Замість гримерки — пральня. Як стендап-клуб у Львові дає прихисток переселенцям

Недалеко від центру Львова стоїть п’ятиповерхова будівля, де колись розміщувалося книжкове видавництво. Навряд люди, що працювали на виробництві, могли подумати, що через багато років тут з’являться двоярусні ліжка і пральні машини, скрізь буде розвішаний дитячий і дорослий одяг — від шкарпеток до суконь, а саме місце стане у прямому сенсі прихистком для людей, що тікають від війни з росією з, як мінімум, шести областей нашої країни.

Але про це подумали орендарі приміщення, які після переїзду друкарні вже декілька років винаймали на другому поверсі площу в 350 м² і створили тут студію «Драбина». Вдень це місце працювало як майданчик для фото і відеозйомки, ввечері — як стендап-клуб, а вночі — як місце для вечірок. 

Один зі співзасновників «Драбини» Дмитро Балита незадовго до початку повномасштабного вторгнення росії обговорив зі своєю командою можливу трансформацію простору під тимчасовий прихисток. Так і сталося.

Східний Варіант поспілкувався з Дмитром Балитою про те, як всього за тиждень вдалося адаптувати модне місце майже у центрі міста під потреби вимушених переселенців, і з самими переселенцями про те, як їм довелося кинути все, щоб більше ніколи не бачити обличчя «руського миру».

З тваринами можна

Зовні двері «Драбини» виглядають так, наче за ними звичайна квартира. Якщо говорити направду, то і всередині це місце нагадує велику і затишну квартиру. Але живе тут не одна родина чи декілька друзів, а близько 40 людей з різних областей України з їхніми хатніми улюбленцями. Втім, усі вони мають за плечима одночасно таке спільне і таке різне недалеке минуле, що цілком можуть називатися родиною.

Та і самі люди тут відчувають себе цілком як вдома. І згодом я ще не раз у цьому упевнюся. Ось дівчина сидить на дивані й дивиться роліки на ютубі, трохи далі діти граються у м’яч, на імпровізованій кухні інша дівчина готує собі каву.

У коридорі стоїть декілька полиць зі взуттям, де розкладено не менше 30 пар кросівок, туфель, сандалій. На дверях, що знаходяться поруч з вхідними, висить напис: «Не відкривати. Тут живуть коти».

«То для собак. Ну, вірніше для тварин», — кажуть мені.

За дверима виявляється одинока клітка з морською свинкою.

«З владою щось потрібно вирішувати»

Мешканці прихистку до журналістської уваги не те, що звикли, а вже скоріше втомилися від неї. Тому охочих розповідати про себе не так багато. Першим погоджується 22-річний хлопець з Харкова.

Його звуть Андрій Леонтович. До початку повномасштабного вторгнення він працював відеооператором у великій студії та вивчав програмування. Навіть зараз, коли ми підходимо до нього, він пише код.

Після 24 лютого він провів у Харкові два тижні. Два тижні пекла.

«Ми жили на Північній Салтівці. Вони [росіяни] бомбили абсолютно все. Біля нашого дому було трамвайне депо, по якому вони без перестану били, били й по околицях. Я не знаю, чому вони це робили. Але вони вирішили ліквідувати це місце і зачіпали невинних людей, які на околицях жили», — згадує Андрій.

Він разом з батьками жив на другому поверсі 16-поверхівки. Останні два поверхи знесло від чергових обстрілів. Ділянка з одинадцятого по п’ятий поверхи повністю обвалилися.

Андрій каже, що його житло категорично не придатне до житла і його можна тільки демонтувати, але міська влада вважає інакше. За словами Андрія, влада сказала, що його будинок ще може і буде стояти.

«Якщо казати чесно, то треба щось вирішувати потім з владою, яка усіма силами буде блокувати те, що нам по праву повинна зробити. І це дуже неприємно. Те, що вони обіцяють на початку, вони потім будуть від цього віднекуватись і говорити, що вони так не казали. Місцева влада вже так робить. Каже, що не всім будуть виплачуватись компенсації за пошкоджене майно», — уточнює Андрій.

У Маріуполь — лише під прапором України

Його тезка, 20-річний Андрій, переїхав з Маріуполя. Хлопець не хоче показувати своє обличчя, оскільки в окуповане місто повернулися його рідні. Він дбає про їхню безпеку. 

Запитую його про один з найстрашніших моментів у Маріуполі та він без вагань відповідає:

«Вже була ніч, ми лежимо у коридорі. Я чую гул. Спочатку подумав, що то снаряд, до яких ми звикли. Але цей гул був гучнішим і довшим. І я зрозумів, що це літак. Перший раз я його почув. Це було дуже страшно, я стиснув кулаки й подумав “хоч би не в нас”. Виявилось, що він полетів у бік “Азовсталі”. Там потім було зарєво».

Він постійно вмовляв своїх рідних поїхати геть з Маріуполя, але батьки були категорично проти, оскільки у місті залишалися інші родичі, зв’язок з якими був втрачений після початку облоги міста.

«Вони відмовлялись, бо не знали, що з маминою сестрою, яка жила на “1000 дрібниць”  [магазин в центрі Маріуполя]. Я півдня наважувався йти туди, щоб зрозуміти, поїдуть вони з нами чи ні. Там вже була лінія фронту, але я про це не знав», — розповідає Андрій.

Вже у сутінках, о четвертій годині вечора, він побіг до своєї тітки, оминаючи центральні вулиці міста. По дорозі зустрів українських військових, намагався дізнатись у них, чи можна пройти до того місця, куди він прямував.

«Вони мене проігнорували, продовжували захищати свої позиції. Там снаряди літали, було дуже страшно. Але я добіг врешті-решт. Знайшов мамину сестру у підвалі, поговорив з нею. Вони вирішили залишатись у місті, перечекати бойові дії. Я побіг назад і вдома вже переконав своїх, що потрібно їхати. Якби я не збігав туди й не ризикнув, то, мабуть, залишився б там», — вважає Андрій.

17 березня він виїхав з міста. У той же день біля його будинку впала авіабомба. Наступного ранку, коли збиралися виїжджати вже його батьки, у сусідній будинок влучили артилерійські снаряди. Він частково згорів.

Коли уточнюю, де саме він мешкав у Маріуполі та отримую відповідь, мене наче б’є струмом. Ми майже сусіди. Я декілька тижнів спостерігала, як люди у його дворі облаштовують побут, готують на вогнищі. Можливо, навіть бачила його, але не запам’ятала. Обличчя маріупольців з видбитком відчаю, суму чи жаху злилися в для мене в одне.

В його будинку жили чеченці, за чим я теж спостерігала деякий час, перебуваючи у Маріуполі.

«Вони жили у моїй квартирі. Про це мама мені сказала, коли повернулась туди. Там був безлад», — переповідає слова матері Андрій.

Він опинився у Львові наприкінці березня. Шлях з Маріуполя був непростим. Спочатку хлопець доїхав до Мелекіного, потім до Білосарайської Коси, потім до Бердянська. І вже звідти вирушив до Запоріжжя, проїхавши 15 ворожих блокпостів, де майже на кожному його ретельно перевіряли.

У Львові Андрій планує дистанційно завершити навчання у виші та знайти роботу. На питання, чи повернеться колись у Маріуполь, відповідає ще до того, як закінчу говорити:

«Звичайно! Це ж дім. Але під прапором України…».

Тут, крім Андрія, є і ще один хлопець з Маріуполя. Але розмовляти з нами він категорично відмовляється.

«Я вже дав вісім чи дев’ять інтерв’ю. Це просто насильство…», — каже він.

До маріупольців тут величезний інтерес серед іноземних журналістів, хоча розповісти багато чого можуть й інші. У кожного своя історія з безліччю болісних, дивних, а подекуди й щасливих подробиць. Лише одне завжди залишається незмінним — російські солдати, що залякують тими чи іншими методами й тим самим виганяють людей з їхніх домівок.

«І такі вони озброєні були…»

Свою історію погоджується нам розповісти Тетяна Шамрай. Вона разом з двома дітьми, 16-річним Микитою і чотирирічною Даною приїхала з Приморська. Цей населений пункт розташований на березі Азовського моря у Запорізькій області. Як і багато інших міст і селищ на узбережжі, воно було окуповане у перші дні повномасштабного вторгнення.

«Окупація відбувалася дуже тихо і спокійно. Просто вони зайшли, просто перевісили прапор, а ми в один день просто вийшли та зрозуміли, що там — не наші. А потім вони почали викрадати людей — мера, людей з поліції. Двох людей розстріляли на блокпостах. Робили, що хотіли. Це дуже страшно», — каже Тетяна.

Вона згадує, як тремтіли стіни будинків, коли колона техніки йшла повз, а у небі гуділи літаки. Її чоловік, військовослужбовець за контрактом, сказав їй негайно їхати на вільну частину України. Тетяна і сама це розуміла.

Вони виїхали у квітні, підгадавши вдалий час. 
«Це дуже страшно і важко. Ми проїхали 17 блокпостів. Не наших. Їхали цілий день. І то, я думаю, що нас врятував дощик, тому що їм теж було не дуже комфортно під ним. Але все одно у машину заглядали та перевіряли всі речі, аж до дитячих трусиків. І все з автоматами. І такі вони озброєні були…», — згадує жінка.

На щастя, її діти легко перенесли поїздку. Богдана більшу частину дороги спала, хоча це рідкість, каже мама. Микита нервував.

«А коли зупинились біля блокпоста наших, то розплакались», — усміхається Тетяна.

У Запоріжжя вони приїхали з однією сумкою. Але надовго там не затримались, оскільки не змогли знайти постійне житло.

«Одного ранку ми просто встали, вирішили, що, значить, нам потрібно залишатись не у Запоріжжі. Сіли у потяг. І вже по дорозі нам родичі знайшли цей прихисток», — каже жінка.

Але майбутнє все одне видається поки що незрозумілим. Тетяна має доглядати дітей.

«Я нічого не знаю. У голові хочеться одного. Хочеться дитину в садок віддати, щоб я на роботу пішла. А як почнеться тривога, і не дай Боже, бахне. І куди я буду бігти, в якому садку її шукати? Так я її взяла, і ми сховалися там, де нам показали, у перегородці», — сплескує руками Тетяна.

Саме у цей момент до неї підбігає Богдана і міцно обіймає. Свої чотири рочки дівчинка зустріла вже тут, у «Драбині», з новими друзями. Тетяна, як могла, влаштувала їй свято.

«Купили торт, зібрали діток, ігри якісь зібрали, грали. Пишну спідницю їй купили», — розповідає жінка.

Богдана сором’язливо ховає очі від фотокамери й від мене.

Посміялися і зробили прихисток

Зараз у «Драбині» все працює, як ідеальний, але по-домашньому простий механізм, за роботою якого слідкують вже не тільки співзасновники «Драбини», а й самі мешканці.

Ми з Дмитром Балитою, великим добрим хлопцем у польовому капелюсі, сідаємо у крісла просто на сцені, з якої раніше комедіанти жартували про буденне життя українців, а зараз жартують про життя тих же українців в умовах воєнного стану.

«Починається війна. 24-го ми всі ходимо в шоці. Я вже не пам’ятаю, як це було. Але факт в тому, що була максимальна апатія. Ти просто сидів і дивився новини, бо їх виходило по 230 на хвилину. Все мінялося щосекунди. Ми розуміли, що неможливо просто сидіти та чекати чогось і не знати чого», — каже Дмитро.

З перших днів вторгнення команді Дмитра почали дзвонити друзі з усієї України та казати, що вони збираються їхати у Львів і шукають, де можна хоча б тимчасово пожити. Дмитро був готовий до цього.

«Ми обговорювали, що робити, якщо буде війна. Всі ставили ставки: “малореалістично”, “нереально”, “їм це не вигідно”. Але якщо буде війна, то що будемо робити? Ну, ми ходили сміялися, що буде тут хостел, що тут будуть люди жити, отут ми ліжка поставимо», — махає руками Дмитро вбік житлової кімнати.

«Посміялися?», — питаю я.

«Посміялися. А як посміялися, то треба хостел робити. Ну хостел, то не зовсім та назва, бо гроші тут не платять, це прихисток».

26 лютого вони прийняли перших людей. Перші два тижні, згадує Дмитро, були максимально важкими. На день у прихисток заселялось 60 людей, а виїжджало 40, наступного приїжджало ще 50 і так по колу.

«Далі почало заспокоюватись, люди почали осідати в нас. Відповідно зараз працює все так, що ми можемо поїхати на тиждень, а воно все буде функціонувати без нас. Люди вже всі знають, що робити: тримають чистоту, миють туалети, підливають вазонки, протирають підлогу, коли в нас тут стендапи», — каже Дмитро.

З цього місяця «Драбині» знову почали рахувати оренду. До того вони платили від 50 до 35 тисяч гривень за комунальні послуги. Опалення у прихистку в основному електричне, що доволі дорого. На державну підтримку розраховувати не доводиться, тому що є багато нюансів і умов для надання компенсації, під які «Драбина» не потрапляє.

Щоб хоча б частково покрити суму оренди та комунальних послуг, періодично у «Драбині» влаштовують стендап-вечори, як раніше.

«Перші два тижні країна жила у соціалізмі»

Їжею переселенців у «Драбині» забезпечує найбільша продовольча некомерційна організація «World Central Kitchen». Організація сама зв’язалася з «Драбиною» і запропонувала свою допомогу.

«Їм взагалі респект», — каже Дмитро.

До того прихисток сам передавав продукти до закладів громадського харчування. У перші тижні допомоги та донатів було більше, ніж зараз.

«Напевно якби не “World Central Kitchen”, ми б дотепер не працювали, тому що їсти робити немає можливості у нас. Самі розумієте: перших два тижні війни країна жила в ідеальному соціалізмі. Працював обмін. Але це закінчилося. І ми всі розуміємо, що довго це продовжуватись не могло», — пояснює Дмитро.

На невеличкій екскурсії, яку він для нас проводить, слова про соціалізм підтверджуються ще раз.

«Щоб ви розуміли, цього бойлера тут не було. Приїхав сантехник і каже: “Пацики, у вас тут фігня, давайте я вам бойлер поставлю”. Ми знайшли бойлер. Він нам поробив всю сантехнику. Прийшов інший чувак, вальнув [зробив] нам полки. Все йшло своїм ходом», — розповідає Дмитро.

Якщо порівняти фото «Драбини» до того, як вона стала прихистком, то зміни — фантастичні. У гримерці, де комедіанти раніше готувалися до виступу, тепер стоять пральні машинки. На булер’яні, невеличкій печі, що опалює приміщення, розвішані дитячі шкарпетки та розкладені прилади для волосся. Поруч з білосніжним фотофоном тепер рядками виставлені двоярусні ліжка. У підсобному приміщенні на полицях розкладені ковдри, гігієнічні прокладки, дитячі суміші, каші. Недалеко від сцени стоїть сушилка для одягу, де розвішана білизна. Але це місце не втратило свої душі й шарму.

Сам Дмитро, здається, абсолютно задоволений тим, що тут відбувається і можливістю допомогти людям. Багато з них звертаються до нього, не як до головного по прихистку, а як до доброго приятеля.

«Формат, в якому ми працювали до війни, зараз не актуальний. В нас тут 350 м², нам зараз виставили рахунок, і крім комунальних, нам потрібно заплатити ще 50 тисяч гривень. Щоб заробити на цьому приміщенні такі гроші зараз, це є нереально. Тому є ще один з шансів вижити нам: перенести цей формат через війну», — пояснює Дмитро.

Як знайти прихисток?

Зайти на сайт «Прихисток» і знайти тимчасове житло, яке підходить вам за умовами.

Як допомогти «Драбині»?

Якщо ви хочете і можете підтримати «Драбину», можна переказати кошти на картку Дмитра Балити:

5168 7456 0675 7067