"Коли вимерло все село, на сільраді повісили чорний прапор". Інтерв’ю з дослідницею Голодомору на Луганщині

Ірина Магрицька — упорядниця книг “Врятована пам'ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців”, “Пам'ять, закарбована у слові: письменники Луганщини про Голодомор на Луганщині”, а також авторка ідеї та продюсерка документально-публіцистичного фільму “Закляття безпам'ятства. Голодомор 1932–1933 рр. на Луганщині”. Вона об’їздила сотні сіл та записала розповіді тих, хто пережив Голодомор. 

Про своє дослідження та страшні спогади очевидців до Дня пам’яті жертв голодоморів розповіла “Східному варіанту”. 

"Я вперше почула про Голодомор, і мене це вразило до самого серця"

"А от у сусідньому селі Зелеківка, там майже весь люд вимер, і вже не було навіть людей, які б змогли вирити яму, і тому людей кидали у криниці й колодязі, і всі криниці та колодязі були закидані трупами. Так декілька гарб привезли із Зелеківки сюди та вклали. Загорнули, кажуть, отак землею, аж доверху (а це було взимку), а навесну земля сіла, і там нога, там рука…"

Село Бараниківка, Аннусова Віра Андріївна

— Ірино Василівно, коли ви почали досліджувати тему голодомору на Луганщині? 

— Я не історик, я філолог, викладала в університеті. Був 2000 рік. Ми зі студентами разом їздили по селах півночі Луганської області та збирали фольклорно-діалектологічні матеріали. Люди про будь-що розповідали, нам головне було записати на диктофон живе мовлення. Дехто говорив про голод 33-го року і плакав. І я тоді вперше у своєму житті почула страшні речі: як матері їли своїх дітей, як вимерли села, як людей складали у братські могили.  

Я почула — і мене це зачепило до самого серця. І подумалося: як же так, у нас така родюча земля, чорнозем, не може бути такого природного голоду ніколи! Тоді я вирішила: якщо це ніхто не записує, я буду їздити по тих селах, поки ці люди старенькі ще живі. Якщо не записати, вони помруть, і ця сторінка нашої історії залишиться білою, а треба її записати. Будь-що, шукатиму транспорт, людей, яким це також цікаво.

Потім дізналася, що є така Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Створила філію на Луганщині, познайомилася з однодумцями, які й раніше записували спогади земляків. Під час літніх відпусток у  2004-2007 роках  їздила по селах. І я хотіла, щоб зі мною був оператор, щоб записати на відеокамеру їхні розповіді. Я це зробила для того, щоб ніхто на Луганщині — ані “Партія регіонів”, ані комуністи  — не дорікали мені, що все це я вигадала.  Коли з’явилася так звана “ЛНР”, вони внесли мене в розстрільний список саме як дослідницю Голодомору, і я мала виїхати з рідного Луганська.

— Що ви почули від людей?

— За кілька років обстежила 300 сіл. Люди, з якими я спілкувалася, були дуже старенькі. Були 4 бабусі по 100 років, а одна навіть 105-річна, і вона все пам’ятала, що з нею було, коли була молодою. Казала мені: “Я не пам’ятаю, що я сьогодні снідала, але коли на моїх очах моя мама помирала і вся моя родина, я пам’ятаю все до дрібниць”.

Такі трагічні події врізаються в пам’ять. Мені колись дорікали: як Ви можете цим старшим людям, яким по 90-100 років, вірити? У них уже старечий маразм. 

Та ні, це властивість людської пам’яті... Таке розповідали, що страшно було слухати. У Біловодському, Троїцькому районі багато сіл повимирали. Кажуть: на сільраді повісили чорний прапор, бо в селі не залишилось жодної людини. 

У 33-му році по селах ходили такі “бригади активістів”, які забирали в людей все їстівне. Не тільки зерно, а й овочі, насіння якесь на горищі, яке люди зібрали у вузлику, щоб потім посадити. Якщо на печі стояв борщ, то його виливали. Дехто каже, що так Голодомор чинився руками самих українців. Але ж цим “активістам” владу дали більшовики. Приїздили з районів керівники та призначали владу по селах із ледарів і п’яниць. А ті просто заздрили багатшими односельцям, які все заробили своєю працею. Одна жіночка мені каже: “Мого діда назвали куркулем і вислали його на Соловки разом із родиною. А які ж вони куркулі, якщо в діда руки були порепані!”.

— Чи розповідали про причини голоду?

— Люди в один голос казали, що Голодомор був штучний. Ніде такого не було, навіть у сусідніх районах Російської Федерації. Люди кажуть: від нашого села в Новопсковському районі 7 кілометрів до сусіднього села в Росії. Мати бере торбинку і йде туди міняти рушники, сорочки вишиті, за безцінь продавала — за склянку пшона чи за буханочку хліба. Бо вдома діти з голоду пухли. Одна бабуся казала: в нашій родині було 13 дітей. Мати віднесла полотно і за нього купила своїм дітям кілька буханок хліба. А її зупинила на кордоні  міліція і забрала той хліб. 

Голодомор забрав життя кожного другого селянина

"Заходять у двір... Двері в хату навстіж відчинені і якийсь дивний голос чується... Переступили поріг... Вонь, кров розбризкана... На долівці три трупи лежать, ще й свічечка горить. А біля них лазить на колінах вся в крові лахмата, з осатанілим поглядом, жінка. Ніж у руках закривавлений. Помітила їх... Повернулася і говорить: “Ой, як добре, що ви зайшли, печіночку мені допоможете вийняти. Не получається в самої — ніж тупий. Завтра люд на обід зійдеться, а поминати моїх рідненьких нічим. Так хай хоть чим...”[...]Запалили велику свічку, підійшли до печі. Піч теж була заляпана кров’ю. Дістали з печі великий чавун, а там ціла дитина і нога й рука дорослого".

Село Бараниківка, Кравченко Ганна Єлисеївна

— Наскільки сильно це лихо торкнулося Луганщини? 

— Найбільше голод торкнувся північних, сільськогосподарських районів Луганщини. Історик Роберт Конквест у книзі “Жнива скорботи” говорить, що в північних областях України Голодомор забрав життя кожного 4-го селянина, в центральних — кожного 3-го, в південно-східних — кожного 2-го. Він називає цифру 14 мільйонів українських селян, які загинули від голоду. 

Сталін на Ялтинській конференції 1945-го року казав Черчіллю, що колективізація йому вартувала 10 мільйонів селянських життів. Історики вважають, що 8 мільйонів — це українці. За інформацією демографа Сергія Максудова, лише українських дітей від голоду померло 3,3 мільйона. 

Мене хвилює, що Інститут демографії та соціальних досліджень у 2015 році назвав начебто остаточну цифру 3,9 мільйона жертв. Чому вони визначили саме цю цифру? Очевидці мені розповідали, що в 33-му році люди не мерли, а “дохли”. Саме дохли, бо нікому навіть було їх ховати. Чи вів хтось тоді облік? У Біловодському районі розповідали, що їхній лікар записував у свій журнал, що люди мерли саме з голоду. А вже потім того лікаря послали на курси до Харкова. І раптом після цього він витирає ті діагнози та пише замість них інші: помер від сердечного нападу, від туберкульозу тощо. Фальсифікація вже тоді відбулася. Тому точної  цифри вже не назве ніхто. 

 —  Що створили за матеріалами дослідження?

Спершу вийшла книга “Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців.”, там майже 500 сторінок. Вона корисна також тим, що показує, як говорять наші люди. А вони говорять української мовою по наших українських селах. Переважна більшість сіл, де я була,  — це українські села. В містах я теж хотіла записати спогади, але в містах, де працювала промисловість, люди масово не вмирали. Тим, хто працював, видавали по 400 грамів хліба на людину. А в людей по селах забрали все. Потім був фільм “Закляття безпам'ятства: Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині”. Назва символічна: якщо ми будемо безпам'ятними, то будемо прокляті, нас доля сама прокляне. Треба пам’ятати свої трагедії, щоб вони ніколи більше не повторювалися. 

Найстрашніше — це голод. Війна — це таке… Мені теж небагато було, 15 год, як була війна. Я вже і самольоти мила, і окопи копала, все робила. Це ж таке — не сьогодні-завтра замириться. Уже наші пішли отуда, уже наші пішли отуда. А тут ніхто ніде не ходив. Тільки люди мерли та й все (плаче). 

Село Рогове, Нестеренко Ольга Опанасівна

“Має бути колективна пам'ять”

 — Взагалі тема Голодомору на Луганщині досліджена?

— Я ще тоді питала в істориків і казала їм, що треба записувати людей, поки ще є кому розповідати. Вони казали: нам грошей на експедиції не дають, то ми й не їздимо. А мені теж гроші не давав ніхто, я все сама, мікрофон той випрошувала. А історики місцеві ще й казали: а чого це Ви педалюєте тему Голодомору? Вже за Ющенка обласні адміністрації збирали матеріал для Книг пам’яті. Я дивилася цю книгу по Луганській області. Видно, що був формальний підхід. Наприклад, читаєш — Іваненко Василь Олексійович, 1913 року народження, помер у 1933 році “від старості”. І такого дуже багато. 

— На Вашу думку, яке зараз ставлення до теми Голодомору? 

— Коли я викладала в Луганську, то намагалася доносити цю інформацію до студентів. Колись розповідала про свої дослідження, а вони кажуть: ми й так усе знаємо, ми книжки про це читали. Я питаю: а які ви книжки читали про Голодомор? Одна дівчина каже: “Михайло Шолохов, “Поднятая целина”. Отакі знання... 

Одного разу на початку 14-го року показала свій фільм. Після перегляду підходить першокурсник, в якого очі мокрі від сліз, дякує і каже: “Я з Вашого фільму вперше дізнався про Голодомор, а там про моє село є. Там бабуся страшні речі розповідає, я її знаю. За 11 шкільних років не було жодної виховної години на цю тему”. 

Тож наша мета — пам'ятати та поминати всіх, думати про причини та не допустити повторення. Має бути колективна пам’ять. Ми не вивчили свою національну трагедію, не знаємо, хто нас нищив і чому. Якщо народ цього не пам'ятає, не відтворює ці події в художніх творах, у фільмах, не створює музеї, то ми й далі будемо такою недодержавою, про яку Ліна Костенко сказала: “Декоративна незалежність ворушить вусами ві сні”. 

Закляття безпам'ятства: Голодомор на Луганщині — Документальний фільм // 2009

https://www.youtube.com/watch?v=XV8HzjyBQXg&ab_channel=MaryanKrekhovets