"Життя на кордоні з пеклом": волонтер про ситуацію на деокупованому сході України

Тиждень тому (початок лютого 2023 року — ред.) Денис повернувся з деокупованих Лиману та Ямполю на Донеччині. Відповідаючи на запитання «як там», він сказав, що коментувати це важко. 

«Взагалі-то наразі я допомагаю нашим військовим, але коли їду кудись ближче до лінії фронту, завжди беру з собою ще якісь продукти, солодощі дітям. Цього разу я побував у Лимані та Ямполі. Розумієте, це не можна назвати життям. Людей залишилося дуже мало, що одразу кидається в очі, коли їдеш безлюдними та пустими вулицями. Вони звикли до вибухів, відсутності комунікацій — до всього того, що рік назад було нормою», — говорить чоловік.

Опалення та вода конкретно у цих населених пунктів Донеччини відсутні. Люди, які лишилися там, пристосувалися жити у погребах через постійні прильоти та обстріли з боку росіян.

«Я приїхав у село та побачив скупчення людей. Під'їхав до них, відкрив двері машини та почав роздавати все, що лежало у багажнику. За якісь хвилини мене обійшли люди з усіх сторін. По їхньому вигляду було зрозуміло, що вони не мають змоги купатися. По декому лазили воші. Це неможливо усвідомити, прийняти, забути», — каже він.

Працюючих магазинів у населених пунктах мало. Звісно, що асортимент там невеликий, а люди не мають фінансової спроможності  купувати там продукти.

Працювати ніде. Роботу мають лише працівники якихось комунальних служб, рятувальники. 

Деокупована Луганщина: лише руїни

Декілька разів Денис був на деокупованій частині Луганської області. За його словами, потрапити туди дещо складніше через безпекову ситуацію.

«Що я можу сказати про Невське чи таке ж маленьке село на лінії фронту? Їх не має. Просто вигоріла земля — 8-10% від того, що там колись було. Людей небагато, але вони не хочуть їхати. Можливо, поки що. Комунікацій не має ніяких. Як і в Лимані, Ямполі люди мешкають по підвалах. Бувають такі дні, коли через щільні обстріли люди взагалі не виходять з погребів чи інших укриттів», — говорить він.

Там нічого не працює. Від слова «зовсім». Головна задача людей зводиться до того аби просто вижити. 

«Коли я їхав звідти, то згадував як уздовж доріг цих населених пунктів, процвітала сільська торгівля. Бабусі та дідусі виносили до дороги продукти, які вирощували самі, і продавали. Це ніби крапля в морі, але це було. І ти не можеш цього не пам’ятати», — згадує очевидець.

Шкарпетки від попаснянки з Ірландії

Як вище розповідав чоловік, в основному його волонтерська діяльність направлена на допомогу військовим. Багато друзів та партнерів з-за кордону надсилають йому в Україну різні речі, яких потребують на передовій.

«Це хімічні грілки для рук та ніг, маскувальні сітки, аптечки, термобілизна, каски, бронежилети, тактильні сумки, плівки для бліндажів, теплі шкарпетки й багато іншого. Щодо шкарпеток. Мені передали з Ірландії в’язані шкарпетки для наших захисників зі 111 бригади, яка боронила Попасну навесні. Їх зв’язала бабуся з Попасної, яку евакуювали до Ірландії. Уявляєте, що це означає для самих воїнів?» — розповідає Денис.

Також не один десяток пікапів, позашляховиків доставив Денис на передову для наших хлопців. Ці авто знову ж таки передали друзі з-за кордону, які вірять у Перемогу України.

Спогади про Сєвєродонецьк: перші місяці війни

Жахи війни доводилося бачити Денису і на початку повномасштабного вторгнення у рідному Сєвєродонецьку. Він згадує як в координації з поліцією, волонтерами вивозили жінок, дітей з-під обстрілів на евакуаційні потяги.

«Це важкі спогади. Пам’ятаю історію, коли знайома попросила допомогти з евакуацією людей з району «городок» — це на в’їзді в Рубіжне, частина якого вже тоді була окупована, і там весь час точилися бої. Їхати було дуже страшно, але на нас чекали жінки та діти. Коли ми їх вивезли, то наступного дня уже опублікували кадри тих будинків. Точніше того, що від них залишилося», — каже чоловік.

Схожа історія була і з евакуацією людей на «Ліньова». Тоді, поліцейський патруль, який зміг забрати звідти рубіжан, наткнувся у місті на ворожий танк. 

«Вони кварталами тікали від російських солдат, які вже частково були у місті. Я не знаю як, але їм вдалося виїхати та врятуватися самим та зберегти життя іншим людям, яких вони евакуювали у безпечне місце», — додає Денис.

Посадовець також пам’ятає як розвозили гуманітарку по бомбосховищах та конкретних адресах. За його словами, з доставкою по підвалах, бомбосховищах та місцях, де ховалися люди, була проблема через нестачу волонтерів, які б могли це робити. 

«Через зрозумілі причини охочих не було, бо Сєвєродонецьк обстрілювали з перших днів. І чим далі, тим тільки гірше було. Люди писали, телефонували й просили про допомогу. Хоча самі були у 300-500 м від гуманітарного центру. Але їх можна було зрозуміти, бо ніхто не знав, що таке війна. І ми везли. Не тільки я, а й наші поліцейські, рятувальники та інші служби, які залишалися в Сєвєродонецьку до останнього»,— розповідає він.

Але були й люди, які не втрачали віру в те, що війна скоро закінчиться і спокій знову прийде на нашу землю. 

«Під час чергової поїздки до якось бомбосховища, де були маленькі діти, я побачив жіночок, які сапали клумбу біля під’їзду. На вулиці грохотить, десь бахкає, а вони готують квіти до висадки. От як можна втрачати надію, коли поряд такі люди?» — згадує очевидець.

І він не втрачає. Вірить, що український прапор скоро повернеться і в Сєвєродонецьк, і в Луганськ, а тому не поспішає отримувати довідку внутрішньо переміщеної особи.