Важливо
146 днів спротиву: як тривала оборона Луганського аеропорту
31 серпня в Україні відзначається День памʼяті захисників Луганського аеропорту. 146 днів українські солдати тримали оборону летовища, яке розташовується за 19 км від центру Луганська. В умовах оточення Збройні сили провели ряд успішних наступальних операцій та були готові просуватися далі. Однак в умовах залучення регулярних військ росії в серпні 2014 року ситуація загострилася, що призвело до вимушеного рішення виходу з аеропорту.
Докладніше про оборону, бої, що відбувалися, та вихід з аеропорту Східний Варіант поспілкувався з очевидцями та українськими захисниками
Бої за Луганський аеропорт: передумови
У лютому 2014 року, скориставшись умовою політичної кризи в Україні, росія розпочала неприховану збройну агресію та окупацію українських територій. У березні бойовики без розпізнавальних знаків, так звані «зелені чоловічки», а насправді ж — регулярні російські військові, зайняли півострів Крим. Приблизно в цей же період розхитування адміністративних настроїв почалися в Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, Запоріжжі й так далі.
Росіяни діяли за однією схемою: влаштовували мітинги нібито місцевих мешканців, які насправді приїхали з території рф, які виступали за відокремлення від України та приєднання до росії. Одні з найбільших таких мітингів пройшли в Донецьку та Луганську.
Однак місцеві жителі виступили проти «ідеї» зміни громадянства та країни. Тому виходили на головні площі з українськими прапорами та гаслами.
Луганськ приєднався до перших мітингів наприкінці листопада 2013 року. Тоді — ще на підтримку Євромайдану. Раніше Східний Варіант розповідав, що це були мирні зустрічі, коли люди збиралися, вмикали українську музику, розмовляли, влаштовували культурні чи літературні вечори. Та коли в Києві режим тодішнього Президента почав розстрілювати цивільних людей, луганці виходили вже на підтримку Революції та за справедливість стосовно постраждалих.
Досить швидко чоловіки, які ходили з російськими прапорами та гаслами про «приєднання до рф» розпочали агресію. Вони нападали на мирних учасників проросійських мітингів, залякували, зривали демонстрації, рвали українські прапори. Міліціонери, на жаль, ніяк не реагували та не затримували нападників.
6 квітня в Луганську проросійські бойовики захопили будівлю обласного управління СБУ та отримали доступ до кабінету, де зберігали зброю. Очевидиця подій та співавторка книги про оборону Луганського аеропорту «У вогняному кільці» Анастасія Глотова пригадує, що двері тоді ніби спеціально залишили відчиненими. Як наслідок, агресивні чоловіки розібрали пістолети, гвинтівки, битки. Виходити на мітинги стало дуже небезпечно в умовах повної бездіяльності правоохоронців.
Тодішнє керівництво держави, хоч і не втрутилося в події в Луганську, але розуміло, що загроза повномасштабного вторгнення росії росте. Відтак підрозділи Збройних сил України вирушили на східний напрямок, щоб закріпитися та охороняти важливі рубежі.
Приблизно в ці ж дати до міжнародного аеропорту «Луганськ» увійшли львівські десантники 80-ї окремої аеромобільної бригади (зараз — 80-та окрема десантно-штурмова бригада).
Перші місяці оборони: обстріли та оточення
Міжнародний аеропорт «Луганськ» почав активно будуватися в 1964 році. За часів незалежності звідси курсували регулярні рейси до Києва, москви, Анталії (Туреччина). В умовах воєнного протистояння аеропорт стає місцем можливої висадки ворожого десанту, тому його території важливо охороняти та тримати під контролем. З таким завданням у Луганський аеропорт заїхали українські захисники.
«Ми заїхали на територію аеропорту в перших числах квітня. На той момент він ще працював. Памʼятаю, як відлітав футбольний клуб «Зоря», як ми бачили футболістів. Працював персонал аеропорту. Дехто відносився до нас нейтрально, а дехто — з пересторогою. Ми взяли стратегічний об’єкт під контроль, щоб не допустити висадки ворожих літаків та проникнення противника. Мало хто розумів тоді, що відбувається і що буде далі. Усьому вчилися на ходу», — розповідає оборонець Луганського аеропорту та ветеран Євген Балан.
Євген Балан на той момент був молодшим сержантом 80-ї окремої аеромобільної бригади. Він пригадує, що ще в лютому 2014 року для бригади пролунала тривога, усіх швидко зібрали та організували. У березні вони рушили на виконання завдань. Спочатку прикривали кордони в Київській, Сумській, Чернігівській областях, а після — направилися до Луганщини.
Андрій Зеленський на момент початку Антитерористичної операції (АТО) служив командиром відділення вогнеметного взводу радіаційного, хімічного та біологічного захисту (РХБз) 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. У ніч на 3 травня 2014 року їхні бійці висунулися з постійного пункту дислокації (ППД) у бік тоді ще Дніпропетровського аеропорту в складі підрозділу чисельністю 120 людей. Наступного дня приземлилися в Луганському аеропорті.
«Обстановка була мирна, без жодних натяків на бойові дії. Нацгвардійці грали на полі у футбол, 80-та бригада займалася своїми побутовими справами. Нас розмістили на полі перед майстернями. У перші дні ми займалися благоустроєм і захисними спорудами. У наші завдання входила охорона стратегічного об’єкта з усіма наслідками, що із цього випливали», — пригадує Андрій Зеленський.
Перші місяці перебування українських захисників в аеропорті дійсно характеризувалися охороною. Оборонні дії почалися в липні-серпні, коли почалися ворожі штурми та спроби ворога захопити територію летовища.
«У перший час ополченці намагалися тиснути, якби видавити наших захисників із того аеропорту, намагалися вести перемовини з ними. Звичайно, що наші сказали, що нікуди не підуть. Це були єдині а-ля «перемовини» за участі луганської міліції. Після того бойовики щось там постріляли, намагалися використати цивільних людей як живий щит, удавали, ніби в них там багато мирних. Хоча це не було так. Тобто влаштували справжній цирк. Але наші на провокації не піддалися», — пригадує Анастасія Глотова.
Допоки була можливість, Сергій Глотов привозив до Луганського аеропорту допомогу для захисників: речі, продукти, ліки.
«Багато людей були готові допомагати. Ми збирали те, про що просили захисники: ліхтарики, радіостанції та інше. Фактично до 30 квітня ми возили допомогу та до початку травня. Допоки нас, активістів, не почали бойовики шукати по квартирах, вдома та на роботі. Відповідно, ми вже почали виїжджати з Луганська, бо протистояти людям зі зброєю було небезпечно», — пригадує Сергій.
На початку червня посилилися обстріли в бік Луганського аеропорту. Через це з 11 червня 2014 року цивільні рейси були повністю зупинені. Аеропорт припинив свою фактичну роботу.
Збиття ІЛ-76 з українськими десантниками — точка неповернення
До середини червня підкріплення та провізію для українських захисників у Луганський аеропорт доставляли авіасполученням.
14 червня 2014 року, приблизно о 1:00 ночі, один з українських літаків ІЛ-76 було збито найманцями з російської ПВК «Вагнер» поблизу Луганського аеропорту. На борту перебувало 40 десантників 25-ї повітрянодесантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі вони загинули.
У ту ніч до Луганського аеропорту з підкріпленням летіло три літаки ІЛ-76. Андрій Зеленський у той момент був на злітній смузі — приймав перший борт, який успішно приземлився. У його завдання входила логістика — на карі з причепом, який Андрій самотужки полагодив, він забирав речі солдатів, боєкомплекти з першого літака.
«Другий літак заходив на посадку. Нічого не віщувало біди, усе йшло за планом. Але, на жаль, дві «Ігли» увійшли в борт літака під час заходу на посадку. Спалах, зарево, нерозуміння того, що сталося. Мозок, не бажаючи приймати те, що сталося, вигадував різні варіанти, відкидаючи авіакатастрофу та загибель борту. Коли третій літак пішов із траєкторії посадки і зник за горизонтом, уже все стало зрозуміло. Наступного дня ми вирушили на пошук борту й побачили жахливу картину того, що сталося», — розповідає Андрій Зеленський.
Євген Балан прокинувся під ранок 14 червня і почув, що збили український літак. З побратимами вони вибігли на вулицю і побачили зарево в небі.
«Це була така болюча точка, дуже сильний удар по нашому моральному і психологічному стану. Побратими загинули, і ми розуміли, що в противника є серйозна зброя, що він не боїться збивати наші борти. Більшість українців дізналися про вагнерівців під час боїв за Бахмут, а ми вже тоді зтикнулися з ними».
Наступного дня захисники збирали останки хлопців. Літак, який встиг приземлитися першим, вилетів через декілька днів після трагедії та евакуював рештки загиблих.
Після цього польоти до Луганського аеропорту припинили, а саме летовище потрапило в оточення російських бойовиків. Військовослужбовці пригадують: людей не вистачало, щоб тримати територію за аеропортом, тож там зʼявилися ворожі блокпости. Українські захисники потрапляли в полон, тож сили сконцентрувалися на території летовища.
Провізію для захисників доставляли незвичним методом — скидали на аеропорт із великої висоти, щоб не достала зброя противника.
«Такі операції були досить фаховими, як для українського війська у 2014 році. Було таке мінімальне щастя бачити наш літак, що наші Повітряні сили працюють. Деколи працювали винищувачі. Це піднімало бойовий дух. Скидали нам продукцію, сухпаї, паливо — усе, щоби було потрібно. Таких операцій було декілька, допоки нас не деблокували», — розповідає Євген Балан.
Євген пригадує, що їжі цілком вистачало. Були проблеми з постачанням води. На території летовища були свердловини, однак до них ще слід було дістатися та витратити час на поповнення резервів. Тому воду завжди економили. У розпорядженні солдатів частіше за все було декілька літрів, щоб і помитися, і попрати речі.
На початку захисники жили в складських приміщеннях. Але коли обстріли посилилися, вони перебралися до бункера, який розміщувався на території аеропорту. Бункер був протиядерний і міг витримати велику силу ударів. Довгий час його не використовували за призначенням, тож хлопці там прибралися, навели лад і облаштували для життя.
13 липня до заблокованого аеропорту прорвалися частини 80-ї окремої аеромобільної бригади, 1-ї танкової бригади, 128-ї окремої гірськопіхотної бригади із Закарпаття та 8-го окремого полку спецпризначення із Хмельницького. Анастасія Глотова каже: прорив дався з великими зусиллями та втратами. Як тільки підкріплення потрапило на територію летовища, кільце знов зімкнулося. Однак українські захисники отримали сили, щоби провести декілька наступальних операцій.
21 липня вони звільнили селище Георгіївка, а 27 липня — місто Лутугине. Пробили «дорогу життя» зі Щастя до аеропорту, тож сухопутне сполучення з аеропортом відновилися. Хоча й перебувало під вогнем ворога.
Захід регулярних російських військ в Україну під виглядом «гуманітарного конвою» — момент, коли все змінилося
Наприкінці липня — на початку серпня на лінії фронту склалися обставини для успішного наступу ЗСУ. Українські війська звільняли щодня зачищали села та міста, просувалися вперед і підійшли до міських смуг Донецька та Луганська. Та російська федерація не могла допустити перемоги ЗСУ та витіснення бойовиків, тож у серпні 2014 року пішла на відчайдушний крок.
Напередодні Дня незалежності України з території росії до східних областей рушили так звані «гуманітарні конвої», у яких нібито була гуманітарна допомога для мирного населення. Колони вантажівок, замаскованих під гуманітарну місію, насправді ж везли боєприпаси, зброю, техніку та російську регулярну армію.
На ділянках фронту, де ще вчора була стабільність, сьогодні значно загострилася ситуація, а українські захисники потрапляли в оточення через збільшення кількості живої сили противника. Так сталося і у Луганському аеропорті. З 20-х чисел серпня суттєво збільшилася кількість та масованість обстрілів.
«Збільшилася кількість обстрілів аеропорту, кількість снарядів, що прилітали, помножилася, плюс збільшився калібр. Ми почали глибше зариватися. Ну й у відповідь утюжили трасу, якою заходили рашисти», — пригадує Андрій Зеленський.
«Ми одразу зрозуміли, що пішло постачання російської сили. Почався сильний артилерійський вогонь по всіх наших позиціях. Він був дуже прицільним. Було зрозуміло, що це не просто бойовики-сепаратисти, це були російські десантники з Псковської дивізії. Нам уже не вистачало сил. Їхня вогнева потужність набагато переважала нашу. І ми були змушені відступати від Луганська назад в аеропорт, зайняли оборону», — розповідає Євген Балан.
Уже тоді росіяни трималися тактики «випаленої землі». Територію летовища рівняли із землею, обстріли були настільки щільні та потужні, що в протиядерного бункера, де перебували захисники, тріснула стіна. Під навалою ворога керівництво було змушено прийняти рішення про вихід з аеропорту.
В останніх числах серпня росіяни готувалися до штурму аеропорту. Неподалік уже формувалися танкові угрупування ворога. Тоді Євгену та його побратимам дали наказ зібратися групами та почати відхід. Кінцевою точкою збору було село Перемога неподалік.
«До Перемоги дійшли не всі»
Кожен оборонець Луганського аеропорту має свою історію відходу. Це були умови щохвилинних щільних обстрілів. Артилерія ворога працювала по злітних смугах, залишках будівель та території довкола. Українські захисники маленькими групами мусили пробігти кілометри під ворожим вогнем. Євген Балан пригадує: були ті, що впадали в ступор і губилися. Були поранені. Євген отримав контузію.
На превеликий жаль, були й загиблі.
«До Перемоги дійшли не всі. Але там, у селі, ми вже переночували, побачили їжу, якої не бачили місяцями. Памʼятаю, що там була дуже смачна смажена картопля та ковбаса. Наступного дня ми рушили на Чугуїв, а звідти — до Львова на ППД (пункт постійної дислокації — ред.)», — каже Євген.
За оцінкою Євгена Балана, українських військовослужбовців нараховувалося близько 200–300 осіб. Уже тоді українська армія показала ворогу, що може утримувати його навіть із невеликими силами та можливостями.
«Завдання номер один було дати ворогу відсіч і показати, що ми готові до бою. Нам казали, щоб ми склали зброю. Але ніхто зброю не склав. Якби ми не чинили жодного спротиву, російська диктатура ще тоді б захопила Україну й ми жили в її політичному та культурному полі. Якщо не давати їм відсіч — вони йтимуть далі, вбиватимуть, руйнуватимуть, крастимуть. Тепер це всі розуміють. А тоді — лише одиниці розуміли нашого ворога», — ділиться Євген Балан.
Рухомий меморіал, який подорожує світом
У 2018 році в Україні вийшла документальна хроніка «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Авторами виступили Сергій та Анастасія Глотови, Юрій Руденко, Анастасія Воронова, Дмитро Путяга. У 2025 році книгу перевидали англійською мовою, щоби поширити світом. У ній оновили деякі матеріали вже з урахуванням початку повномасштабного вторгнення.
«У 2017 році ми усвідомили, що за роки тільки декілька видань написало статті про оборону Луганського аеропорту. Під час нагородження оборонців, зокрема загиблих, але це було волонтерське нагородження, а не державне, прийшла ідея більш докладно висвітлити ці події, щоб розповісти й нашим громадянам, і щоби протистояти російській пропаганді. Кілька років ми працювали, опитали та поспілкувалися зі 160-тьма очевидцями та учасниками. І презентація відбулася в червні 2018 році на Книжковому арсеналі в Києві», — розповідає Сергій Глотов.
Видання увійшло в список бестселерів про події першого етапу російсько-української війни. Станом на зараз розкуплені всі примірники, у доступі є лише електронна версія. Також книга доступна в деяких бібліотеках. Її автори пишаються, що змогли досягти поставлених результатів.
«Оборона Луганського аеропорту була важливим бойовим досвідом для нашої армії, досвід, завдяки якому наша країна вистояла перед новою росією у 2022 році. Це фундамент, завдяки якому Україна вистояла, уже маючи власну армію перед виснажливими силами противника. Бо армія 2014, 2022 та 2026 років — це різні українські армії, але тоді, під час перших боїв, хлопці вистояли чисто завдяки залізної сили волі та своїй мужності. Ми маємо це памʼятати щодня», — каже Анастасія Глотова.
Оборона Луганського аеропорту тривала 146 днів. Близько 200–300 українських захисників утримували невелику територію летовища і протистояли в рази більшому ворогу.
Згідно з виданням «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», під час проведення військових операцій у районі міжнародного аеропорту «Луганськ» із травня по вересень 2014 року загинуло майже 200 осіб. Однак це число не включає загиблих та розстріляних бойовиками волонтерів, а також мирних мешканців Луганщини, які загинули в районі аеропорту.
***
Інга Павлій
