"Клубніка Андріївна": як дочка сміливої жінки з ОРДЛО відстоює права людей в окупації

Художниця Алевтина Кахідзе приїхала в Донецьк у 20-х числах березня 2014-року, аби прочитати лекцію місцевим художникам. Лекція мала назву «Як розповідати історії по малюнках». Пані Алевтина брала участь в Революції Гідності й багато малювала. 

Донецьким художникам Алевтина розповідала про Майдан і про ті процеси, які вони могли не розуміти. Атмосфера була доволі дружньою, хоч і дехто з присутніх на лекції художників пізніше, після окупації і переїзду, зізнаються Алевтині, що вона була для них неначе інопланетянка: розповідати про Майдан навесні 2014 року в Донецьку — це було щонайменше сміливо. 

Та це був не єдиний проукраїнський захід тоді в Донецьку. На території культурного фонду «Ізоляція», де бойовики зараз влаштували жорстоку катівню, навесні 2014 проводили лекцію про асоціацію України та ЄС. Пані Алевтина там також побувала, запросивши  свого двоюрідного брата. Він викладач. Привів із собою двох студентів, які цього дня збиралися іти на проросійський мітинг. 

Через велику зайнятість Алевтина не змогла поїхати в рідну Жданівку, а тому попросила свою маму приїхати в Донецьк. Цілий день вони гуляли містом — ходили в кіно та багато говорили. Мама Алевтини розпитувала її про ситуацію в Києві, деякі речі відверто не розуміла. Алевтина її ні в чому не переконувала — просто пояснювала. 

Потім поїхала до Києва. А вже менше ніж за 20 днів почалася війна, яка стане причиною появи відомої на всю Україну «Клубніки Андріївни». 

«Алічка, у нас нічого цього немає» 

«Я постійно залишалася на зв’язку з мамою. Для мене було шоком, коли вона почала говорити, що в них з'являються блок-пости, що в них перестають працювати банкомати. Ще більший шок був, коли вона подзвонила мені та каже: «чому Турчинов досі керує? Він же не вибраний людьми. Що буде далі?». Я кажу: мамо, так вибори ж скоро будуть. На повну силу йде президентська кампанія. А вона відповідає: «Алічка: у нас нічого цього немає». Замість білбордів про президентські вибори у них були білборди про [так званий] «референдум», — пригадує пані Алевтина. 

Справжнє ім’я її мами — Людмила Андріївна. Раніше вона працювала вихователькою в садочку, де один хлопчик називав її «Клубніка Андріївна». Це і стало псевдонімом жінки, під яким пані Алевтина публікувала її історії.

Перші постріли Людмила Андріївна почала чути у травні 2014-го. А в серпні у Жданівці почалася справжня війна. Українські військові на деякий час змогли відбити місто, але через півтора місяця вони залишили Жданівку, після чого вона досі лишається під окупацією.

«Клубніка Андріївна» розповідала Алевтині про все, що бачила навколо. Записи, які вела художниця з розповідей мами, є не тільки розповідями, а важливим документом, переконана пані Алевтина. 

«Я малювала і писала. Деколи простіше намалювати, деколи важливо записати. Це було для мене знайомою роботою через мистецьку практику, якою займаюся близько 20 років. Але я мала певним чином цензурувати те, що я писала. Я припускала, що не можу про неї писати як про справжню людину зі справжнім іменем», — каже Алевтина. 

У Жданівці завжди було українське телебачення. І навіть зараз — про це Алевтині сказала мамина подруга телефоном. 

Якось «Клубніку Андріївну» теж показали по телевізору, завдяки Алевтині. Тоді, в 2015 році, один з провідних телеканалів знімав сюжет про пропускну систему, яка з’явилася між двома українськими територіями. Алевтину обурювало те, що людям під окупацією не розповідали умови переходу через лінію розмежування. Вони могли приїхати на КПВВ з речами і отримати відмову. Це художниця зобразила коміксом, головною героїнею якого стала “Клубніка Андріївна”. 

За кілька годин малюнок, викладений у соціальній мережі, набрав сотні поширень, а журналісти захотіли зробити сюжет. Така популярність була ризикованою для «Клубніки Андріївни», але вона не побоялася. 

«Моя мама відверто говорила і щиро сперечалася»

Унікальність «Клубніки Андріївни» в тому, що вона ніколи не вигадувала. Практично всі розповіді, записані пані Алевтиною, знаходили підтвердження в офіційних документах згодом.

«Якось я спитала в мами, хто стріляє. Вона відповіла: ти хочеш, щоб я вийшла з підвалу і подивилася для тебе, хто стріляє? Я не знаю», — пригадала пані Алевтина.  

Вона говорить, що її мама відстоювала свою позицію, сперечалася з людьми, з якими жила пліч-о-пліч, її називали за це «бандерівкою», але через те, що робила це щиро і була відвертою, її не вважали ворогом. 

«Моя мама відверто і відкрито говорила та щиро сперечалася. Вона розпитувала в людей, з якими спілкувалася, що їм подобається в цій «республіці». Інколи казала, що «ледь відгавкалася», розповідаючи про суперечки на ринку, де вона працювала. Бувало, що дехто з подруг наступав їй на ногу, коли вона починала голосно про щось говорити», — розповіла Алевтина Кахідзе.  

«Вона ж не шафа, щоб її забирати»

«Це завжди було складною розмовою», — говорить пані Алевтина про дискусії з мамою щодо її переїзду. 

«З одного боку я дуже поважала її рішення. І я всім говорила: вона що, шафа, щоб її забирати? Але з іншого боку я розуміла, що змін не відбувається, і ми багато говорили про її переїзд», — зазначила пані Алевтина. 

Найчастішим аргументом «Клубніки Андріївни» був такий: «я нічого поганого не зробила, аби тікати». 

Попри це, пані Алевтина з чоловіком придбали для Людмили Андріївни квартиру в Ірпені під Києвом. Однак, переїзд передбачав би багато складнощів, на які у віці 70-ти років складно погодитися свідомо. 

«Вона говорила про те, що у неї там все розбудовано — є город, ринок, на якому вона працювала. Я її переконувала, що город можна зробити і в нас, бо ми живемо в приватному будинку, і що ринок в Ірпені теж розпрекрасний… Так, я мріяла, що людина в 70 років зможе змінити своє соціальне життя», — поділилася Алевтина Кахідзе. 

Однак, цьому не судилося збутися. Людмила Андріївна померла на КПВВ 16 січня 2019 року. 

«Політика перехідного періоду має будуватися із розумінням, як жили увесь час люди в окупації»

Кілька років Алевтина разом з мамою відтворювали реальну картину того, що відбувалося на окупованій території. Після смерті мами Алевтина Кахідзе продовжує допомагати українській владі формувати політику перехідного режиму, знаючи основні потреби та проблеми людей, які живуть під окупацією. 

Алевтина є учасницею консультаційного процесу щодо створення Національного центру розбудови миру. Вона аналізує та висловлює свої пропозиції по ключових питаннях: інформаційна політика, КПВВ, соціальна підтримка пенсіонерів.

«Мої друзі, як і люди навколо, просто не знають що відбувається. Політика перехідного періоду має будуватися із розумінням, як жили увесь час люди в окупації. Тому треба скласти картину їхнього життя максимально точно, наскільки це вийде. Я вважаю, що я знайшла цей спосіб. Якби мама не померла, то я б знала, що там відбувається зараз, під час пандемії, наприклад. Незважаючи на те, що ми були так далеко, ми знаходили спосіб спілкуватися», — зазначила пані Алевтина. 

Вона вважає, що з різними категоріями людей з окупованої території потрібно налагоджувати окремий діалог. Це може бути молодь, люди середнього віку та пенсіонери, бізнесмени. Такий діалог, вважає пані Алевтина, в першу чергу може підняти рівень довіри до України і до окремих людей, які з ними спілкуються. 

«Моя мама розповідала мені багато різних деталей, але якби до неї прийшла чужа людина, умовний журналіст, вона з ним би не говорила. Потрібно знаходити шляхи, як ставати для людей в окупації своїми, з якими не страшно ділитися тим, чим вони живуть», — наголосила Алевтина Кахідзе. 

«Замість чіткого сигналу лише риторика»

В Україні досі існує норма, яка зобов’язує вимушених переселенців регулярно відмічатися в державних органах, аби отримувати соціальні виплати від держави, в тому числі й пенсії. Це тривалий час спричиняло ситуацію, коли люди, які живуть в окупації, і фактично є українськими громадянами, регулярно проїжджали через КПВВ, аби продовжити виплати. 

Через пандемію норма тимчасово не діє, і людям нараховують пенсію без цього, однак після завершення карантинних обмежень вимога поновиться. Правозахисні організації вже не перший рік відстоюють її офіційного скасування. У 2018 році Верховний суд роз’яснив, що держава не може припиняти виплати переселенцям через їх відсутність за місцем проживання на підконтрольній території. 

Попри численні заяви влади, в тому числі й президента Володимира Зеленського, питання соціальних виплат досі залишається не розв’язаним. 

Алевтина Кахідзе вважає, що державі необхідно визнати факт структурного насилля щодо громадян України з непідконтрольної території та реформувати питання пенсій та соціальних пенсій.

«Зараз через Covid-19 людям не потрібно “вбиватися” на КПВВ по 10-11 годин. Але Мінсоцполітики не змінило цю практику на законодавчому рівні.  Володимир Зеленський, балотуючись в президенти, говорив, що треба дати чіткий сигнал людям на окуповану територію. Але замість чіткого сигналу лише риторика», — наголосила Алевтина Кахідзе. 

Ще одна проблема, на її думку, криється в КПВВ. А зокрема в його обладнанні. Пані Алевтина регулярно бувала на КПВВ до карантинних обмежень, аби розуміти ситуацію, і її обурив процес перевірки людей, зокрема пенсіонерів.

«Речі людей фізично оглядають на КПВВ і це принизливо. Тоді як ми чудово знаємо, що є спеціальні засоби, такі як в аеропортах, наприклад, які повністю сканують та показують відсутність зброї та інших заборонених речей», — зазначила Алевтина Кахідзе. 

«Нажаль, в Україні немає достатньо платформ, де можна шукати відповіді»

В українців є багато поглядів щодо того, як варто будувати політику перехідного часу після деокупації, однак досі немає майданчика, де ці погляди можна висловлювати. І це, вважає Алевтина Кахідзе, один з нагальних викликів для суспільства.  

«По-перше, ми самі маємо для себе відповісти на багато питань. По-друге, люди, які тривалий час жили в окупації, чи мають цупкі зв’язки з людьми на окупованій території, мають стати суб'єктами цієї розмови. Зокрема, про рівень вини у тому що сталося, людей, які живуть на окупованій території. Але, нажаль, в Україні немає достатньо  платформ, де можна шукати відповіді», — говорить пані Алевтина. 

Це стосується не лише світоглядних речей, а й більш практичних. 

«Наприклад із приватною власністю на окупованій території, як от з будинком моєї мами, який лишився в Жданівці без нікого. Якщо зайти в чати переселенців, там буде безліч подібних історій, щодо власності  на окупованих територіях, але на офіційному рівні, знайти відповіді неможливо», — наголосила Алевтина Кахідзе. 

Вона резюмувала, що перед Україною зараз стоять складні завдання, а тому й надалі планує брати участь у процесах реінтеграції та ділитися досвідом своїм і досвідом своєї мами.