Дівчинка з Рубіжного розповіла про евакуацію в Дніпро з вагітною собакою (відео)

Зараз сім'я живе в одному з центрів для переселенців, разом зі своїми двома собаками і цуценятами, які народилися вже в Дніпрі.

11-річна Стефанія виїхала з родиною з Рубіжного на початку квітня. Вони до останнього залишалися у рідному місті, однак вимушені були поїхати після чергового влучання ракети поруч з їхнім будинком. Зараз родина мешкає в одному з центрів для переселенців, разом зі своїми двома собаками та цуценятами, які народилися вже у Дніпрі. Передає в репортажі Суспільне

П’ятеро цуценят повзають всередині саморобної буди. Стефанія перераховує їхні імена: Змій, Бандит, Хліб, Малюк та Білосніжка. Дівчинка розповідає: про те, що їхня собака вагітна, родина дізналася не одразу. Евакуюватися з тваринами було складно.

“Наша дівчинка спокійна, вона лежала, а наш хлопчик – він не розумів, що відбувається, і на всіх блокпостах просто виглядав у вікно. Як мама говорить, завдяки хлопчику ми і проїхали блокпости”, – згадує Стефанія.Про те, що собака вагітна, дізналися не одразу, каже Стефанія. 

Коли у місті сталися перші вибухи, говорить дівчинка, вона панікувала. Згодом звикла. Вночі вона будила родину, щоб піти в укриття.

“Ми підходили до підвалу та чекали. Якщо чули свист – спускалися і намагалися вирахувати, де був приліт, як близько до нас. А одного дня був різкий, гучний вибух. У нас навіть паркан упав. Іншим разом керована ракета влучила у бабусин будинок. Там майже ніхто не вижив. Добре, що тоді вони вже у нас були”, – говорить переселенка.

Виїхати з міста родині вдалося не з першого разу: “По дорозі були влучання і було багато уламків. Спершу ми проїхали декілька блокпостів та прокололи колесо, бо наїхали на уламок. Повернулися додому, тому що у нас не було запаски. Тато цілий день міняв це колесо, і на другий день ми вже виїхали”.Цуценята народилися вже у Дніпрі. 

Стефанія каже: коли вони виїжджали, багато будинків вже було зруйновано, і зокрема сусідній. У Рубіжному залишилися бабуся та дідусь дівчинки. Знайомі волонтери передають їм допомогу, через них також тримають зв’язок.

“Мені хочеться, щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб ми швидше повернулися додому. Я там народилася, жила. Як батько казав: “Половину життя заробляли і покинули”. А що нам залишалося робити?” – говорить Стефанія.

87

Поділитись: