Історія
12 блокпостів до дому: хореографиня з Донеччини про шлях з окупації та новий початок
Надія Дудка мала везти 88 дітей на фестиваль до Києва, але натомість опинилася в темному підвалі під Волновахою, рахуючи секунди між прильотами. Коли російські танки пройшли через її селище, а небо над головою стало "важким і чужим", вона зробила свій головний вибір.
Це історія про материнську обіцянку, план на чотири пункти та відчайдушний прорив крізь 12 блокпостів із найціннішим — синами, українськими книжками та вишиванками, які не змогла покинути.
Мистецтво та вітер степу
До 24 лютого 2022 року життя Надії Дудки було міцно вкорінене в землю Донеччини. Вона народилася у селищі Донське і з дитинства знала: її покликання — хореографія. Після профільної освіти в Донецьку і Харкові очолила два зразкові колективи у Волноваському районному центрі культури і дозвілля, де виховувала понад 200 дітей.
У 2008 році до хореографії додався фітнес — і незабаром Надія почала ще професійно працювати з людьми, які відновлюються після травм і хвороб. Закінчила Дніпровську школу фітнес-тренерів і поєднала мистецтво танцю з науковим підходом до можливостей тіла.
Волноваха — це відкритий степ, вітер і горизонт у всі боки. Надія прожила тут усе життя і любила цей край так, як люблять те, що вважають своїм назавжди. Донецьк, Харків, Київ були частиною її внутрішньої карти, частиною дому в широкому сенсі. У 2014-му ця мапа вперше дала тріщину.
2014: рубіж та «укропи»
Вона добре пам’ятає день, коли вперше вивела дітей із репетиційної зали в коридор, якомога далі від вікон. Надворі гриміло: дорогою їхала українська військова техніка, летіли вертольоти. Старший син затуляв долонями вуха й майже щодня питав одне й те саме: «Мамо, навіщо росіяни йдуть сюди? Чого їм треба?».
Відповіді не було. Але з’явилася межа — і по обидва її боки опинилися люди, яких Надія вважала сусідами. Суспільство швидко поляризувалося. Вишиванка, яка раніше була частиною свят, стала принциповою позицією. За її словами, керівництво намагалося нав’язати перелік «дозволених» виконавців, вона у відповідь лише посилила український акцент у репертуарі. Не всі це сприймали, деякі батьки з неприхованою втомою питали: «що, знову?».
«Перший і останній номери на будь-якому заході — це завжди була Україна. Бо коли твій син питає, навіщо сюди йдуть чужі люди зі зброєю, а сусід закочує очі на вишиванку — це вже не різниця в поглядах. Це різниця в тому, чиєю ти є», — каже вона.
Війна стала частиною повсякдення: ранкові поїздки через блокпости, перевірки документів, звичне «Слава Україні» на вітання. Тоді ж до родини приклеїлося зневажливе прізвисько — «укропи». Це була ціна за прилюдну позицію.
«Було боляче бачити, як люди при зустрічі зазирають тобі в очі, а за спиною чекають, коли вже по тебе "прийдуть"», — згадує Надія.
Попри це, життя не зупинялося. Люди звикали до нових обставин — настільки, що з часом переставали їх помічати.
«Так буває з болем, який нікуди не йде — просто навчаєшся з ним жити. Аж до лютого 2022-го, коли виявилося, що звикнути до війни — це ілюзія».
Замість фестивалю — війна
У лютому 2022 року колектив готувався до всеукраїнського фестивалю. На 25-те були куплені квитки, Надія мала везти 88 дітей до Києва.
22 лютого на останній репетиції старші дівчата, налякані новинами, питали: «Ви вірите, що буде війна?».
«Я пам'ятаю ту відповідь, бо вона досі зі мною: "Скільки разів ми вже пережили кінець світу? Будемо їхати й ховатися, коли почнуться обстріли". Цю фразу я потім згадуватиму в підвалі, намагаючись вірити, що ми взагалі зможемо вижити», — каже вона.
Обстріли почалися близько п’ятої ранку 24-го. Надія вдячна долі, що це сталося до того, як вона сіла з дітьми у потяг. Речі спочатку не збирала — вірила, що Волноваха вистоїть. Проте вже 27 лютого через селище пішли російські танки. Батьки вихованців скидали фото в чат.
«Танки з російськими прапорами. Колона йшла годинами. Бачиш на фото, але мозок відмовляється вірити. А потім — ще гірше: назустріч вийшли люди з короваєм. Обіймали. Це і стало найсильнішим болем — бачити, як твої сусіди зустрічають ворога», — згадує Надія.
Світло, газ і зв’язок зникли, а окупанти почали гатити просто з житлових дворів. Простір для родини звузився до стін коридору, де вони лежали голова до голови й говорили про все на світі.
Але щойно починався обстріл, розмови уривалися. Вони підхоплювалися і бігли.
«Раз, два, три... вісім» — рахували вісім секунд між прильотами. Це був їхній час на життя. За ці вісім секунд треба було встигнути подолати шлях із четвертого поверху вниз, до рогу будівлі, і пірнути в підвал.
Старий підвал із вентиляцією став надійним укриттям. Але коли магазини розграбували, а вода зникла, залишатися там стало неможливо. Родина вирішила їхати на дачу в село Свободне — за п’ять кілометрів від Донського.
Чуже небо
Життя у дачному селищі Свободне було лише ілюзією безпеки, а рішення перебратися туди — кроком у невідомість. Чоловік Надії трьома рейсами під обстрілами перевіз автівкою 14 родичів: спочатку свою сім’ю, потім батьків із сестрою та родину брата.
Село врятувало їх дровами, колодязем і банею — у тих умовах справжня розкіш. Їжу добували де могли: купували сало у сусідів, у магазині, де раніше продавали корм для тварин, брали незвичну для себе пшеничну та ячневу каші. Найважче було з дітьми: коли Надія посмажила «пишки», син сказав, що вони несмачні. Пояснити дитині, що завтра їжі може не бути зовсім, було неможливо.
Гроші танули: ціни зросли втричі, готівку з карток знімали під 10 % комісії. Але найбільше тиснув інформаційний вакуум і неможливість виїхати в бік України — всі шляхи вели лише до Донецька.
«Я не могла їхати у той бік. У мене всередині боліла Україна», — каже Надія.
Перелом стався 17 березня. Надія побачила сина-одинадцятикласника, який ридав через неможливість скласти пробний НМТ, через неможливість бути частиною своєї країни. Обійнявши його, вона пообіцяла: вони виїдуть, він закінчить школу і вступить у виш в Україні.
Тим часом навколо панував терор. Окупанти вибивали двері в порожніх оселях і селилися там, забирали чоловіків на допити, перевіряли татуювання. Один із військових, дізнавшись про роботу Надії, з посмішкою зауважив: «ДК в Волновахе? Ну, мы вас освободили от работы» — знаючи, що вони самі ж цей заклад і розбомбили.
Про те, що буває з незгодними, у селищі знали всі: лікаря із сусіднього села, який відмовився від співпраці з ворогом, ніхто більше не бачив, він просто зник.
Коли свекруху Надії, лікарку, примусово змусили вийти «приймати амбулаторію», вона повернулася додому іншою людиною.
Вона зайшла, лягла на ліжко і три години мовчала, з головою сховавшись під ковдрою.
Це було мовчання людини, у якої відібрали право жити за власним бажанням. А коли вона нарешті відкинула ковдру і заговорила, її слова стали для родини фінальним вироком життю в окупації:
«Таке відчуття, що все повітря забрали. Воно стало важке, тягуче. Ти не живеш... І небо наче твоє, ти ж тут все життя прожив, а ти на нього дивишся — і воно не твоє"».
Надія зрозуміла: якщо вони хочуть зберегти себе, їм потрібно бігти. Крізь чуже небо — до свого.
Смертельна лотерея на блокпостах
«Ми не їхали, ми бігли з дому», — так Надія описує момент, коли ілюзія безпеки в окупації остаточно розвіялася. Поштовхом стали чутки: у Бердянську можна зняти готівку, а отже — там є український зв’язок.
Багатогодинне очікування на морозі за пальним стало для родини квитком на волю.
Коли вони нарешті дісталися Бердянську, де вперше за місяць пробився сигнал, телефони буквально «розірвалися» від сповіщень. Вони нарешті змогли «поговорити зі світом».
Отримавши інструкцію заправитися вщент, бо далі пального не буде, вони повернулися, і за дві години зібрали все життя у валізи.
Зранку 27 березня 2022 року п’ятеро людей, Надія, її чоловік, двоє синів та свекруха, вирушили в дорогу.
Книжки, вишиванки та цвинтар у Мангуші
Попереду було 12 російських блокпостів — смертельна лотерея, що вимагала видалення всього «провокаційного». Але дещо вони не змогли залишити.
«Вісім нових українських книжок син уперто не хотів залишати. І вишиванки теж не змогли покинути. Я виймала їх із рюкзака й знову клала назад. Ми ризикнули: книжки він прочитав уже тут, на вільній землі, а вишиванки одягли за кілька місяців — на його випускний», — розповідає Надія.
Дорога через Мангуш стала першим глибоким шоком. Обабіч шляху тяглися кілометри свіжих могил — величезне кладовище, кінця якому не було видно. Блокпости — суцільний хаос, де окупанти й самі не завжди знали, хто стоїть далі.
Бердянськ зустрів пусткою — завмерле місто без людей. У Палаці спорту, де формували колони, на стінах — списки на евакуацію: сотні прізвищ і лише 10-12 автобусів на день. Ночували в бомбосховищі школи № 3.
«Лягли на підлозі — замість ліжок двері, на них спальники. Та ніхто не спав: Маріуполь розповідав свої історії, Волноваха — свої. Як жили, як вибирались… Ніч була водночас страшна й світла — кожен хотів виплеснути цей біль».
Своє небо
Ранок почався з приниження: окупанти не пускали автобуси в місто, змушуючи літніх людей та матерів із дітьми долати кілометри пішки з важкими валізами.
«Тебе трясе, сльози котяться, але ти тримаєшся, бо попереду блокпост. Вони знущаються, а люди йдуть, бо ненавидять їх і не житимуть в окупації», — згадує Надія.
Шлях до Запоріжжя — розірваний асфальт і розстріляні цивільні авто. Надія з жахом шукала на них маркування окупантів, але це були звичайні машини таких самих людей, як вони. На блокпостах панувала смертельна напруга: то син засіпався під час агресивної перевірки телефону, то собака ледь не спровокувала конфлікт, загавкавши на окупанта.
Зв’язок з’явився біля Василівки. А далі — перший український блокпост. Військові в сутінках підганяли колону: «Швидше, треба встигнути до комендантської години!»
«Ти бачиш наш прапор. І наше небо. І усвідомлення того, що ми вдома. У нас нічого немає, все життя залишилося там, але ми все одно вдома».
У Запоріжжі на питання куми «куди ви їдете?» Надія не мала відповіді.
«У той момент я зрозуміла, що не знаю, куди ми їдемо. Мені було байдуже. Розберемося пізніше, нам просто треба прийти до тями».
План на чотири пункти
Запоріжжя стало першим пунктом легалізації, проте родина поспішала далі, місячний інформаційний вакуум тиснув. Написи про «Російський військовий корабель» викликали сльози: до цього родина була впевнена, що ворог захопив уже всю країну.
Потім Дніпро, далі Кременчук і нові психологічні випробування. Старший син, який тримався у підвалі, почав страждати від панічних атак. Справжнім шоком стала перша повітряна тривога: після окупації, де сирен не було, їхнє виття серед ночі змушувало підхоплюватися в пошуках укриття.
У ці дні Надія трималася за план із чотирьох пунктів, складений ще в підвалі під Волновахою: зберегти життя, виїхати, дати сину закінчити українську школу і вступити до медичного університету. Вона вперто йшла до своєї мети.
Горішні Плавні: ліс і хореографія, що лікують душу
До Горішніх Плавнів родину привела випадковість. Абсолютно чужі люди, Оксана та Анатолій Макаренки, прийняли п’ятьох переселенців і собаку у свій дім. Новим місцем сили став ліс: Надія з дітьми годинами виходжувала там біль і впорядковувала думки — природа стала найкращими ліками.
Невдовзі почала шукати роботу. У Палаці культури вакансій не було, тож пішла до спортклубів. У «Еталоні» її універсальність вразила адміністраторку: вже за два дні вийшла на перше тренування. Проте серце належало хореографії.
Готових залів не було, Надія вирішила створити власний простір. У 2023 році відкрила ФОП і облаштувала студію в готелі «Ольвія»: ремонт зробила власноруч, працювала там півтора року. Коли обставини змінилися, винайняла приміщення у Палаці культури — і знову ремонт самотужки, і нова студія.
«Мам, заплющ очі, — сказав тоді молодший син. — Всі палаци культури пахнуть однаково. Ти вдома».
Магія для жінок: більше, ніж фітнес
Сьогодні Надія Дудка продовжує робити те, що вміє найкраще — зцілювати через рух. Вона створила простір, де фітнес стає терапією, а хореографія — способом знову віднайти ніжність, заховану глибоко за стресом війни та спортивними костюмами. Це години, коли жінки дозволяють собі забути про побут і тривоги, повертаючи власне «я». Надія працює і з дітьми, закладаючи фундамент для їхніх майбутніх здобутків.
Вона часто згадує той підвал лютого 2022-го і свій «план на чотири пункти», який тоді здавався лише способом не збожеволіти від страху. Сьогодні цей план — її реальність: старший син — студент-медик, молодший закінчує 11 клас.
«Я точно знаю: важливо не те, скільки разів ти впадеш, а скільки піднімешся», — підсумовує Надія.
Рідні Донське і Волноваха назавжди залишилися в її серці. І хоча дім тепер в іншому місті, сотні вихованців з усього світу продовжують писати їй. Життя триває під тим самим українським небом, яке Надія знову відчуває своїм.
***
Інга Павлій
