Маріуполь. Справжня історія українського міста

Геноцид українців у Маріуполі став результатом експансіоністської політики Москви, що передбачала повернення контролю над Приазов’ям та північним Причорномор’ям. Імперська політика Росії активно впливала на формування міста Марії й на раніших етапах його історії. Вивчення справжньої, а не спотвореної російською пропагандою минувшини Маріуполя є надзвичайно важливим в контексті спростування російського колоніального наративу.

Подкаст "Відновлюємо правду. Історія міст сходу України" можна прослухати на Spotify, YouTube подкаст, Apple подкаст і SoundCloud

ГЕНУЕЗЦІ ЧИ КОЗАКИ? 

Хоча російська оптика розглядає заснування Маріуполя в контексті колонізації Північного Причорномор’я та Приазов’я після Кючук-Кайнарджийської угоди 1774 року, витоки міста потрібно шукати раніше – принаймні на два сторіччя. 

За словами історика і краєзнавця Вадима Джуваги, на цей час існує три версії заснування Маріуполя. Згідно з першою версією, Маріуполь було засновано 1318 року генуезцями. Зараз віднайдено декілька венеційських та генуезських мап, а згодом – багатьох морехідних карт Європи, на яких вказано місто Палєстра на території сучасного Маріуполя. Цей топонім трапляється на різних картах аж до кінця 18 сторіччя. 

Друга версія пов’язана з козацьким походженням міста, й тут також є розбіжності щодо дат. Найраніша ймовірна дата заснування козацького форпосту в гирлі річки Кальміус на Азовському морі – це 1490-ті роки; пізніша хронологія стосується 16 або 17 сторіччя. «Й остання версія – це те, що Маріуполь заснували греки; втім, цьому немає документальних підтверджень», – робить висновок Вадим Джувага. 

Українське освоєння півдня Донеччини було пов’язане з заснуванням козацьких поселень – зимівників, хуторів та сторож вздовж шляху на Дон – у верхів’ях Кальміуса, а також на берегах річок Кринки, Торця, Вовчої тощо. Зведений в гирлі Кальміуса форпост козаків невдовзі перетворився на центр Кальміуської паланки, котра входила до складу Війська Запорозького Низового. Зважаючи на рубіжне становище, адже у регіоні перетиналися інтереси Туреччини та Московії, козаки сформували у Кальміусі військовий центр. Водночас займалися промислами та риболовлею.

Втім, чимало змінилося після опанування Росією цього регіону. Позаяк після усунення турецької загрози Росія більше не потребувала козацьких форпостів, Катерина ІІ ліквідувала Запорозьку Січ, Гетьманщину та паланковий адміністративний устрій. Постання Маріуполя стало хрестоматійним прикладом російської колоніальної політики, коли заради імперських завдань влада займалася змішуванням та переселенням народів. Саме під лукавими гаслами «захисту християн від утисків мусульман» Петербург фактично здійснив депортацію з Криму християнського населення, більшість якого складали греки. 

Переселення розпочалося в липні 1778 року, вже восени урядовці рапортували про понад 31 тисячу депортованих, 18 тисяч з яких були греками, решта – вірменами та грузинами. Переселенці отримали дозвіл освоєння колишнього центру Кальміуської паланки, яка перетворилася на Маріуполь – місто Марії. 

МІСТО МАРІЇ

Стрімкий розвиток Маріуполя наприкінці 19 сторіччя був забезпечений двома чинниками – морем і залізницею. Порт існував тут з козацьких часів, й Росія теж утворила портове управління 1809 року. Втім, за значенням Маріуполь тривалий час програвав портам Одеси й Бердянська, й усе змінилося тільки 1882 року, коли з Оленівки довели Костянтинівську залізницю, котра з’єднала порт з кам’яновугільним басейном. 

Збудований наприкінці сторіччя новий порт миттєво зробився однією із ключових брам Російської імперії на півдні, що привернуло увагу вельми серйозних інвесторів із Європи і навіть США. 1899 року у Маріуполі запрацював завод «Нікополь», були збудовані й інші потужні промислові об’єкти. Серед інвесторів був й українець Олексій Алчевський.

Внаслідок цих економічних процесів істотно змінився й етнічний профіль міста Марії. Якщо до середини 19 сторіччя греки суттєво переважали, то на рубежі 19-20 сторіч Маріуполь став направду багатоетнічним містом. Тепер його населяли також українці, євреї, вірмени, поляки та росіяни, хоча представники грецького етносу зберегли за собою ключові ролі в місцевій владі (зокрема, тільки греки були міськими головами).

Саме в цей час остаточно формується архітектурний ансамбль Маріуполя, що був зітканий з різних стилів – від класицизму та історизму до ар-нуво. Таке переплетення та поєднання кількох культур сформувало неповторний і особливий культурний простір, життя нуртувало яскравими барвами. У Маріуполі працювали театри, клуби. Зокрема, з гастролями приїздили трупи Карпенка-Карого і Кропивницького. Тут працював живописець-пейзажист Архип Куїнджі, етнограф та історик Феоктист Хартахай тощо. 

Вадим Джувага розповідає, що вивчення вмісту газети «Маріупольская жизнь» поглиблює знання про культурне життя міста на рубежі 19 – 20 сторіч. Зокрема, в місті ставилися українські п’єси, які називалися саме «українські», а не «малоросійські».

За його словами, одним з чільних представників українського руху був Сергій Липківський, який згуртував громаду і в 1911 році став ініціатором створення товариства «Просвіта». Іншим каталізатором українського життя в місті був грек Іван Коваленко. Саме він 1 травня 1917 року вперше на території сучасної Донецької області підняв синьо-жовтий український прапор над Маріуполем. Саме завдяки братам Коваленкам українська мова залунала в стінах міської Думи, коли їх було обрано депутатами, розповідає Вадим Джувага. 

Отже, як з економічної, так і з культурної точок зору місто мало неймовірний потенціал, проте для совєтів, що закріпилися в Україні й заповзялися впроваджувати диктатуру пролетаріату, значення мав лише форсований розвиток індустрії. 

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

1920-ті роки в цьому сенсі стоять певним особняком. В рамках політики коренізації, що передбачала зміцнення позицій комуністичної партії у національних республіках, більшовики на декілька років створили умови для умовно вільного розвитку національних культур. Так, у Маріуполі було відкрито грецький театр, засновано школи, газети. Власну активність розвинули й українська, і єврейська, й німецька громади. Як зазначає Вадим Джувага, в Маріуполі було українізовано вивіски, відкрито українські школи, багатотиражні газети. 

Втім, на рубежі 1920-30-х років цей ренесанс був ґвалтовно розтрощений і на зміну культурному розмаїттю прийшла тотальна русифікація. Національні культурні осередки та пресу закрили, українська, грецька, єврейська й німецька мови зникли зі шкіл міста. Ключові постаті національних культур були спершу усунені й маргіналізовані, а згодом фізично знищені протягом Великого Терору. 

Тим часом, коли за лаштунками радянського ладу тривали репресії, «вітрина» випромінювала яскравими успіхами на шляху індустріалізації. В 1920-30-х роках Маріуполь став великим індустріальним гігантом. На початку 1930-х років поряд з меткомбінатом імені Ілліча (колишні заводи Нікополь і Провіданс, об’єднані більшовиками в одне підприємство) постала велика Азовсталь, поряд з якою виріс коксохімічний завод. 

Перед Другою світовою війною чисельність населення міста сягнула чверті мільйона. Значною мірою це були біженці з українських аграрних районів, охоплених голодом, а також росіяни з Росії, яких надсилали з метою зросійщення краю. Власне, на хвилі провадження радянської політики місто – одразу після Другої світової війни – було перейменовано. Замість міста Марії постав Жданов – на честь уродженця Маріуполя Андрія Жданова – радянського партійного діяча, котрий наприкінці 1940-х років став ініціатором ідеологічної кампанії проти представників наукового й культурного середовища, що отримала назву «ждановщина». Зразковим містом з радянською культурою мав стати і Жданов.

Краєзнавець Вадим Джувага підкреслює, що після Другої Світової війни політика русифікації тривала, в 1969 році було закрито останню україномовну школу. Появу двох українських шкіл мешканцям Маріуполя довелося чекати понад 20 років – до 1990 року. 

«Українці в Маріуполі були позбавлені можливості читати газети українською мовою, – каже Вадим Джувага, – попри те, що, згідно з переписом 1959 року в тодішньому Жданові українці переважали».  

Втім, навіть за таких умов українським митцям, зокрема, представникам мозаїчної монументалістики на чолі з Аллою Горською, вдавалося залишати у місті українські сенси. 

«Єдиним проблиском в цій русифікованій дійсності був приїзд до Маріуполя в травні – червні 1967 року групи художників під керівництвом Алли Горської, – розповідає Вадим Джувага. – До останнього часу залишалися чотири їхні мозаїчні роботи. Три роботи – «Боривітер», «Дерево життя» та «Україна» в ресторані «Україна» і робота «Сонячник» в кафе «Кавказ». Проте після російської окупації, наскільки мені відомо, зберіглася лише одна робота – «Україна», а «Боривітер» і «Дерево життя» були частково зруйновані». 

Нова сторінка в історії Маріуполя розпочинається за часів Перебудови, коли під впливом демократичних процесів мешканці Маріуполя змогли поновити дискусії про ідентичність і, зокрема, розпочати боротьбу за повернення імені Маріуполь. Директор Агентства розвитку Приазов’я Костянтин Батозський наголошує, що йшлося про вдалий збіг кількох чинників: 

«По-перше, це явище не було унікальним українським – в Росії також позбувалися іменних назв Куйбишев, Калінін тощо. По-друге, в Маріуполі почався рух національного самоусвідомлення грецької громади. По-третє, місто Жданов в той час було дуже негативно висвітлено в гучному радянському фільмі «Маленька Віра», де всі події розгорталися в Жданові, тож мешканці прагнули позбутися негативного образу».

ЗА ЧИСТЕ ПОВІТРЯ І ПРОЗОРУ ВЛАДУ

Період незалежної України став для Маріуполя часом непростих випробувань, що випали на долю всіх промислових міст, але водночас і часом великих можливостей. Розвиток міста був визначений промисловими гігантами – насамперед комбінатом Ілліча та Азовсталлю, котрі у підсумку увійшли до бізнес-імперії Ріната Ахметова. Маріупольський порт відігравав ключову роль для експорту продукції металургії, а також збіжжя. Водночас у місті, котре поволі повертало свій підприємницький менталітет, розвивався малий та середній бізнес. 

Важливо підкреслити, що в політичному сенсі Маріуполь тривалий час зберігав певну автономію від Донецька. Попри те, що і тут панувала Партія Регіонів, її вплив аж ніяк не був визначальним – зокрема, очільник комбінату імені Ілліча Вадим Бойко був членом Соціалістичної партії, котра складала конкуренцію Партії Регіонів. За словами голови Агенції розвитку Приазов’я Костянтина Батозського, Маріуполь нагадував плавильний казан, в якому нуртувало життя й формувалася особлива ідентичність міста Марії. 

«Головне, що треба знати про Маріуполь 1990-х і «нульових» років – це те, що в Маріуполі залишалося конкурентне політичне середовище. Тоді як в Донецьку політичні свободи згорталися, в Маріуполі місто керувалося чотирма директорами – Азовсталі, Комбінату ім. Ілліча, Азовмашу та порту. Саме порт якийсь час був локомотивом міського життя, адже з’ясувалося, що Росії бракувало портів для експорту збіжжя, тож Росія навантажувала маріупольський порт».

Костянтин Батозський пригадує, що в Маріуполі розвивалося також громадське й культурне життя, проходили фестивалі, «Оліймпійські ігри» серед представників грецьких селищ. 

«Тому казати, що Маріуполь був провінцією, не випадає – в Маріуполі було дуже цікаве життя», – робить висновок політолог. 

Втім, становлення справжнього й досить потужного громадянського середовища в Маріуполі пов’язане з екологічним протестним рухом, що сформувався наприкінці 2012 року через навальне погіршення якості повітря. Компанія Ріната Ахметова Метінвест, котра заволоділа ключовими промисловими підприємствами Маріуполя, зробила нестерпним життя містян постійними викидами отруйних речовин. 

Ініціатор екологічних протестів Максим Бородін пригадує, що восени 2012 року ситуація стала настільки нестерпною, що ввечері можна було одягати респіратор. Люди задихалися, тож терпець урвався. 6 листопада на вулиці міста вийшли близько 15 тисяч містян з вимогами закриття старої аглофабрики Азовсталі та модернізації аглофабрики комбінату Ілліча. Під тиском людей Метінвест ухвалив відповідні рішення. 

Боротьба за чисте повітря стала основою для формування свідомої місцевої громади, що згодом знайшло вияв під час місцевих виборів 2015 року, коли до міської ради потрапили представники партії Сила людей. 

МІСТО МРІЇ

Сформована у горнилі екологічної боротьби міська громада стала основою Євромайдану у Маріуполі. На жаль, як і в Донецьку, навесні 2014 року місто Марії стикнулася зі зрадою силовиків, й понад два місяці перебувало під тимчасовою окупацією. Звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року стало можливим передусім завдяки знаменитому і легендарному формуванню – полку «Азов».

Звільнений добровольчими батальйонами та Збройними силами України, Маріуполь перетворився на потужний форпост України на півдні. І то – форпост не тільки в військовому плані, але і в ментальному.

Російська агресія стала тим рубіконом, який пробудив національну і громадянську свідомість містян; підштовхнула до створення низки культурницьких організацій, які прагнули вдихнути в життя Маріуполя нове дихання. Місто провело декомунізацію простору й поряд із Краматорськом і Бахмутом перетворилося на центр українського культурного життя. Ба бальше, місто змінилося і в плані благоустрою, фактично ставши вітриною українського світу. Капітальний ремонт центральних районів, набережної тощо перетворив промисловий Маріуполь на надзвичайно привабливе і затишне місто.

Максим Бородін переконаний, що більше за Путіна ніхто не зробив у Маріуполі для того, щоб у людей з’явилася тверда українська самоідентифікація. 

«До 2014 року більшість з нас не відчували себе українцями – нам просто було все одно. Ми живемо собі, росіяни тут в нас постійно відпочивають, в багатьох є родичі в Росії… Але після екологічних протестів я став цікавитися політикою і зрозумів, що демократія – це добре, а контроль, як у путінській Росії, – це погано. А після 2014 року був скачок осмислення себе українцями. Ми зрозуміли, що ми хочемо самі вирішувати, як нам жити», – ділиться міркуваннями Максим Бородін. 

Потрапивши 2015 року до міської ради, команда Максима Бородіна стала дуже незручною опозицією й змусила владу бути прозорою та відкритою. 

«Всі комісії, особливо земельна, були цілковито публічними. Ми «вбили» більшість схем. За рейтингами Трансперенсі Інтернешнл, Маріуполь був найпрозорішим містом в Україні», – ділиться успіхом активіст. Він переконаний, що саме це забезпечило й успіх багатьох проєктів.

ЗЛОЧИН ГЕНОЦИДУ

На жаль, повномасштабна російська агресія, що розпочалася 24 лютого 2022 року, знищила український Маріуполь. Трагічні події весни 2022 року назавжди увійдуть в історію України та європейської цивілізації в цілому як акт геноциду, здійснений росіянами. Оточивши місто, окупанти заблокували маріупольців і впродовж кількох місяців нещадно бомбардували їх із усіх можливих видів озброєнь. Оборонці Маріуполя, котрі впродовж місяців тримали місто й захищали його від окупантів, назавжди стали символом незламної сталевої волі. Ясна річ, що збереження пам’яті про злочин росіян і чин маріупольців – надважливе завдання після деокупації. 

Костянтин Батозський не має сумнівів, що це був абсолютно свідомий акт геноциду. Росіяни застосовували авіаційні бомби для бомбардування житлових кварталів. 

«Таке складалося враження, що це помста Маріуполю за той успіх, який він показував з 2014 року. Росіяни навмисно руйнували все, що було побудовано нами, бажаючи назавжди знищити пам’ять про успішні роки. Тож наше завдання – описати всі ці жахи, щоб жоден росіянин, винний у геноциді, не пішов непокараний», – каже він.

Яким буде Маріуполь після звільнення міста? Зважаючи на розташування на березі Азовського моря, він правдоподібно поновить своє становище як важливий морський порт і транспортний хаб. Водночас прифронтовий статус означатиме його перетворення також і на військовий центр, можливо, на центр дислокації українських військових морських сил. 

Шановні друзі, це був третій випуск подкасту, в якому розповідаємо справжню історію міст Донеччини та Луганщини, який був присвячений Маріуполю. Попереду ще багато історій. Тож стежте за нашими публікаціями, аби не пропустити наступні випуски.