Донеччанка Тетяна Зез вже понад 10 років досліджує унікальні орнаменти вишиванок української інтелігенції минулих століть. Жінка вважає, що вишиванки — це справжній код унікальності та неповторності української нації. Східний Варіант поспілкувався із Тетяною Зез, головою ГО «Вишивка в одязі видатних українців» про захоплення вишивкою, відтворення вишиванок відомих діячів й роль вишиванки у боротьбі за українську ідентичність.
Колаж: Східний Варіант
Тетяна Зез родом з Донецька. Там вона викладала гру на фортепіано в музичній школі. У 2013 році пані Тетяна вийшла на пенсію за вислугою років. Тоді й почала шукати для себе нове хобі, яке тепер є її покликанням.
«Мені захотілось самостійно вишити чоловіку сорочку на ювілей 50 років, оскільки те, що продавалось в Донецьку, мені не подобалося. У місті тоді збирався гурток вишивальниць у науковій бібліотеці імені Н. К. Крупської, тож я долучилась до них й почала вивчати традиційну вишивку. Вже у 2013 році в інтернеті зʼявилась перша україномовна спільнота вишивальниць. Це був єдиний сайт для спілкування за вишивкою, я зареєструвалася там й познайомилася з вишивальницями з різних куточків України. Згодом вирішили, що треба зробити розвіртуалізацію й ми зустрілись наживо в Києві. До речі, саме дівчата з сайту “Спілкування за вишивкою” допомогли зробити першу схему вишивки, це була вишивка з сорочки, яку створила київська майстерня “Шляхетний одяг”. Я вишила першу сорочку, проте не врахувала особливості крою — на чоловіка вона виявилась замала! Тож подарувала її зятю, він її досі носить із радістю», — розповідає Тетяна Зез.
Після окупації міста росіянами у 2014 році жінці довелось поїхати з рідного міста до Києва. У той час вона вирішила створити власне ательє «ZETA_atelier» та активно займалась, діючим на той час, всеукраїнським проєктом «Вишивка етнографічна». Проєкт охоплював майстрів вишивки з усієї України і був присвячений книзі орнаментів Олени Пчілки.
Потім реалізовувала проект «Гадяцька сорочка» у співпраці з Національним історико-етнографічним заповідником «Переяслав». А на початку 2019 року запустила проєкт «Вишивка в одязі видатних українців». У Києві Тетяна познайомилась із науковою співробітницею Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Мариною Олійник, яка стала науковою кураторкою проєкту. Тоді пані Марина писала дисертацію на тему вишивки в міському середовищі, а вишивальниці допомагали досліджувати особливості вишивки на одязі міської інтелігенції 18-19 століть.
У рамках проєкту Тетяна Зез разом із вишивальницями вишукують в музеях експонати вишиванок видатних письменників, митців та науковців, а далі відтворюють схеми вишивки й створюють ідентичні вишиванки. Вишивальниці з Києва, Львова, Тернополя, Чернівців долучаються, щоби власноруч вишивати сорочки видатних людей — це як доторкнутися до живої історії. Проєкт охоплює зацікавлених майстринь вишивки з різних регіонів та міст України.
Спочатку команда працювала як волонтерський проєкт. Два роки тому, після початку повномасштабного вторгнення, Тетяна переїхала у Львів та зареєструвала громадську організацію. Вишивальниці плідно співпрацюють з літературно-меморіальним музеєм Тараса Шевченка, музеєм Видатних діячів української культури та Лесі Українки, Максима Рильського та іншими меморіальними музеями України, а також готують проєкти спільно з ГО «Всесвітній день вишиванки» та видають книжки.
«Наша команда це справжня сучасна інтелігенція, як правило, викладачі, науковці, дослідники та працівники музеїв. Ми створюємо та регулярно доповнюємо власне художньо-мистецьке видання з однойменною назвою проєкту “Вишивка в одязі видатних українців”. Збираємо видання в оздоблену теку з файлами, яку ми доповнюємо друкованими сторінками. У такий спосіб збирала своє видання про вишивку Олена Пчілка. На сторінках є статті музейних працівників та науковців з біографіями людей, а також фотографії відтворених вишиванок із вкладеними листівками схем, які можуть використовувати майстри. Наразі вже маємо 35 сторінок з готовими сорочками», — ділиться Тетяна Зез.
Тетяна розповідає, що сорочки відомих українців є саме іменними, вони відрізняються від просто народних вишитих сорочок тим, що належали саме видатним представникам української еліти історичного минулого. Цей термін для проєкту подарував журналіст Віталій Гайдукевич. У рамках проєктних досліджень вишивальниці вже відтворили сорочки Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Старицького, Степана Бандери та інших.
«Вишиванка — це дорога річ та дуже кропітка робота майстрині. Аби створити одну вишиванку, необхідно близько двох місяців працювати над нею. Зазвичай вишивальниці зголошуються на створення сорочки, які можуть забрати собі або подарувати комусь. Проте перед тим дають дозвіл на її фотосесію для нашого видання. Є сорочки, які замовили самі амбасадори — наші сорочки мають Ігор Козловський, Анжеліка та Віктор Гиричи, Ахтем Сеітаблаєв, М.Г.Рильський, Володимир Вятрович, Валерій Залужний, деякі сорочки придбали Музей Максима Рильського та Музей Вишиванки», — розповідає Тетяна Зез.
Для презентації сорочок команда проєкту запрошує стати амбасадорами видатних українців сучасності, які на собі демонструють вишиванки діячів минулого. Амбасадорами проєкту стали: українські акторки Римма Зюбіна та Ірма Вітовська, режисер Ахтем Сеітаблаєв, історик Володимир Вʼятрович, народна депутатка Софія Федина, журналіст Віталій Гайдукевич, муфтій Саїд Ісмагілов, релігієзнавець Ігор Козловський, заслужена артистка України Анжеліка Гирич, театральний режисер Віктор Гирич, співак Іван Леньо та Максим Рильський, онук Максима Тадейовича Рильського.
Перша відтворена вишиванка Степана Бандери у 2022 році стала справжнім феноменом. Коли Тетяна спільно з вишивальницями вишили першу сорочку з орнаментом, як на фото Степана Бандери, зʼявився великий попит на цю вишиванку.
Завдяки співпраці з ГО «Всесвітній день вишиванки» та її засновницею Лесею Воронюк та благодійному розіграшу сорочки у Всесвітній день вишиванки у 2022 році, майстриням вдалось придбати 100 бронежилетів для захисників. Згодом військові почали замовляти сорочки для себе. Тетяна каже, що дух Бандери й досі воює за незалежність України. Пізніше сорочку Бандери вишили у мілітарі стилі на тканині оливкового кольору як оберіг для Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
«Коли почалося вторгнення, ми та багато науковців перебралися до Львова. Одного дня мені телефонує директорка музею Максима Рильського Вікторія Колесник і каже “приїжджайте у Стрий, тут сорочка Степана Бандери!”. Я швидко зібралася, приїхала у Стрийський краєзнавчий музей й бачу перед собою оригінальну фотографію вишиванки С.Бандери, яку ми раніше бачили лише в інтернеті — але оригінал сорочки не зберігся! У цьому особливість роботи з науковцями, адже вони знаходять орнаменти в різних виданнях, про які ми й не здогадуємося. Саме Марина Олійник знайшла, багато орнаментів, які ідентичні тим, що були притаманні регіону, де жив Степан Бандера. Долучилися також майстрині з вишивки, зокрема Леся Демчук, з якою не один день ми шили та звіряли зразки вишивки, перш ніж ми відродили сорочку Бандери», — каже Тетяна Зез.
«Пригадую свої шкільні роки й розумію, що ми в Донецьку не вивчали, хто така Олена Пчілка. Я познайомилася з її історією вже маючи двох дітей, коли ми поїхали у Звягель (раніше Новоград-Волинський) на екскурсію в музей Лесі Українки, в будинок, де вона народилася. Певний час там жила родина Косачів, і я дізналася, що Пчілка була етнографкою, займалася збиранням народних орнаментів та видала першу наукову-етнографічну збірку “Український народний орнамент”! Олена Пчілка не тільки зберігала народну спадщину, а й переносила народну вишивку на сучасні речі тогодення. Це були вишиті комірці, унікальні манжети, рукава, спідниці — словом, справжня історія емансипованої моди. Вона велику частину свого життя присвятила дослідженню орнаментів й зробила вагомий внесок, в меморіальних музеях Лесі Українки збережено найбільшу кількість вишитих речей, в порівнянні з загальною кількістю іменних вишиванок», — ділиться Тетяна Зез.
Усі діти Олени Пчілки були майстерними вишивальницями, мали правило дарувати вишиті ними сорочки друзям і близьким.Довгі роки українці боролись за те, аби демонструвати свою ідентичність через вишиванку. З досліджень Марини Олійник (канд.іст.наук) відомий випадок в історії Києва на зламі століть, коли головний поліцмейстер видав наказ, згідно з яким всі повії міста мали вбиратися у вишиванки. Таким чином російська імперія намагалась принизити українців через їх національний одяг, зневажаючи українську ідентичність та порівнюючи її з ницістю.
«Їхня родина переймалася візуальною ідентифікацією українства. Вони фотографувалися в сорочках та демонстрували, що належать до української нації попри заборони. Власне Олена Пчілка та її доньки використовували народну вишивку для того, щоб заявити про себе. Мовляв, не можна носити вишиванку? Тоді ми народну вишивку зробимо на своїх сукнях. Це важливо, адже ми позиціюємо свій народ візуально також. Нація складається з їжі, одягу та мови. Вишиванка — це первинна культура, яка відрізняє нас від всіх інших», — сказала Тетяна Зез.
«Для донецьких вишиванок притаманна брокарівська вишивка — вишивка з обгорток для мила. Зазвичай на сорочках вишивали пишні троянди, тюльпани, маки, калину, листя каштана або дубу. Вишивали звичайним хрестиком. Одного разу я побачила пишну білу сорочку традиційного крою, рукави якої були розшиті тюльпанами, а також рушник, на якому були терикони. Донеччина завжди була промисловим та індустріальним регіоном, тому певно люди й намагались шукати нове й вигадували ці форми. Це дивно, проте водночас цікаво», — пояснює Тетяна Зез.
Історично вишиванки на сході України увібрали в себе традиції різних регіонів, проте мають свої особливості. Їм також властиві червоні та чорні кольори, які символізують кохання й родючу землю. Донеччина активно заселялася з кінця 18 століття, коли стрімко розбудовувались шахти та промисловість, тоді в регіоні зʼявилось різноманіття вишиванок з різних селищ.
«Деякі орнаменти схожі на характерні для західних регіонів України. Переселяючись сюди, люди привезли свої вишиванки. А вже в Донецьку сорочки прилаштовувались до загальної моди. Приклад тому, вишиванки з брокарівськими орнаментами, а манжети їх були на західноукраїнський лад. Олена Пчілка боролася з брокарівською вишивкою, бо вважала, що ця вишивальна мода знищує самобутні українські взори. Тобто це не притаманна народному мистецтву вишивка», — розповідає Тетяна Зез.
«Наша інтелігенція боролась за право носити народний одяг. Сергія Єфремова, публіциста, літературознавця й критика звільнили з університету. Павла Чубинського, етнографа та автора тексту гімну України заслано в Архангельську губернію. Попри все люди ризикували й одягали вишиванки. Навіть у наш час, ми маємо кейси, коли у 2014 році донеччан вбивали за одягання вишиванок. Саме це ми хочемо поширювати через проєкт — роль вишиванки у поширенні української ідентичності», — сказала Тетяна Зез.
Тетяна згадує, що у наш час у Донецьку містяни не носили сорочки, як у Львові або Києві. Здебільшого вишиванки одягали декілька разів на рік на свята й берегли їх у шафі. Вона зазначає, що раніше у суспільстві не існувало звички та асоціації вишиванки зі своєю народністю. Проте ця тенденція змінюється зараз, у часи війни, коли українці досліджують свою ідентичність та повертаються до неї. Відтак все більше людей шукають для себе свою унікальну вишиванку.
«Наша наукова кураторка Марина Олійник постійно каже, орнамент має розвиватись. Зараз, під час війни, існує проєкт “Сорочка для захисника”. Майстри оздоблюють сорочки оливкового кольору нашивками, шевронами тощо. Це зовсім інакша форма вишиванок, яка комусь може не сподобатись. Проте вишивальниці так бачать. Дехто вишиває дрони, я навіть бачила байрактари. Розвиток вишивки йде, зараз, як і раніше, майстри вишивають те, що бачать у сьогоденні. Головне, аби вишиванка відображала сутність людини та її оформлення слугувало для неї оберегом», — підсумовує Тетяна Зез.
Слідкуйте за діяльністю проєкту «Вишивка в одязі видатних українців» на сторінці у Facebook.
Придбати вишиваний одяг від «Zeta_atelier» можна через сторінку в Instagram.
***
Перші 100 днів минули з того моменту, як на окупованій Луганщині чергові ділки, які звуть… Read More
Одне з найменш знаних міст на Луганщині – це промисловий Алчевськ. За часів незалежності місто… Read More
Фортеця Бахмут – це словосполучення, яке не може лишити байдужим жодного українця. Місто, яке стало… Read More
10 років тому, 9 травня 2014 року, проросійські силовики намагалися захопити будівлю міського управління внутрішніх… Read More
8 травня в Україні відзначається День памʼяті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні… Read More
Якою буде вступна кампанія для абітурієнтів із тимчасово окупованих територій? У які українські заклади вищої… Read More
This website uses cookies.