"Я продумав усі ризики, окрім полону". Історія волонтера з Маріуполя, який 100 днів провів у тюрмах "днр"

Євген їхав зі святкового, яскравого, красивого Маріуполя, натомість опинився у порожньому, спаплюженому і розтрощеному. Серед зруйнованих будівель він шукав людей, які не могли самостійно виїхати, щоб запропонувати їм свою допомогу.

Майже на виїзді з міста його мікроавтобус обігнала автівка з літерою «Z». З неї вийшов чоловік у військовій формі та наказав Євгену їхати за ним. Так починається довга історія полону маріупольця. Він — один з майже 30 волонтерів, що у різний час були незаконно затримані російськими солдатами та представниками терористичного угруповання «днр». Згодом «прокуратура днр» інкримінувала їм тероризм.

«Східний Варіант» поспілкувався з Євгеном про те, як вдалося проїхати у місто в облозі, зібрати людей і як відбувалося затримання. Це — перша частина тексту.

Місяць до полону

«Я був більш ніж впевнений, що повномасштабної війни не буде. Напередодні в мене була дискусія на цю тему. І я не міг повірити, що таке може статися. Коли наступного ранку почув вибухи, був шокований», — згадує Євген початок повномасштабного вторгнення.

Все почалося, коли чоловік був у Києві, далеко від рідного дому. Він одразу почав дзвонити рідним в Маріуполь, щоб вмовити їх виїхати. Але вони, як і багато інших містян, не сприйняли ситуацію серйозно.

«На початку у Києві було навіть більше паніки, тому що Маріуполь звик… Натомість з Києва у перші дні виїхало пів міста», — ділиться враженням чоловік.

Він провів свою дівчину до більш безпечного Львова, а сам поїхав в бік Маріуполя. На початку березня у Києві не функціонував громадський транспорт, не працювали служби таксі, тому майже всю дорогу від Позняків до Залізничного вокзалу Євгену довелося пройти пішки.

Звідти він вирушив до Дніпра, де його мали зустріти друзі, щоб довезти до блокпоста під Маріуполем, звідки він пішки пройде у місто. Але вже 2 березня там зник зв’язок, а згодом Євген дізнався, що місто закрито на в’їзд. Треба було шукати об’їзні шляхи.

Десь через тиждень мати Євгена вперше після втрати зв’язку подзвонила йому. Вона повідомила, що переїхала з одного району в інший, більш безпечний.

«Вона відмовила мене від поїздки до Маріуполя. Запропонувала почекати хоча б кілька днів, оскільки її мав от-от забрати та вивезти з міста чоловік її подруги. Попросила, щоб я зустрів її десь у Мангуші (селище за 15 кілометрів від Маріуполя — СВ)», — розповідає Євген.

Але вже через кілька днів матір Євгена знову подзвонила і сказала, що виїхати не вдалося. Також розповіла, що розірвані тіла лежать просто на вулицях, а люди кожен день ходять через них за водою, дровами або щоб «зловити» зв’язок. У житлових будинках не залишилося ніяких комунікацій, а у мороз -10 °C люди у власних квартирах були вимушені спати у верхньому одязі.

«Тут я зрозумів, що тягнути більше неможливо. Потрібно якось туди дістатися. Одночасно з цим з’явилася інформація, що у місто почали в’їжджати волонтери майже без перешкод. Серед них було багато моїх друзів», — каже Євген.

Його друзі-волонтери порадили йому купити мікроавтобус, бо на легкових автівках у Маріуполь не пускали. Євген знайшов у Дніпрі продавця і за свої гроші придбав 17-місний мікроавтобус.

Ще одну автівку через волонтерів Євген знайшов для свого друга дитинства Дениса. Вони разом планували доєднатися до гуманітарної колони, яка вже не перший раз успішно виїжджала в Маріуполь і поверталася звідти.

Доки Євген займався купівлею мікроавтобуса, його матері вдалося виїхати з Маріуполя.

За два дні до полону

«26 березня, у суботу, ми мали приєднатися до гумколони у Запоріжжі біля «Епіцентру». Але трохи запізнилися, і вже з цього почалися проблеми», — згадує той день чоловік.

Євген з Денисом хотіли взяти з собою ліки та продукти, щоб привезти маріупольцям у якості гуманітарної допомоги. Це відняло б ще якийсь час.

Знайомий Євгена волонтер Михайло сказав, що колонна більше не може відкладати поїздку, потрібно їхати зараз. Він запропонував Євгену дочекатися понеділка.

«Ми обговорили це з Денисом і вирішили, що чекати так довго не можемо. В нього там матір без зв’язку, в мене там ще залишились родичі. Ми вирішили їхати самостійно. Я продумав усі ризики, окрім полону. Бо не думав, що у 2022 році можна потрапити у полон», — зізнається Євген.

Він зв’язався із запорізькими волонтерами, які забезпечили його гуманітаркою, і вирушив за колоною. Різниця між ними була у кілька годин. Зв’язок з колоною Євген вирішив підтримувати через телефон. Заночувати довелося в Оріховому (селище у Запорізькій області — СВ).

День до полону

На ранок 27 березня Євген зв’язався з Михайлом. Він порадив повернутися до Запоріжжя.

«Ми з Денисом його не послухали. Тягнути було нікуди: у Маріуполі бомблять без перерви, треба їхати», — каже Євген.

Починаючи з селища Пологи, що на той момент вже було окуповане, повністю зник мобільний зв’язок українських операторів. Євген сподівався, що він з’явиться пізніше, але без зв’язку вони доїхали до самого Маріуполя. 

Близько 16 години він в’їхав у місто. Окупанти провели їх до місцевої «комендатури», що знаходиться недалеко від знищеного торговельного центру «Порт City». 

«Нас з Денисом завели у кабінет, там було троє людей. Один ставив питання, інший передивлявся документи, а третій слідкував за нашою реакцією. На це пішло десь пів години. Потім вони сказали, що можна поставити свої питання. Нас цікавило, куди взагалі по Маріуполю можна проїхати. Мені потрібно до Кальміуського району. Але мені не дозволили туди їхати, оскільки там у ті дні велися жорсткі бої», — розповідає Євген.

Також окупанти перевірили багаж Євгена, щоб замість гуманітарки там не було якоїсь допомоги українським військовим. Щоб проконтролювати процес, разом з Євгеном відправили одного військового.

«Я роздав “гуманітарку” біля лікарні №2. Там було величезне скупчення народу. Кілька пакетів з ліками забрав той військовий, якого відправили зі мною. Сказав, що це, начебто, він доставить в іншу лікарню», — згадує чоловік.

Коли Євген закінчив з гумдопомогою, було близько 18:00, а це — комендантська година. Було два шляхи: поїхати з міста без людей або заночувати у місті та вже наступного дня зібрати кого можливо і вивезти.

Євген і Денис вирішили залишитися на ніч у місті. Євген дістався 23-го мікрорайону, де мешкали його родичі та у них заночував.

«Як раз у ніч проти 28 березня усе і змінилося», — вважає Євген.

12 годин до полону

О 7 ранку наступного дня він прокинувся і поїхав до підземного переходу, що у центрі Маріуполя. 

«Сказати, що я був шокований — це не сказати нічого. Коли я їхав з міста 2 січня, центр міста мерехтів святковою ілюмінацією, нещодавно закінчилася реставрація. Те, що я побачив тоді, це був просто постапокаліпсис», — згадує волонтер.

Недалеко від підземного переходу автівку Євгена мало не зніс танк. Тому він залишив машину неподалік і далі пішов пішки. Дійшов до перехрестя вулиці Соборної та проспекту Металургів.

«Мені, цивільному, здавалося тоді: ну що зі мною може трапитися. Я посеред вулиці залишив автівку, запалив сигарету і почав знімати будинки на телефон. Раптом чую, як десь 150-200 метрів від мене почалася стрільба, вибігли військові. Я сховав телефон і пірнув у двори», — переповідає Євген.

Там він зустрів перших людей. Вони займалися «побутовими» справами: готували їжу на вогнищі, з пустими каністрами чекали, коли перестрілка закінчиться, щоб сходити за водою і так далі.

Євген ходив по дворах і підвалах і пропонував людям безплатну евакуацію до Запоріжжя. Коли він повернувся до автівки, біля неї вже зібралося багато охочих. Довелося розсадити у 17-місному автобусі 22 людей.

«Я ще раз представився, заспокоїв всіх. Сам був спокійний, тому що був впевнений, що нічого не може статися. Єдине, про що думав, це щоб в нас не прилетіло», — згадує чоловік.

Євген з Денисом заздалегідь домовилися зустрітися у певному місці у певний час, але оскільки автобус вже був повний, не було сенсу чекати. Волонтер сподівався, що вони зустрінуться десь по дорозі.

Євген попрямував до виїзду з міста. На проспекті Будівельників мікроавтобус обігнала автівка з літерою «Z». З неї вийшов військовий і наказав їхати за ним на перевірку документів. Євген згадує, що сказано це було спокійно і навіть ввічливо, тому він не переживав.

«Ми приїхали у ту саму “комендатуру”, де мене перевіряли вчора. Назустріч мені вийшли три “відбитих “днрівця”. Почали обшукувати мій автобус, налякали людей. Питали в них, чого вони їдуть до Запоріжжя, невже вони підтримують Україну і їм погано в Маріуполі… Почалася якась брєдова розмова», — каже Євген.

Врешті решт «днрівці» наказали чоловіку їхати разом з людьми у селище Нікольське під супроводом окупантів. Поруч з Євгеном у його мікроавтобусі сидів солдат з автоматом.

«Мені було дуже неприємно і страшно за людей. Вони тільки вийшли з підвалу, з якого місяць не виходили й тут таке», — згадує свої відчуття Євген.

У Нікольському чоловіка завели у якусь будівлю, де провели короткий допит. Слова Євгена записував молодий хлопець, якому, як каже Євген, «було все одно про що писати». Потім зайшов «днрівець» і почав розпитувати Євгена, навіщо він приїхав.

«На мої адекватні відповіді була неадекватна реакція. Він мене пару раз вдарив по нирках і сказав, що мене відвезуть у Старобешеве», — каже Євген.

Але перед цим Євгену наказали відвезти людей у школу на фільтрацію. Вони дуже переживали за волонтера, питали, що з ним буде далі та дякували, що привіз хоча б туди, де не стріляють.

Але сам Євген був абсолютно спокійним:

«Я їм кажу: все буде нормально. Мовляв, зараз розберуться і відпустять. Я до останнього був у цьому впевнений».

***

Те, що відбувалося далі, сповнене абсурду і жорстокості. Окупанти залякували цивільних чоловіків і жінок 20-річними термінами ув’язнення і використовували їх для примусових робіт у колонії. Євген був одним з цих людей.

Продовження його історії за посиланням.