"Мамо, тату, там стріляють": як сім'я із Сєвєродонецька врятувалася від війни

«Ми не стали чекати»

Раніше «Східний Варіант» розповідав історію Анни про те, як хобі може перетворитися на улюблену роботу. Мама двох синів розвивалася у кондитерському ремеслі, займалася дітьми, разом із чоловіком будувала плани. Але колишнє життя, як і решті її земляків, довелося поставити на паузу. 

«Ще 23 лютого чоловік прийшов з роботи й сказав: “По ходу треба збирати речі”. Тому вже за день до війни ми почали про всяк випадок збиратися. А 24-го ми прокинулися о 5 ранку від того, що до нас в кімнату зайшов старший син і сказав: “Мамо, тату, там стріляють”», — згадує жителька Сєвєродонецька. 

За її словами, спочатку вони із чоловіком не повірили. Але згодом почули шум снаряда. 

«Увімкнули інтернет і побачили, що в Україні розпочалася війна. Причому війна почалася повномасштабна. І навіть там, де ми не очікували», — зізнається Анна.

Після того, як було оголошено евакуацію Луганської області, сім'я вирішила терміново виїжджати з міста.

«Ми не стали чекати, не стали сидіти в надії, що все це якось швидко пройде», — каже сєвєродончанка.

Треба брати себе в руки

За словами Анни, розуміння, куди їхати і як жити далі, не було. 

«Ми їхали в нікуди. Нам одразу зателефонували знайомі та покликали до себе в Яремче. У дорозі ми були дві доби», — доповнює вона. 

Перші три тижні подружжя пробуло у підвішеному стані. 

«Прокидаєшся, дивишся в стелю і не розумієш, де ти й навіщо. Ми були ніби в трансі, коли ти просто тримаєш телефон у руках і постійно читаєш новини», — каже Анна.

Дізнавшись про біженців із Сєвєродонецька, своє житло запропонувала родичка друзів. Виявилося, що це порожній будинок у селищі Делятин. Його господарка вже 15 років живе в Італії. 

«Ми почали жити там. Я зрозуміла, що мені треба брати себе до рук, щось робити, повертатися до роботи», — ділиться з нами кондитерка. 

Праця необхідна

За словами Анни, для того, щоб повернутися до колишньої роботи, у неї не було ні пічки, ні інших інструментів. З дому вдалося захопити лише проєктор та ручний міксер.

«Я купила пачку пудри, зробила глазур і потихеньку сиділа і ліпила з цього квіточки. Фарбувала крашанки. Я розуміла, що ручна праця необхідна», — згадує вона.

Сєвєродончанка вирішила піти на ризик і всі заощадження на відпустку та ремонт знову вклала у техніку. 

«І знову купую пічку, комбайн, сушарку, блендери, міксери, формочки. Вклала всі свої запаси. І що мені робити далі? Зараз просто не піде, не буде клієнтів і що я робитиму з цим?» — каже Анна.

«Зараз потрібно саме так»

Наближався Великдень. Анна почала пекти паски на пробу для місцевих жителів.

«Я зробила оголошення, купила собі стіл і вийшла на вулицю з пасками. Це був вихід із зони комфорту. Але я зрозуміла, що зараз потрібно саме так», — ділиться з нами кондитерка.

Замовлення почали надходити й від нових клієнтів, і від старих клієнтів. Анна доповнила, що тепер її старі клієнти розкидані по всій Україні. Тому замовлення надсилала їм поштою.

Наразі Анна готується до Дня Матері: вона закупила все необхідне для випічки тематичних солодощів. 

«Я хочу працювати, тому що робота — це те, що відволікає мене хоч якось від війни. Завдяки роботі я вийшла з розпачливого стану», — додає сєвєродончанка.

Ділянка землі як величезний бонус

Анна поділилася, що важливим та вдалим плюсом нового місця проживання стала ділянка землі біля будинку.

«Це справжня цілина. Це ділянка, яку 15 років ніхто не обробляв. Земля дуже хороша. Чорнозем. Але є проблема — вона тут дуже мокра», — каже вона.

За її словами, ґрунт був також дуже кам'янистий. І перш ніж зорати ділянку трактором, ділянку потрібно було обробити самотужки, тому що будь-яка машина просто б погрузла в землі. Вони купили вили, лопату, сапку.

Сім'я прийшла до того, що треба викопати траншеї, щоби зайва вода йшла.

«Раніше ми не займалися городами й про траншеї не особливо знали. Але тут уже на рівні інтуїції все працює», — зізнається Анна.

Треба буде щось їсти

Подружжя прийняло й інших людей, які втекли від війни. Нині у будинку живе 10 людей. Кожен брав участь у роботі на городі.

«Щоб обробити невелику ділянку землі, у тебе йде півдня. І що буде восени та взимку — незрозуміло. Тобі просто треба буде щось їсти. Якщо нам доведеться поїхати, віддамо врожай сусідам або відправимо нашим військовим», — каже сєвєродончанка.

Спільними силами сім'ї посадили картоплю, цибулю, кріп, щавель, кукурудзу, моркву та кабачки. 

«Робота на городі для мене — окремий вид медитації», — сміється Анна.

Город на підвіконні

У будинку Анни також росте розсада. На підвіконні стоять контейнери із землею з городу. Так, за її словами, огірки та помідори було висаджено, коли в горах ще лежав сніг.

За контейнери Анна взяла пластикові ємності, які залишилися після продуктів.

«Це баночки від сметани, йогуртів. Відрізали верхівку від пакетованого соку. Все, що було під рукою, перетворювалося на контейнери», — каже сєвєродончанка. 

Контейнери розташовані на підвіконні в отворі між вікнами. Тут створюється парниковий ефект. У дні заморозків Анна забирає розсаду в тепліші місця.

Про те, як посадити город у себе вдома, «Східний Варіант» раніше підготував влог:

Я вдячна

Щодня Анна виходить у город, поливає, стежить за тим, як сходить зелень та ростуть овочі. Тепер це те, що хочеться оберігати та розвивати. Адже все, що було до війни, залишилося у рідному місті. 

«У мене вдома залишилося все. Все те, що ми наживали. Ми у свою квартиру в Сєвєродонецьку заїхали лише три роки тому. Ми робили там самі ремонт. У сусідів за стінкою пряме влучання у квартиру. Прямий приліт. Вибух. Я не знаю, що там із моєю квартирою взагалі. Але чесно? Мене це хвилює найменше. Може, я такий оптиміст. Але я просто дякую Богу, що вся моя сім'я поруч і всі живі. А квартири та будинки ми ще відбудуємо. Ми ще все зробимо», — ділиться з нами Аня.

Сєвєродончанка вдячна людям у новому місці проживання. За її словами, допомагає і місцева влада, і звичайні люди. 

«Жителі зносять у ЦНАПи одяг, взуття. До пунктів допомоги можна звернутися за гуманітаркою та їжею. А ще у нас надзвичайно добрий сусід. Щоразу він каже нам: «І те візьміть, і це візьміть. Чим вам допомогти? А що вам ще треба?» — доповнює Анна.

Тут, на новому місці, у синів Анни збулася мрія. У них тепер є домашні улюбленці.

«Хлопчики підгодовували двох собак. І тепер вони мешкають у нас у дворі. Хлопці збудували їм будку. На вербну неділю вони накрутили букетики верби, продали. І тепер ці гроші вони дають мені, щоб я купувала їхнім собакам кісточки», — сміється Аня. 

Вона радіє такій турботі дітей про нових друзів і дякує долі за найменші дари. 

«Головне — щоб було бажання щось робити. Коли є бажання, ти досягнеш чого завгодно. А ще я впевнена, що перемога не за горами!» — переконана сєвєродончанка.