"Неправда, що ми там непотрібні": історія мешканки Попасної, яка через війну виїхала до Польщі

Сніжанна Матковська довгий час жила у прифронтовому місті Попасна, що на Луганщині. Вона є місцевою активісткою, дружиною, мамою двох дітей, була співвласницею кафе "Relax", радницею малого та середнього бізнесу, керівницею громадської організації "Я вірю у своє місто". Жінка неодноразово вигравала гранти для благоустрою Попаснянської громади та допомогла десяткам людей писати грантові заявки.

За мить до війни та перший день вторгнення 

Наша героїня 23 лютого разом з донькою поїхали до Краматорська провідати чоловіка. У той час він саме ніс службу в лавах Збройних Силах України. Переконавшись, що у нього все добре, погулявши по місту, повернулись додому. А на ранок з соціальних мереж дізнались про початок війни. 

Переглянули новини й зрозуміли, що тікати немає куди. Вся Україна потерпала від бомбардувань, тому всюди було небезпечно. Тоді героїня вирішила порадитися з сином, донькою та невісткою з приводу евакуації. Після розмови прийняли рішення їхати в Бахмут. По дорозі заїхали на АЗС, де черги з машин були по декілька кілометрів.

Приїхали в Бахмут. Вільного житла немає, всі готелі зайняті, кафе не працювали. Поблукавши містом декілька годин, родина вирішила повернутися додому.

Зачинили кафе та допомагали лікарні

З кожним днем звуки вибухів були все голоснішими та ближчими. Сніжанна, син та невістка ще декілька днів ходили на роботу у своє кафе. Були клієнти, працювала доставка. Та з кожним днем це було небезпечніше. Особливо добиратися до роботи.

Перші дні жінка разом з дочкою ховались від обстрілів та спали в коридорі у квартирі. Це було дуже небезпечно, зважаючи на те, що вони жили на останньому поверсі багатоповерхівки. 

Через постійні обстріли переїхали до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Там вони прожили тиждень. Підвальне приміщення мало багато кімнат. В одній з кімнат стояла «буржуйка» і там жили мами з малюнками, а в інших — дорослі. Там вони спали, готували та їли.

У проміжок часу, коли не було обстрілів, вони виходили на вулицю прогріти автомобілі та зарядити мобільні телефони. Доки був інтернет, спілкувалися з місцевими й дізнавалися новини в місті. 

Так одного разу побачили звернення голови Попаснянської громади про необхідність їжі для місцевої лікарні. За власні кошти жінка з сином та невісткою купили все необхідне і відвезли в лікарню. 

На всю лікарню вже працювали лише два лікарі: хірург та терапевт. Заклад постраждав від обстрілів. Було багато загиблих та поранених. У коридорі була ціла черга родичів загиблих, що чекали на свідоцтво про смерть. Пацієнти були в бомбосховищі лікарні. Побачене відібрало мову. 

"Дуже велика кількість хворих і постраждалих від обстрілів. Я побачила там свого знайомого. У нього були величезні опіки. Мені було боляче дивитися.  Ліків не було. Лікарі рятували пацієнтів підручними засобами. Так, одному чоловікові перелом «збирали» на звичайній дошці від паркану. Їх терміново треба було евакуювати", — згадує очевидиця.

Пані Сніжанна разом з рідними чекали на список евакуації пацієнтів від лікар, який згодом передала голові Попаснянської громади. 

Виїхали: зламалися автівки та почули вперше сирени

Під враженням від пережитого родина прийняла рішення терміново виїжджати. 

“Я довго не могла вмовити родину. Я хвилювалася не за себе, а за дітей та літніх родичів. Якщо когось з нас поранить або вб'є? Як інші впораються? Ситуація була критичною у місті”, — розповідає Сніжанна.

На ранок родина зібрала речі та виїхала. Дорога на Бахмут була величезним випробуванням.

“Все було як у кіно, але в цьому фільмі герої — я і мої рідні. Дорогу обстрілювали. Їхала скрізь обстріли, я кричала і молилася. Страшенно боялася в дзеркалі заднього виду не побачити машину сина та невістки”,— говорить переселенка.

Родина насилу доїхала. У Бахмуті був страшенний дефіцит товарів та пального. Залишатися там було також небезпечно. 

Оскільки пального залишилося лише на дорогу в один бік, вирішили їхати в Слов'янськ. Там змогли заправити автівки й вирушили до Дніпра. По дорозі у місті Павлоград майже одночасно зламалися дві автівки. Родині довелося на декілька днів залишитися там в готелі, доки ремонтують автомобілі. 

“Саме в Павлограді ми вперше почули сирени. У нашому місті їх не було. За всі вісім років ми жодного разу їх не чули. Від несподіванки ми не знали, що робити і що відбувається. На рецепції пояснили як треба діяти в разі повітряної тривоги”, — пояснює жінка.

Доїхали до Львова, але ненадовго

Поспілкувавшись з місцевими, родина прийняла рішення їхати на захід України. По дорозі знову декілька разів ламалися автівки й вони зупинялися в містах. Дорога зайняла довгих два тижні. Там місцеві волонтери надали житло переселенцям. 

Родина сина вирішила залишитися в одному з міст на заході України, а наша героїня разом з донькою поїхали до Львова. 

Надовго вони там не лишилися. Після "прильоту" у Львові жінка зрозуміла, що безпечного місця в Україні поки немає. 

“Я довго зважувалася на це рішення. Не хотіла виїжджати сама з донькою. Боялася лишати сина з невісткою та чоловіка, який на війні. Але задля безпеки своєї доньки я таки наважилась їхати за кордон”, — згадує вона.

Польща: волонтерство та допомога від держави

Наша героїня виїхала до Польщі. Варшава зустрічала їх дуже гостинно і тепло. Місцева влада надала прихисток для біженців, де дотепер проживає Сніжанна з донькою.

Жінка довго не могла сидіти без діла, тому пішла волонтерити. У центрі видачі гуманітарної допомоги землячка фасувала та видавала засоби гігієни біженцям. Волонтери розповіли, як оформити допомогу від держави, повідомляли про різні програми допомоги біженцям. 

“Є така думка, що ми нікому не потрібні закордоном. Це неправда. За 4 місяці перебування у Польщі я ніколи не відчувала себе покинутою. Знала, що мені є до кого звернутися за допомогою. Місцева влада дуже добре піклується про українців. Адже на їх думку, найбільша цінність — це людина”, — розповідає переселенка.

Протягом 5-6 місяців працювали пункти видачі готової їжі. Годували тричі на день: каша з м'ясом, овочеві рагу, супи, борщі, бульйони, бургери, хот-доги і таке інше.

Для українців в мережах продуктових магазинів видавали сертифікати на покупку на 300 злотих. Також можна оформити заяву на отримання бонусного сертифіката в розмірі 500 злотих на покупку ліків за рецептом. 

Крім того, героїня три місяці отримувала допомогу від ООН в розмірі 700 злотих.

“Існує безліч пунктів гуманітарної допомоги, які досі працюють. Там можна отримати продуктові набори, засоби гігієни та речі.  Місцеві церкви після служби також роздають біженцям з України продуктові набори. Влада Польщі дбає про біженців та надає багато допомоги. Лише треба цікавитись та обмінюватися знаннями зі співвітчизниками”, — говорить Сніжанна.

Звикла, але хоче до рідних додому

Героїня швидко звикла до нового життя та міста. Знайшла собі роботу та вивчає мову. Але кожного дня вона мріє про зустріч з рідними та тихе мирне життя.

Після повномасштабного вторгнення жінка втратила можливість бачити родину і збиратися на свята. Залишилася без житла та справи свого життя, бо в її кав'ярню влетів снаряд. У стіні тепер величезна діра, як і в серці жінки. Мародери розграбували заклад. Винесли меблі, техніку та потрощили вітрини. Але зараз її турбує лише одне — це мир в Україні. 

“Ми повинні бути готові до миру. До тяжких часів, що нас чекають після перемоги. Потрібно запастися терпінням, енергією та людяністю. А перемога обов'язково буде за нами!” — підкреслила жителька Попасної.

Ксенія Новицька

***