665
Тетяна Жук
"Переживаю за значок з Бандерою". Як волонтерка з Маріуполя допомагає українським захисникам
Втративши домівку у Маріуполі, Катерина не опустила руки та допомагає Україні наближати перемогу. Що вона пережила і як допомагає іншим — читайте у статті.
Катерина Аникєєнко — родом з Донеччини. Перед початком повномасштабного вторгнення рф вона прожила у Маріуполі понад чотири роки. Працювала журналісткою на місцевому телебаченні та навчалася на магістратурі у Донецькому державному університеті внутрішніх справ.
Зараз вона — волонтерка, допомагає українській армії із забезпеченням. І не виключає, що сама колись піде служити.
Східний Варіант поговорив з Катериною про її волонтерство, патріотизм і Маріуполь.
«А потім почалося…»
Катерина з хлопцем мешкали на Лівому березі Маріуполя, відповідно, відчули початок вторгнення одними з перших. Зараз, згадуючи події останніх днів лютого, вона каже, що наче все ще там розумом.
«У мене досі таке відчуття, що 24 лютого було десь вчора чи позавчора, а вже пройшло понад 100 днів з того часу. Десь два тижні перед початком повномасштабного вторгнення в мене була тривожність постійна, ще й сесія в університеті додала свого. Через це не виходило нормально спати. У ніч з 23 на 24 лютого я також заснула десь під четверту годину ранку. А потім почалося…», — пригадує Катерина.
Спочатку Катерині подзвонила мама її хлопця і спитала, чи все у них нормально.
Коли вони почули перші вибухи, то спочатку подумали, що це відбувається десь у Широкіно, селищі за 20 кілометрів від Маріуполя.
«Перше, що ми зробили, це зайшли в інтернет і подивилися звернення ху*ла. Четверта ранку, темно, холодно. Ми сіли на диван і від початку до кінця подивилися його звернення, зціпивши зуби. Потім була хвилина мовчання, після чого ми зрозуміли, що тепер вторгнення офіційно почалося, як би він там його не називав», — каже Катя.
Згодом вони почули “прильоти” вже по Лівобережному району, а не по околицях міста. Будинок трусило, на вулиці спрацювали сигналізації автівок.
«Ми почали думати, що робити, куди йти та що з собою взяти. В мене зібрана тривожна валіза вже як два тижні. Там була вишиванка, прапор, “Кобзар”, аптечка і… все. Я досі з цими речами. Я не забрала з університету свій диплом, свої коштовні пам’ятні речі — бабусини сережки, плівковий фотоапарат, книжки», — з сумом каже Катерина.
Вони з хлопцем швидко зібрали додаткові речі та переїхали до іншого району міста, де на той час було спокійніше. Але і там надовго не затрималися. Катеринин хлопець отримав наказ від керівництва виїжджати з міста разом з родиною. До того ж Катерина працювала журналісткою — це був додатковий ризик для її життя. У перший тиждень з початку повномасштабного вторгнення вони покинули Маріуполь.
«Це виглядало як евакуація з Хіросіми до Нагасакі. Ми ще довгий час залишалися на території області. Покаталися по різних місцях. Ночували де прийдеться, не завжди у комфортних умовах, хоча зараз відчуття комфорту трохи змазалось у всіх нас», — зазначає дівчина.
Бажаючих вступити у тероборону багато
Після того, як вдалося вивезти родину, Катерина хотіла повернутися у Маріуполь, щоб допомагати там всім, чим можливо. Але місто швидко опинилося у блокаді, всередину нікого не пускали.
На третій тиждень повномасштабного вторгнення Катерина осіла в Покровську.
«Я тоді вирішила для себе, що Маріуполю допомогти ніяк не можу, тому що з містом немає зв'язку і відповідно про потреби дізнатися неможливо. Ми з місцевими волонтерами почали збирати на плитоноски, на турнікети, на все-все. Ми тоді були волонтерами взагалі без досвіду. Вдалося за два дні зібрати 300 тисяч гривень, ми дуже зраділи. Потрібне забезпечення ми відправляли на Маріупольський напрямок, доки він ще був відкритий», — каже Катерина.
Окрім волонтерства у Покровську вона спробувала вступити у тероборону.
«Взагалі, вступити у тероборону я вирішила ще у середині лютого, але знайомі зсередини сказали, що потрібно звертатися за місцем прописки. У мене це селище у Волноваському районі. Там би я була “одним у полі воїном”», — каже Катерина.
Згодом процедуру спростили, можна було вступити будь-де без прив’язки до прописки. Але у Покровську їй також відмовили. Сказали, що бажаючих дуже багато і на всіх не вистачає зброї.
Через якийсь час Катерина переїхала у Дніпро. Там ситуація повторилась. Забезпечення на всіх бажаючих вступити у тероборону не вистачало.
«Сказали, що списки дуже великі й запропонували стати в чергу на участь у теробороні, але я б у черзі була десь за 1000. Мій друг розповів мені, що люди гроші платять за те, щоб воювати в українській армії. І оце на таку країну росія напала, незрозуміло на що сподівається», — каже Катерина.
«За дев’ять тижнів ми встигнемо спалити Москву»
Так Катерина вирішила допомогати військовим на волонтерському фронті. Включатися у волонтерство з нуля було непросто.
«Я думала, що я нічого не вмію, а якщо не вмієш, то краще і не братись. Тому я спочатку хотіла допомагати тим, хто вміє. Донатила волонтерам, поширювала інформацію. Але згодом вирішила: досить. В університеті нам постійно говорили про важливість соціального капіталу, який важливіше за гроші. Тому я вирішила використовувати цей накопичений за роки життя у Маріуполі й журналістської роботи капітал», — згадує Катерина.
Від морських піхотинців був запит на певні рації. Вона написала своїм знайомим волонтерам з різних куточків України у пошуках необхідного обладнання.
«По тих раціях ми вийшли на країни, де вони можуть бути — це Польща і Нідерланди. Але там сказали, що рації ще виробляються на заводі, тому потрібно почекати дев’ять тижнів. Я подумала, що за дев’ять тижнів ми вже встигнемо москву спалити й нема чого чекати», — жартує дівчина.
Згодом рації вже стали непотрібні, але в іншого підрозділу з’явилася потреба у берцях. Берці шиють на території України, тому Катерина вирішила, що це буде легше. Потрібна 31 пара.
«Мені інша волонтерка сказала, що ми з нею не Сергій Притула і наші масштаби інші, тому потрібно думати раціонально, чи зможу я потягнути такий запит за два тижні, за які потрібно знайти виробника, зібрати гроші, відшити берці та передати їх нашим бійцям. Я почала акумулювати всі контакти й просити скинути хоча б по 10 гривень», — пригадує Катерина.
За два тижні вдалося зібрати 25 тисяч гривень. А зараз вона вже придбала 24 пари. На досягнутому зупинятися не збирається і готується приймати нові потреби українських захисників і захисниць.
Катерина не виключає, що і сама колись піде служити в армії:
«Зараз я майже закінчила магістратуру. Якщо ситуація у країни буде настільки критичною, що буде загальна мобілізація і жінок у тому числі, то піду воювати. Якщо ні, то планую після нашої перемоги. Я вважаю, що армія має бути професійна, йти на службу мають за покликом серця», — каже дівчина.
Що ж до Маріуполя, то вона, як і багато містян, сумує за містом і за дорогими серцю речами, що залишилися у квартирі.
«Переживаю за улюблену кружку, за бабусині сережки й за значок зі Степаном Андрійовичем Бандерою. Я стільки сміялась, що якби квартира була ціла і туди зайшли рашисти, то там можна було б назнімати сюжет про “радикала-нацика” або про “ЛГБТ-інструктора НАТО”. Бо в мене одразу за дверима значок з Бандерою, у кімнаті прапорець УНСО, прапорець цивільного корпусу «Азов», прапор УПА, далі прапор ЛГБТ. Але головне, що я вивезла з собою прапор України», — каже Катерина.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
665
