Місто, з якого почалася війна: роковини захоплення Слов'янська бойовиками

Цю дату не зможе викреслити з пам'яті жоден житель Слов'янська. 12 квітня місто захопили бойовики. За лічені хвилини український прапор замінив російський триколор, на вулицях виросли барикади. Місто заповнили озброєні сепаратисти.

Всюди страх, біль, смерть, зруйновані долі. Так виглядає війна. Слов'янську «пощастило» пробути в окупації три місяці, коли інші міста (близько половини Донецької та Луганської областей) змушені перебувати в цьому стані вже 7 років.

Сьогодні ми згадаємо як все почалося в першому окупованому місті — Слов'янську.

У паралельну реальність за один день

Похмурим весняним ранком суботи група озброєних людей без особливого опору захопила ключові точки управління містом. Першим у переліку став відділ поліції. Саме він став епіцентром подій того дня.

Більшість журналістів Слов'янська в цей час були в парку. В рамках акції місцевого осередку НСЖУ висаджували алею пам'яті Ігоря Александрова. Дізнавшись про те, що відбувається, всі попрямували до міськвідділу.

«Побігли хто в чому був, просто в робочому одязі. Це було і добре, напевно, тому що публіка зібралася така, що я не сильно виділявся на їхньому тлі. Вже біля міськвідділу перегородили дорогу. Спочатку повісили стрічку і будували барикаду», — згадує журналіст Павло Коротенко.

У перші години до будівлі поліції почали організовано підвозити покришки та пісок. Навколо збиралося все більше і більше людей. Для себе Павло поділив їх на три категорії:

«Перша, найактивніша публіка, допомагала будувати барикади. Друга просто спостерігала на відстані, а третя це здивована публіка, яка не могла зрозуміти що відбувається. Далі я ходив, знімав, робив репортажі, хоча газета вже не працювала. З того ж дня стало зрозуміло, що працювати не можна. Приходили якісь малолітки, кричали що в редакції бандери, розкидали папірці та пішли. Викликали на той момент міліцію, але їх відпустили відразу», — розповідає журналіст.

Остання на той період дата виходу газети «ТВ плюс», де працював Павло, 10 квітня. Інші місцеві видання продовжували свою роботу.

Під час захоплення міськвідділу поліції в Слов'янську почали працювати знімальні групи російських телеканалів. А ось журналістів «Громадського» відразу ж затримали та заборонили роботу. Сепаратист, що обшукував їх, не приховував, що брав участь в «самообороні» Криму, а сам він з Підмосков'я.

Знаменитими стали кадри спроби затримання Олега Зонтова, на той момент голови місцевого осередку НСЖУ і депутата міськради.

«Спочатку можна було відкрито це все знімати. Я ходив з фотоапаратом, з диктофоном. Потім на це почали вже косо дивитися. Всі знімали на телефон і я теж так робив. Будь-яке фільмування викликало підозру. Ховав диктофон в рукав, якраз погода була прохолодна. Вийшло так, що перед усіма цими подіями я пройшов тренінг від американського журналіста про те, як поводитися в зонах масових заворушень. Він говорив, що потрібно адаптуватися до атмосфери, щоб не виділятися. Я ходив з чашкою чаю в руках, так людина безпечно виглядає», — згадує Павло Коротенко.

«Це було відчуття повної катастрофи, що все відбувається не в цьому житті. Я відразу зрозумів, що це щось чужорідне, що це темні сили», — говорить Павло.

Мер Слов'янська Неля Штепа намагалася заспокоїти місцевих жителів. Запевняла, що це «наші донбаські хлопці». Штепу досі судять за її участь в подіях того часу. Звинувачують в посяганні на територіальну цілісність України.

На цьому відео зліва від Штепи варто Павло Придворов, нині депутат міськради від партії «Опозиційна платформа за життя». Справа періодично з'являється Олександр Самсонов, зараз депутат від «Опозиційного блоку». Вони, як і кілька інших місцевих депутатів, періодично потрапляють в об'єктиви журналістів:

“Чорна маса з запахом тютюну і перегару”

Вчителька і волонтерка української армії Марина Данилова згадує: дізналася про те, що відбувається в місті з дзвінка знайомої.

«Вона сказала, що міськвідділ захопив “Правий сектор”. Я їй відповіла, що вона не в собі й такого не може бути, але стало цікаво. Ми з чоловіком сіли у машину і поїхали подивитися. Те, що ми побачили, нас просто вразило. Це була чорна маса, яка смерділа тютюном, перегаром і брудним одягом. Таке враження, що всіх бездомних, весь криміналітет зібрали в одному місці. Вони всі гуділи, билися біля міськвідділу. Я сказала чоловікові — пішли, раптом нас хтось побачить, тут просто страшно перебувати», — розповідає Марина.

Як згадує жінка, біля міського відділу вже стояли машини з антенами «Lifenews». Була велика кількість дивних людей, які поводилися нахабно. Марина стала свідком, як один з таких в неадекватному стані вимагав телефон у літнього подружжя «терміново подзвонити». Марина з чоловіком вирішили поїхати в Краматорськ, подивитися, що відбувається там. На вулицях сусіднього міста було спокійно, але після повернення на мосту вже стояв блок-пост.

«Люди кримінальної зовнішності керували рухом. Разом з ними вже стояли люди зі зброєю, трималися осторонь. Коли один з них почав показувати, куди їхати, мій чоловік просто вибухнув. Він врівноважена людина, але не витримав і просто матом сказав, куди йому йти. Тоді мені вперше стало страшно, тому що вони могли спокійно вистрілити», — говорить Марина.

«Мій син працював на телебаченні та був в центрі всіх подій. Вони почали працювати у форматі “без коментарів”, тому що журналісти також не розуміли, що відбувається. За кілька годин місто наповнилось людьми, журналістами різних телекомпаній, переважно російських. Вони приходили до них у редакцію і ті не розуміли, що їм робити. А далі все як сніжний ком.

У мене не було як такого страху. Було здивування і нерозуміння того, що відбувається. Потім ми стежили за подіями, бачили як наша мер поводилася. Я питала у сина, що відбувається. Він говорив, що не знає. Через кілька днів син подзвонив і сказав, що біля виконкому КАМАЗи зі зброєю. Тоді ми зрозуміли, що це Крим-2 до нас прийшов», — згадує Данилова.

Після окупації школи Слов'янська продовжували свою роботу. Як розповідає Марина Данилова, ніяких пояснень, рекомендацій і указів з боку відділу освіти не було. Деякі з вчителів просто виїхали з міста.

«Насправді було небезпечно. Наказів припинити навчання не було. Ми як вівці продовжували ходити на роботу під обстрілами. Навіть не можу пояснити. Може ми боялися безгрошів'я, тому що якщо ми не вийдемо на роботу, то нам не дадуть зарплату. Батьки запитували, що відбувається, що робити. Я говорила: якщо ви на роботі, то приводьте дітей сюди. Принаймні, в разі обстрілу ми відведемо їх до сховища», — згадує Марина.

У школі, де працює подружжя Данилових, проводили так званий «референдум» за відділення від України. Переважно участь брали ті, хто зазвичай залучений до проведення виборів. Деякі з них досі працюють на місцях. Навчальний процес не зупинявся, школа навіть готувалася до випускного. Данилови виїхали з окупованого Слов'янська відразу з початком літніх канікул.

«Цей жах ніколи не забути. Таке враження, що ти стоїш на краю прірви та зриваєшся вниз. І ти не знаєш, до кого можеш звертатися і з ким можна говорити», — говорить Марина.

Остання прогулянка Слов'янськом

7 років назад 12 квітня група слов'янських активістів збиралася поїхати в Донецьк на масштабну акцію за єдність України. Плани були зірвані.

«Я вже вийшла з дому, але на зв'язок в призначений час ніхто не виходив. Незабаром мені подзвонили, повідомили, що над міськвідділом вивісили російський прапор. Домовилися все одно зустрітися, потрібно було визначитися, що робити далі. Пам'ятаю, як зайшла до свого кума в його магазин мобільних телефонів обговорити новини та почекати дзвінка від соратників. Це район залізничного вокзалу, не так близько до центру. До нас в магазин зайшов чоловік у камуфляжі та балаклаві, у нього на поясі була зброя. Він захотів купити сім-карту і навіть не знав, які є оператори мобільного зв'язку. Стало зрозуміло, що це не вигадки, місто дійсно захоплене», — згадує активістка Дарина.

Полювання на проукраїнських активістів стало справою часу. У невеликому Слов'янську всі один одного знають в обличчя і просто гуляти вулицями було небезпечно. Дарина разом зі своїм хлопцем рушили пішки в центр оцінити те, що відбувається в місті. Вантажні машини з покришками та будматеріалами випереджали їх одна за одною. Усі без номерних знаків. Будівля СБУ вже була захоплена.

«Ми спостерігали здалеку. Вирішили зайти випити кави в мій улюблений “Купецький дім”. Часто там збиралися з іншими активістами, обговорювали організацію акцій. Тоді ще не було розуміння, що це остання прогулянка центром Слов'янська. Після свій район не покидали, з дому виходили тільки в крайньому разі. А “Купецький дім” незабаром став притулком терористів. На початку червня в нього потрапили міни», — згадує Дарина.

Ніхто не розумів, що відбувається в місті насправді

Нинішній депутат слов'янської міськради Олександр Беліменко почав активно займатися громадською діяльністю після звільнення міста влітку 2014 року. На момент захоплення Слов'янська він був у відрядженні у Львові. Про події в рідному місті дізнався з новин.

«Сім'я залишилася вдома. Постійно дзвонив їм, пропонував виїхати сюди до мене, але говорили, що все спокійно. Колега, на чиєму авто ми приїхали, вирішив в Слов'янськ не повертатися. Я ж взяв квитки на поїзд через Київ. Прогулявся Майданом, купив синьо-жовту стрічку. До речі, купив квиток додому на Інтерсіті, а приїхав звичайний поїзд», — згадує Олександр.

Додому чоловік повернувся 17 квітня. На вокзалі вперше побачив озброєних людей в камуфляжі. Як розповідає Олександр, його дружина на той час працювала в «Укртелекомі». Будівля компанії знаходиться просто біля площі. Незабаром це місце уподобали терористи, влаштували в ньому склад і казарму. Регіональне керівництво «Укртелекому» ніяк не реагувало, роботу потрібно було продовжувати. Стало ясно, що за межами Слов'янська ніхто не усвідомлює, що ж насправді відбувається в місті.

Навіть під час окупації Слов'янська пройшло кілька сесій міськради. Майже всі депутати голосували «за» створення «Слов'янської народної дружини» і відсторонення Нелі Штепи з посади міського голови, передавши владу в руки «народного мера» В'ячеслава Пономарьова. Деякі з цих депутатів сидять в сесійному залі й зараз.

На думку Олександра Беліменка, всі вони повинні були покинути місто відразу ж після захоплення.

«Вибір є завжди, кожен пройшов через це. Можна було просто не брати участь. Вони були лідерами громадської думки, на них люди орієнтувалися. І якщо відбуваються в публічному просторі з боку цих людей переговори із загарбниками, та ж підтримка, як, наприклад, знамените відео, де Штепа честь віддає, то це може служити прикладом для громадськості. Що з ними можна співпрацювати. На мій погляд, всіх цих Штеп, депутатів потрібно було вивезти з міста. Навіть примусово, щоб нікого тут не залишилося. Розумніше вчинили судді: вони зникли та ні до кого тепер немає претензій. Тому що вони знають закони й розуміють, що за все, що відбувалося тоді, буде обов'язкове покарання, якщо Україна все ж переможе. Так і вийшло», — вважає Беліменко.

«Зараз Слов'янськ в безпеці, тому що у нас є така громада. Я впевнена, що Слов'янськ під захистом і знову такого не буде. Навіть якщо хтось побіжить зустрічати з російськими прапорами загарбників, то вони будуть як мінімум побиті. У мене є підстави так думати», — резюмує Марина Данилова.

Читайте також:

"Для нас війна почалася вже тоді": 7 років тому Донецьк об'єднався проти "русского мира"

Перша смерть за український Донбас. Пам’яті Дмитра Чернявського

"Хотів захищати Україну": 4 роки тому від ворожої кулі загинув 20-річний захисник зі Слов'янська