Збирає докази для Гааги: друге життя української журналістки з Луганщини

Улюблену роботу, дім, близьких людей журналістці місцевого видання довелося залишити через окупацію рідного міста. Разом із чоловіком та малою дочкою вони подолали нелегкий шлях через росію. 

Виїхавши до Тбілісі, дівчина не тільки не перестала виконувати свою місію м висвітлювати війну в Україні, а й отримала можливість долучитися до процесу, який в майбутньому допоможе притягнути до відповідальності російських військових злочинців.

«Можна сказати, що ця робота «знайшла» мене сама. Коли я тільки приїхала, то познайомилася з  місцевим журналістом, який і запропонував мені цю роботу. Поговоривши з головною координаторкою IPHR (Міжнародне партнерство за права людини), я відразу погодилася працювати, бо, по-перше, в Грузії важно знайти роботу без знання мови, а по-друге, захоплювалася діяльністю цього партнерства» — розповідає журналістка.

Доказова база для міжнародного суду

Якщо коротко, то мета цієї організації притягнути до відповідальності осіб, які причетні до військових злочинів в Україні. За словами дівчини, військові злочини — це майже все, що робить російська армія у нас в Україні: бомбардування об'єктів медицини, освіти, релігійних установ та об'єктів, які не є військовими та стратегічно важливими. Також це згвалтування, викрадення, незаконне затримання та позбавлення волі, вбивства, заволодіння майном цивільних людей,  недопуск до їжі, медицини та інше.  

«По суті, ми збираємо докази військових злочинів для Міжнародного кримінального суду в Гаазі, українських судів та прокуратур. Тому важливо, щоб люди були саме свідками. Не переказували чужі історії, а саме відчули це на собі або бачили чи чули, бо в міжнародному суді свідок – це ледь не головний доказ», — підкреслює дівчина.  

Шукали українців по готелях

Через декілька днів після співбесіди з головною координаторкою організації журналістка приступила до своєї нової роботи. Список готелів, де розміщувалися українці, організації надавала мерія Тбілісі, тому знайти українців у цьому місті було нескладно.

За словами дівчини, пропонували розповісти всім, але опитували тільки тих, хто погоджувався. 

«Звичайно, було багато людей, які відмовлялися розказати свою історію. На це були різні причини: боялися витоку інформації, бо в окупації залишилися родичі; переслідування; комусь було ще боляче згадувати пережите, а хтось просто не хотів», — зазначила журналістка.

У готелі або біля Посольства України в Грузії, де зазвичай працювали представники цієї організації, відбувався перший етап опитування — скрінінг. Гугл-форма з отриманою інформацією відправлялася до юристів, які вирішували, кого запрошувати на більш детальне інтерв’ю. 

«Насправді, це дуже специфічна робота. Кожного дня ти віч-на-віч з людським болем, переживаннями, горем. Іноді посеред бесіди люди починають плакати. І ти не знаєш, які слова підібрати, що сказати, як себе поводити. У таких випадках я стала мовчати та чекати, поки людина заспокоїться, бо навряд чи їй потрібні мої співчуття. Це знаю по собі, бо сама з окупованого міста. Всі історії я пропускаю через себе. Знаю, що не можна, але не виходить. Можливо, поки…» — говорить дівчина.

Історії українців, які не забути

Якщо брати загалом, то історії між собою схожі. Маріуполь — це повна відсутність комунікацій, медикаментів, їжі; життя під постійними обстрілами; приготування їжі на кострі просто неба; гори трупів серед міста. Херсонщина — неможливе життя в окупації; постійні мітинги, які розганяли окупанти; моральне насилля; викрадення активістів і так далі. 

«Зараз я розкажу історії, після яких довго приходила в себе. Це були два інтерв’ю в один день. Одна справа, коли ти чуєш таке по телевізору чи читаєш в інтернеті, а інше — бачиш цю людину перед собою», — пояснила журналістка. 

Поки він там сидів, то до нього в камеру завели близько дев’яти чоловіків, серед яких колишні українські військовослужбовці, а також три солдати територіальної оборони. Останні мали проникаючі осколкові поранення: спина, нога, рука. У одного з них були відморожені ноги, бо його тримали два дні у підвалі, наповненому холодною водою.

Весь цей час чоловік не мав доступу до їжі, води, туалету. Йому пощастило, бо його з сім’єю таки відпустили. 

Інша історія також з Маріуполя. Молода сім’я з трирічним сином прожила два тижні у міській  лікарні з “днрівцями”. 

«Можна уявити, що довелося пережити цим українцям у тій лікарні. Два тижні жаху, страху, болю», — підкреслила журналістка. 

Вони опинилися у лікарні через те, що їхній будинок обвалився. Вже після першої ночі медичний заклад захопили російські військові та бойовики “днр”. Цій молодій сім’ї довелося бачити знущання з людей, постійні допити, перевірки. Військові не дозволяли їсти та пити дорослим. Якщо бачили, що хтось порушує ці нелюдські «правила», били по обличчю та погрожували прострелити ноги. 

Маріуполець також став свідком можливого вбивства. За його словами, між головним над цим взводом “днр” та медичною сестрою стався конфлікт. Коли дівчина вийшла з кабінету, то цей вбивця пішов за нею і пролунав постріл. Після того медсестру вже ніхто не бачив. 

Хворим ліків не давали. Ледь не кожного дня чоловіку доводилося виносити трупи цивільних, які вмирали через хвороби та поранення. 

«Цей молодий  хлопець бачив, як люди сходили з розуму. Він розказав, як одна жінка почала чути якісь голоси. Коли приїхали за нею близькі аби забрати, вона не поїхала, бо голоси «казали» їй залишитися тут. Важко згадувати цю історію. Слава Богу, їм вдалося втекти звідти», — сказала дівчина.

Не жаліли й жінок

Дісталося й жінкам. Найбільше героїня статті боялася історій зі згвалтуваннями. На щастя, прямо такого не було, але жінка з Херсонщини пережила справжній жах через те, що у телефоні її чоловіка знайшли від неї смс, в якому вона назвала росіян «орками». Це слово їх ну дуже ображає. 

Тому до Грузії херсонець приїхав з поламаними ребрами та сильними забиттями, а жінка — моральною травмою. Молоду маму "обмацали" за груди, стегна, геніталії. Їй постійно пропонували та залякували інтимом з російськими військовими… Також змусили відтирати зі стіни чиюсь кров у кімнаті допитів.

Поки нелюди знущалися з цієї родини, їхні діти перебували у машині самі й не знали, де їхні батьки. Їм також, якщо можна так говорити, пощастило, бо відпустили.

Інша дівчина, з Маріуполя, також ледь не попрощалася з життям. У недавньому 2017 році вона мала відношення до цивільного полку "Азов" і бойовики так званої "донецької народної республіки" знайшли цьому підтвердження у ноутбуці їх мами. Можна уявити, що вона пережила там… Спочатку військові хотіли розстріляти її, потім сказали, що згвалтують спочатку її мати, сестру, а потім вже її. Молодому чоловіку цієї дівчини хотіли встромити ручку у вухо… На щастя, ця сім'я мала кілька тисяч доларів, які заплатила російським катам, аби вони відпустили їх. 

«Після цього я стала ненавидіти росію ще більше. Все, що пов’язано з цим словом, у мене викликає ненависть та страх. Це був непростий досвід. Але я не шкодую. Якщо це той мінімум, який я можу зробити для того аби допомогти покарати російських виродків, я рада», — сказала журналістка.

Що робити, якщо ви стали свідком воєнного злочину

З початком повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ на територію нашої держави, українськими та міжнародними правозахисними організаціями вже зареєстровано сотні військових злочинів.

Аби притягнути до відповідальності нелюдів, експерти з усього світу об’єдналися задля цієї місії. Вони збирають інформацію та докази для Міжнародного кримінального суду, Делегованої або Універсальної юрисдикції, українських національних органів, спеціального міжнародного/гібридного трибуналу для розслідування злочину агресії, Європейського суду з прав людини та інші.

Ми зібрали невеликий перелік організацій та платформ, куди можна звернутися, якщо ви стали свідком військових злочинів:

• Громадські організації та групи з глобальної ініціативи "Трибунал для Путіна";
• Громадська мережа “Опора”;
• Українська Гельсінська спілка з прав людини;
• Центр прав людини Zmina;
• Громадська організація Ukrainian Legal Advisory Group;
• Громадська організація Truth Hounds.

 Ксенія Новицька. Фото на обкладинці: George Milton/pexels.com