 років, батько приходив із роботи й просив сина почитати. І тоді вже Іван сідав біля батька й читав йому», — розповідає Надія Темірова.
У підлітковому віці Іван Дзюба ходив до місцевого парткому, щоб читати чергові звернення Інформбюро про ситуацію на фронті. Тоді він уже добре знав географію Європи та світу, запамʼятовував імена політичних діячів та цікавився статтями міжнародної рубрики. Та все ж Іван Дзюба зростав у комунізованому середовищі, був запеклим комсомольським активістом та секретарем комсомольської організації молоді, навіть дослужився до члена районного Комітету комсомолу.
«Іван Дзюба займався лекторською, фактично пропагандистською, роботою. За дорученнями їздив районом, спілкувався з робітниками, виступав перед колективами. Його оточення було російськомовним, він закінчив російськомовну школу. І навіть у графі «національність» він позначав, що він руський. І це важливо, адже ми говоримо про нього зараз, як про українського інтелектуала та борця за незалежність. Тобто в якийсь період, а це було приблизно під час його навчання в Сталінському педагогічному університеті, який зараз є Донецьким національним університетом імені В. Стуса, відбувся злам цієї свідомості в бік українського. Хоча в інституті він навчався на російській філології, не українській. Навчався добре, отримував престижну сталінську стипендію. Але стався такий собі парадокс: юнак, який вважав себе руським та вивчав російську філологію, почав відкривати для себе Україну», — розповідає докторка історичних наук.
Іван Дзюба щиро вірив у потенціал комуністичної ідеї. У 1952 році на черговій звітно-виборній конференції він, як очільник комітету комсомолу педагогічного інституту, піддав критиці його керівництво. Бо вважав за потрібне звернути увагу на недоліки. Після цього студента почали «водити» по інстанціях та проводити «бесіди». Щоправда, на перший раз йому лише винесли «попередження» та обійшлося без більшого покарання.
На траурному мітингу після смерті Сталіна Іван Дзюба проголошував промову, хоча пізніше згадував, що ще за часів правління радянського диктатора він та його друзі збиралися у своїх колах та дуже гостро критикували сталінський режим.
«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді»
Після закінчення Сталінського педінституту Іван Дзюба переїхав до Києва та вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У столиці він стає одним з учасників Клубу творчої молоді, де знайомиться з Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком та іншими представниками «шістдесятництва». Вони «збурюють» Київ: проводять несанкціоноване вшанування памʼяті Лесі України, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка, літературні вечори. Іван Дзюба — один з організаторів.
«Тепер його громадська активність розгортається вже під впливом інтелектуального середовища і спрямована не на потреби комсомолу чи комуністичної партії, а на розвиток українського інтелектуального середовища. Так Іван Дзюба опиняється серед шістдесятників і спрямовує свою активність на виразно проукраїнські справи», — підкреслює Надія Темірова.
У цей період він працював спочатку у видавництві «Дніпро», потім у часописі «Вітчизна», з якого був звільнений за «ідеологічні помилки». За це ж у 1965 році його звільнили з видавництва «Молодь».
У вересні 1965 року на премʼєрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба долучився до протесту проти арештів української молоді. За спогадами очевидців, він піднявся на сцену з квітами, щоби привітати знімальну команду режисера Сергія Параджанова. А потім підійшов до мікрофона і сказав:
«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді».
У залі увімкнули сирену, щоб заглушити слова Дзюби, та він усе одно промовив імена дисидентів, яких заарештували місяцем раніше: Іван Світличний, Святослав Караванський, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель.
«Для цього треба було мати мужність — передусім внутрішню переконаність у правильності своїх дій. Треба було наважитися вийти перед глядацькою аудиторією і перекинути місток від кінематографії до реалій, про які тоді було не заведено говорити. Це був важливий крок. Наступним етапом його громадянської та української зрілості стали праці, зокрема «Інтернаціоналізм чи русифікація?»», — розповідає докторка історичних наук.
Пізніше всі, хто були дотичні до акції в кінотеатрі «Україна», зазнали санкцій від радянської влади. Василя Стуса відрахували з аспірантури. Вʼячеслав Чорновіл через два роки опинився за ґратами. Сергія Параджанова більше не допускали до режисерування великих кінокартин. Івана Дзюбу ж звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь». Він працював коректором в «Українському біологічному журналі». І лише в 1969 році отримав посаду редактора видавництва «Дніпро», яку займав до свого арешту в 1972 році.
«Інтернаціоналізм чи русифікація?»
У 1965 році Іван Дзюба під впливом подій та арештів української інтелігенції написав роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній він критично осмислив національну політику радянської влади, процеси русифікації та обмеження прав української культури та мови. Автор доводив, що комуністична партія за часів Йосипа Сталіна відійшла від ленінських принципів національної політики до великодержавного шовінізму. Для цього опирався на цитати творів Леніна та проводив паралелі з подіями, які відбувалися на той момент.
Політичне керівництво Радянського Союзу спочатку не знало, як реагувати на твір. З одного боку, він був «антирадянським», а з іншого — спирався на радянські постулати. Врешті-решт, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» визнали «ідейно шкідливим твором».
До Івана Дзюби посилилася увага зі сторони спецслужб. Його запрошували на «розмови» й намагалися переконати в хибності думки. Але автор стояв на своєму. У 1972 році Івана Дзюбу затримали, а згодом — арештували. Того ж року його виключили зі Спілки письменників України. У 1973 році Київський обласний суд засудив Дзюбу до 5 років увʼязнення і 5 років заслання за «антирадянську працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?»».
Представники КДБ порадили Івану Дзюбі «покаятися у своїх гріхах» та «визнати провину», щоб отримати помилування. І літературознавець погодився. Він написав відкритого листа до редакції газети «Літературна Україна», у якому фактично визнав створення антирадянського твору і свою провину. Водночас обіцяв «виправдати довіру» Президії Верховної Ради.
Зараз цілком зрозуміло, що такого листа Дзюба написав під психологічним впливом, щоб уникнути тих нелюдських умов утримання у в’язниці, які переживали його колеги. Водночас у його оточенні були ті, хто відкрито критикував за таку публікацію, називали «зрадником».
«Новина про те, що наприкінці 1973 року Іван Дзюба, який на той момент був неабияким інтелектуальним авторитетом, визнав свої помилки, для багатьох виглядала як зрада — не лише самого себе, а й однодумців, з якими він працював і проводив проукраїнські акції. Думки розділилися: хтось звинувачував його в слабкості духу, інші поставилися до цього кроку з розумінням. Адже задум КДБ полягав не в тому, щоб допомогти Дзюбі. Це була продумана й токсична технологія його компрометації — як серед українських активістів, так і перед українськими організаціями за кордоном. Через публічне покаяння Дзюби КДБ намагалося показати слабкість усього опозиційного руху», — розповідає Надія Темірова.
Згодом Іван Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР із проханням помилування, яке врешті-решт підтримали. Після звільнення авіаконструктор Олег Антонов допоміг дисиденту працевлаштуватися на Київський авіазавод.
Засновник «Народного Руху України», Міністр культури, Герой України
Наприкінці 1980-х років Іван Дзюба повертається до громадської діяльності та стає одним із засновників «Народного Руху України». На фоні політичних змін його обирають президентом Республіканської асоціації україністів. У 1991 році Іван Дзюба стає головним редактором журналу «Сучасність». Відповідно, брав активну участь у подіях, які привели до проголошення незалежності України.
У 1992–1994 роках Іван Дзюба був міністром культури України. Очолював Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка. Був одним із засновників ініціативної групи «Перше грудня». Член Українського ПЕН. 26 липня 2001 року, у день його 70-річчя, Івана Дзюба нагородили званням Герой України.
З 2001 року — почесний доктор Києво-Могилянської академії, а з 2005 — почесний доктор Донецького національного університету ім. В. Стуса.
«Це відбулося в червні 2005 року під час шостого Міжнародного конгресу україністів, який приймав наш університет. Захід був надзвичайно масштабним: близько 30 % учасників становили представники української діаспори, а українознавці з’їхалися з усього світу. У межах урочистої частини конгресу, що відбувалася в Донецькому національному академічному театрі опери та балету, Іван Дзюба виголосив лекцію «Донецька складова української культури». Після цього йому вручили всі атрибути та регалії, що супроводжують звання почесного доктора університету», — пригадує Надія Темірова.
У подальші роки Іван Дзюба продовжував писати та займатися літературознавством. У 2015 році показовою стала книга «Донецька рана України» з аналізом розвитку української культури на території Донеччини.
Іван Дзюба помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року. Дехто в такій даті побачив певний символізм: одна з найяскравіших постатей боротьби за Україну відійшла в засвіти за два дні до початку чергового етапу протистояння з росією.
Життя Івана Дзюби вмістило в себе кілька епох української історії — від радянської русифікації та переслідувань до незалежної України, яка зрештою визнала його внесок. Він залишив по собі численні праці, а разом із цим — приклад багаторічної боротьби з радянсько-російською системою, з якої врешті-решт можна вийти переможцем.
***
Інга Павлій
