Як переселенці в Україні намагаються купити житло за держпрограмами та чому у них не виходить

На підконтрольній частині України зареєстровано майже 1,5 мільйона переселенців. Найбільше — у Донецькій і Луганській областях. Але, як показує статистика, в Україні немає жодної області, де б не жили та не працювали ВПО.

Деякі з них переїхали на нове місце ще сім років тому, коли почалася війна. Сім років — це маленьке життя. За цей час можна встигнути завести дитину і відправити її в перший клас, можна закінчити університет, можна змінити кілька робіт, відкрити бізнес. Все це в Україні успішно роблять переселенці.

Але за ці роки багато з них так і не знайшли важливого — власний дім. Тому змушені винаймати житло. В Україні є кілька пільгових житлових програм для переселенців, але деякі з них не фінансуються вже два роки. До того ж далеко не всі переселенці можуть собі дозволити взяти участь в житлових програмах від держави.

Точно сказати, скільки переселенців знайшли власне житло на підконтрольній території, практично нереально. Хтось отримав квартиру у спадок, хтось самостійно купив повністю за свої кошти, а хтось зміг взяти участь в житловій програмі від держави.

Таких програм в Україні зараз чотири: «Доступне житло», іпотека під 3%, субвенція місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за житло для ВПО і пільговий кредит під 3% на будівництво власного будинку в сільській місцевості. Детальніше про кожну з програм ми розповімо в наступному тексті.

Але в цих програмах існує ряд проблем. Про них «Східному варіанту» розповідають самі переселенці.

Тетяна Євсєєва разом з сім'єю переїхала з Луганська у 2014 році та поселилася в місті Обухів Київської області. За весь час сім'я змінила п'ять місць проживання, тому що змінювалися умови оренди.

Спочатку вони подали заявку на участь в програмі «Доступне житло», але пізніше з'ясувалося, що ні Тетяна, ні її чоловік не підходять під умови програми — обом було більш як 35 років.

Потім подали документи на програму кредитування під 7%, а потім стали чекати.

Чоловікові Тетяни подзвонили ввечері п'ятниці в кінці грудня і запитали, чи зможуть вони зібрати документи до понеділка — виписки про майно, довідки переселенця і так далі.

«Дуже багато нюансів. Найголовніше — це попередній договір із забудовником, який зобов'язується йти під наші умови. Але далеко не всі готові на таке. Також в програмі розглядаються домівки тільки в новобудові. Ми ніч не спали, шукали відповідне до вимог житло», — згадує Тетяна.

І все ж за чотири дні з урахуванням вихідних вирішити такий обсяг питань було б складно. Сім'я Тетяни була в черзі приблизно 320, і, як потім вони дізналися, терміново подати документи в Держмолодьжитло пропонували всім за списком — хтось відмовлявся, хтось приймав умови.

Зараз сім'я розраховує тільки на себе.

«Надії немає ні на кого, ми хочемо ті ж 7% взяти, але самостійно. Зараз ми займаємося цим питанням, щоб взяти хоч щось своє однокімнатне», — резюмує Тетяна.

Ще один переселенець Сергій Стуканов переїхав з Донецька у 2014 році. Коли стало зрозуміло, що в рідне місто вдасться повернутися нескоро, він півтора року винаймав житло у Львові, потім у Києві. Зараз живе в сьомій за рахунком квартирі.

Серед всіх житлових програм для себе у 2018 році він вибрав «Доступне житло», в якій половину вартості оплачує ВПО, а ще половину — держава. Сергій в черзі за рахунком десь 2500-ий, вдалося просунутися на 500 позицій. Водночас за його словами, лише мала частина цих людей купила своє житло.

«Ти можеш взяти участь в програмі в разі, якщо коли до тебе доходить черга, у тебе вже є необхідні 50% від загальної суми. Більшість просто відмовилися від участі в програмі з цієї причини», — розповідає переселенець.

Сам Сергій потроху збирає на житло, але на «Доступне житло» розраховує не особливо.

«Я думаю, що найреальніший варіант — взяти іпотеку. Черга в "Доступне житло" до мене дійде не раніше, ніж через п'ять, а, може, десять років. Швидше за все, я до того моменту або візьму іпотеку, або самостійно куплю», — каже Сергій.

Переселенка Оксана Бородачова — одна з тих, кому вдалося купити власну квартиру в Харкові, взявши іпотечний кредит під 3%.

Вона заздалегідь ретельно заповнила заявку, яку можна було подати трьома способами: особисто у філії Дермолодьжитла, на сайті або відправити електронною поштою. Оксана з чоловіком вибрали останній, тому що розуміли, що жива черга — це непродуктивно в сучасних реаліях, а сервер сайту може не витримати напливу. Тому вирішили послати документи електронною поштою.

«Я ввечері написала лист, вписавши адресу, прикріпивши документи та зберігши як чернетку. Я повинна була бути впевнена, що все готово і потрібно тільки відправити. Насамперед вранці я перевірила синхронність часу, тому що попередили, що всі заявки, які подадуть раніше, не будуть прийняті», — згадує переселенка.

Оксана відправила листа в перші секунди 9-ої години та виявилася в черзі п'ятою. Наступного дня їй зателефонували з Держмолодьжитла та сказали підшукувати квартиру.

«Тут вже складніше, тому що багато обмежень щодо житла — будинок повинен бути не старше 25 років. Дуже багато варіантів на ринку нам не підходили. Ми могли купити в новобудові, але це було б дорого. Ми не могли б, наприклад, купити квартиру і виплачувати за неї кредит, робити в ній ремонт і продовжувати жити в орендованому житлі. Ми шукали житло, в яке можна відразу в'їхати», — каже Оксана.

У неї зірвалося кілька угод, коли господарі квартири відмовлялися в останній момент.

Багато продавців не довіряють держпрограмам та не хочуть з ними працювати.

В результаті Оксана купила двокімнатну квартиру, хоча зізнається, що за інших умов її б не купила. Але, знову-таки, зіграв фактор переселенця.

Експерти також визнають: основна проблема державних житлопрограмм зараз — брак фінансування. Ситуацію ускладнює коронавірус. У 2020 році фінансування з «Доступного житла» перевели в ковідний фонд, а у 2021 році гроші на реалізацію взагалі не закладали в бюджет.

Як зазначає координаторка з адвокації благодійного фонду «Право на захист» Еліна Шишкіна, хоча самі по собі програми хороші та дають деяким переселенцям реальний шанс купити квартиру, багатьом вони недоступні фінансово.

«У 2014 році, коли почалася хвиля переміщень, місцеві органи взяли на себе основний удар і розселяли переселенців по санаторіях і гуртожитках, які зараз перетворюються в місця компактного проживання (МКП). Ця проблема досі не вирішена. Люди вже сім років живуть в гуртожитках або санаторіях, а місцеві органи їх проблемами не опікуються, бо у них просто немає можливості — фонд і так переповнений. А у людей, які живуть в МКП або в модульних містечках, немає грошей на купівлю власного житла. І участь в "Доступне житло" для них неможлива, потрібно бути реалістами», — пояснює Еліна.

А ось іпотечну програму під 3% вона вважає «піднімною». Хоча в останні два роки вона безпосередньо не фінансується від держави, але працює коштом револьверного фонду — гроші, які за свою квартиру виплачують позичальники, вкладають в кредит для наступних охочих купити квартиру.

Цю програму хвалить і голова Всеукраїнської асоціації переселенців і колишній заступник міністра у справах ветеранів Руслан Калінін.

«Питання недофінансування не унікальне. Якщо ми торкнемося будь-якої проблеми, фактично кожне міністерство буде говорити, що на її розв'язання не вистачає грошей. Крім бюджетних коштів, потрібно активно шукати кошти донорів», — вважає Калінін.

У всіх країнах, на чиїх територіях йшли бойові дії, проблема житла для переселенців — одна з найбільш нагальних.

«У Грузії загальне населення — 3,7 мільйона осіб (без урахування окупованих територій), переселенців — 275 тисяч. Трохи більше половини переселенців забезпечені житлом. Але, ясна річ, у них інший термін — більше 25 років цій проблемі. Однак в Грузії працювало дев'ять житлових програм», — зазначає Руслан Калінін.

Переселенцям купували житло, а за деякими з програм для них будувалися цілі котеджні містечка. Але у них є одна вагома проблема — немає робочих місць і не дуже розвинена інфраструктура.

Калінін вважає, що успіх Грузії в тому, що питанням житла займалося одне міністерство, яке планувало чіткий графік — скількох переселенців вони планують забезпечити житлом щороку.

«Щоб були графіки, потрібно запустити комплексну програму, прикинути, які потрібні фінансові інвестиції. Зібрати успішний досвід вже реалізований в Україні, зокрема і кредит під 3%. Прийти до донорів, показати ці успішні програми, показати статистику і сказати, скільки коштів не вистачає», — вважає Руслан Калінін.

Грузія, Молдова, Албанія — всі ці країни розв'язували свої проблеми із залученням коштів від міжнародних донорів.

«Східний варіант» вже писав про переселенців, які створили власний житлово-будівельний кооператив і будують багатоквартирний будинок самі. Їм теж непросто: кілька років вони просили місцеву владу виділити ділянку під будівництво, а тепер пишуть в Міністерство реінтеграції, щоб воно посприяло виділенню коштів на пільговий кредит. Ціна їх проєкту 61,5 млн гривень.

А в Києві переселенці створили власний благодійний фонд «Долучайся-Допомогай» («До-До») і спільно з Держмолодьжитлом розробили житлову програму «Іпотека під 5%». Кредит видають на 15 років, а гроші акумулюються в благодійному фонді.

Авторка проєкту Юлія Дрюк-Ільяшенко також відкрила кав'ярню в Києві. Частину виторгу від цього бізнесу планують передавати в благодійний фонд, але під час локдауну це дуже непросто. Крім того, до фонду жертвують кошти різні небайдужі люди. Загалом в черзі на участь у програмі стоїть 800 учасників.

Юлія кілька років тому влаштувала голодування під Кабміном з вимогою профінансувати прийнятий закон про пільгове кредитування. Зрештою закон профінансували, але з деякими змінами.

Юлія і сама купила квартиру в іпотеку під 3% в Києві за державною програмою, хоч це було й непросто. Вона вважає, що кожен переселенець гідний мати власне житло, щоб нічого не заважало людині розвивати країну, в якій він живе, тому й запустила свій благодійний проєкт.