Легенди та міфи Донеччини: хто ховав золоті скарби в степах краю?

Легенди про скарби в усі часи були та є найпопулярнішими та найзагадковішими в Україні. Скіфські, козацькі або більш пізні купецькі скарби...

Розповіді про заховані скарби досі надихають шукачів на пригоди, які вже своєю чергою перетворюються в нові міські притчі. Ми розповімо вам про наші місцеві легенди, велика частина з яких відома не одну сотню років.

Скарби Слобожанщини

Слобожанщина — північно-східна частина України, до якої колись належала й наша місцевість. Зараз це сучасні Харківська, Сумська, частина Донецької та Луганської областей.

Землі Слов'янська, Краматорська, Бахмута ще з 17 століття вважалися прикордонною територією, де сходилися володіння Гетьманщини, Московського царства, кримських і ногайських татар. Тому тут протягом мінімум 200 років (17-18 століття), а насправді й раніше, постійно проходили битви, грабежі та супутні події.

І легенд про заховані скарби у нас, звичайно, вистачає. Причому від півночі до півдня вони трохи змінюються. Якщо, наприклад, в Харківській і Сумській областях переважають байки про скарби, заховані розбійниками та багатою козацькою старшиною (зазвичай в печерах або просто в норах, виритих в горі). То в наших краях, як не дивно, якщо мова йде про скарби, то найчастіше про татарські та турецькі, заховані в озерах або річках.

Татарські скарби на солоних озерах

Слов'янськ виріс з фортеці Тор, яка стояла на захисті соляних промислів, а також контролювала перелази (броди) на річці Казенний Торець. Часто сюди приходили татари пограбувати, адже виварка солі була справою прибутковою — в ті далекі часи за мішок солі можна було купити цілого коня, а це як на наш час все одно що автомобіль.

Ось і приходили сюди татари за ясиром або за військовою здобиччю. Причому навіть якщо йшли не на Тор, а на інші міста, все одно проходили поруч з солоними озерами, оскільки фортеця стояла на великому торговому і військовому тракті, який називався Ізюмська сакма. А поруч з фортецею на Казенному Торці був зручний брід, через який можна було річку переходити. Якщо кримські татари йшли до центральної частини Московського царства ніяк їм не оминути було Торську фортецю і солоні озера.

І ось одного разу повертався татарський загін з величезною здобиччю. Були у них і люди серед здобичі, яких вони вели на продаж до Криму. Було і золото, яке вони везли на возах у великих казанах. І ось коли цей загін проходив повз наші місця, на них напав загін козаків-слобожан, а може і самих жителів Торської фортеці, яку вони до того розграбували. Ніхто точно не знає як проходив бій, але за переказами скинули в одне з солоних озер татари казани з золотом для того, щоб прийняти бій порожнем. Як стверджує легенда, скинули для того, щоб потім повернутися. Але коли повернулися, вже знайти не змогли, тому що озеро виявилося глибоким.

Звичайно, ніхто точно не знає, правда це чи ні, але легенду цю розповідали один одному жителі Слов'янська ще на початку 20-го століття, додаючи, що покоїться татарський скарб на дні озера Вейсове. Тим більше, що за останніми даними воно стало найглибшим зі Слов'янських озер — 16 метрів глибини. І за всі роки існування дуже замулилося, що істотно може ускладнити пошук скарбу тим, хто за це візьметься.

Також однією з популярних легенд про скарби можна згадати легенду про затонулий турецький корабель на все тій же річці Казенний Торець.

Але насправді такі легенди присутні в різних містах. Міф про затонулий турецький корабель з золотом присутній і серед жителів Краматорська, Костянтинівки та навіть Бахмута.

До речі, з Бахмутом пов'язана ще одна легенда про награбовані та заховані скарби.

Золото отамана Булавіна

Для того, щоб розповісти цю історію, потрібно зайти здалеку.

За петровського правління спалахнуло в Бахмуті повстання.

У 1705 році донський отаман Кіндрат Булавін захопив казенні солеварні, вигнав торських козаків, які займалися солеварінням. Видобуток солі повністю взяли у свої руки донські козаки.

Після цього Булавін зникає майже на рік.

Знову булавінці з'явилися в Бахмуті лише в червні 1708 року. У місто увійшов повстанський загін приблизно в тисячу осіб, яким командував соратник Булавіна отаман Безпалий. Тут вони повинні були об'єднатися з запорожцями, яких на допомогу закликав сам Кіндрат.

Соратники Булавіна отамани Сергій Безпалий, Семен Драний та Микита Голий рушили разом з повстанським загоном вже у 20 тисяч осіб, в похід на Ізюм, Тор і Маяки.

Подальші події документ того часу описує так: 

«30 июня повстанцы подошли к Тору и потребовали выдачи казны. Городские власти отказались. Булавинцы открыли по городу огонь из пушек, сожгли посад и убили 150 человек.

На другой день пришли царские полки Ушакова и Шидловского. Повстанцы вынуждены были отступить к Донцу, в урочище Кривая Лука.

1 июля правительственные войска завязали с повстанцами бой, который продолжался почти 12 часов. Повстанцы были наголову разбиты, многие утонули в реке, часть бежала за реку Северский Донец”. 

Водночас в історичних хроніках того часу є згадки про те, що донські отамани, що були під командуванням Булавіна, Микула Количев і Микита Голий в районі Донецького містечка розбили тисячний загін полковника Іллі Більса і пограбували річковий караван. В руках у козаків залишилася государева грошова казна, захована у двох бочках. А незабаром Донецький містечко було повністю спалено військами князя Долгорукова.

Куди поділася скарбниця — невідомо. Не виключено, що бунтівний отаман запечатав в землі чималі гроші та коштовності.

Сам Булавін, як кажуть, був убитий чи то своїми ж, чи то наклав на себе руки. А соратники його полягли під шаблями та кулями петровських загонів.

Не виключено, що надра між Бахмутом і Тором досі зберігають ці злощасні бочки з царською скарбницею.

Схрони батька Махна

Тема махновських скарбів досі привертає увагу любителів сенсацій і шукачів пригод.

Загони Махна в роки Громадянської війни уздовж і поперек об'їздили південь Донецької області. Махновці брали участь в боях за Маріуполь на стороні більшовиків, брали Юзовку (Донецьк) і прилеглі залізничні станції вже, коли представляли самостійну бойову силу.

Через махновські формування пройшли десятки тисяч людей, і всіх їх треба було нагодувати, одягти, забезпечити зброєю, боєприпасами. Ці проблеми вони вирішували трьома можливими способами: брали в бою, реквізували силою або купували. Два перших способи використовувалися також для отримання коштів, щоб реалізувати третій.

Вірогідно відомо, що загони Махна грабували банки, як у відносно великих містах: Катеринослав (Дніпро), Олександрівськ (Запоріжжя), Одеса, Маріуполь, так і не гребували такими маленькими містечками, як, наприклад, Ізюм.

Також частою здобиччю були захоплені обози противника. У жовтні 1919 року повстанці на станції Синельникове перехопили обоз генерала Денікіна, який перевозив коштовності та гроші, призначені для оплати іноземної допомоги «білим».

Володіння великими обсягами трофейних і конфіскованих коштовностей змушувало махновське командування думати, як раціонально розпорядитися таким багатством. Обози часто губилися під час боїв, іноді ними жертвували навмисно, щоб відвернути увагу переслідувачів. Велика кількість джерел свідчать про облаштування повстанцями в надійних місцях нелегальних сховищ та схронів.

Нині ніхто вірогідно не знає, скільки таких схованок було обладнано за наказами Махна, скільки — з ініціативи командирів окремих повстанських загонів. Дослідники стверджують, що на півдні України заховано як мінімум шість значних сховищ Махна.

Що стосується нинішньої території Донецької області, відомо, що значна сума грошей була передана на зберігання махновському екскоменданту Катеринослава Лашкевичу, який, перебуваючи в підпіллі в селі Великий Янісоль, примудрився прогуляти майже всю суму, за що і був пізніше розстріляний своїми ж.

Довгий час говорили, що на півдні Донеччини було кілька великих махновських схронів. Один з таких скарбів був захований на території нинішнього заповідника Кам'яні Могили. Ходили чутки й про скарби, заховані махновцями в Юзівці та в Маріуполі.

Що саме поховав в цих скарбах Махно? 

Точно не відомо, але всі говорять, що Нестор Іванович любив розплачуватися золотими монетами.

Сімейна легенда одного з жителів Слов'янська говорить наступне.

Предки слов’янців жили в ті часи в Харківській області. Стали якось на постій в їхньому селі відразу кілька загонів Махно, а пізніше десь поруч отаборився і сам отаман.

У п'яному угарі махновці вбили старшого брата майбутньої бабусі оповідача, на той час дівчинки-підлітка, а брат був єдиний годувальник в сім'ї. Про це якось дізнався сам Махно і, з'явившись одного разу прямо в їхній хаті, подарував дівчинці золоту монету, як плату за втрату брата.

Та монета зберігалася в сім'ї аж до 1990-х років, а потім її витратили на покупку квартири в Донецьку.

Ось такі легенди ходять про золото батька Махна.

Що стосується вірогідності інформації про схрони, то дійсно частина їх була знайдена більшовиками ще в 1920-ті роки вже після остаточного встановлення більшовицької влади. Мабуть, наводили радянські «порядки» самі колишні махновці. Не відомо чи добровільно чи після «бесід з пристрастю». Але все ті схрони були знайдені не у нас.

У Донецькій області махновські скарби шукають досі.

Запевняємо, це далеко не всі розповіді про незчисленні скарби, заховані в нашому краї. Є ще легенди про золото скіфів, про золоті збруї часів монгольського Іга, про Миколаївські золоті рублі... Але про це ми розповімо вам в наступних статтях.

Читайте також: Шахтарський дух і незліченні скарби Карачуна. П'ять міфів Донецького краю