Бути жінкою військового зараз непросто. А якщо при цьому служить ще й брат – вдвічі складніше. Цього разу «Східний варіант» розкаже вам історію жительки Луганщини, в якої рідні пішли на фронт захищати Україну, а сама вона з маленькими донечками-близнючками подолала дамбу в Печенігах, щоб вирватися з окупації.
Фото: EPA/ROMAN PILIPEY
Наша героїня — молода дівчина з Луганщини. Її життя мало чим відрізнялося від побуту інших мешканців невеликого прифронтового містечка: чоловік-прикордонник, діти, робота, думки про щасливе майбутнє. І життя дійсно було щасливим, бо мрії потроху здійснювалися — минулого року вони придбали невеликий будиночок та вже почали робити в ньому ремонт. Донечки насолоджувалися дитинством поряд з друзями, бабусями та дідусями.
Але це життя змінила війна. Жорстока, несподівана, жахлива війна, яку принесли росіяни 24 лютого у їх дім. З того часу більше немає великих планів на майбутнє, впевненості у завтрашньому дні. Жінка живе молитвами про найдорожчих — чоловіка та брата, які боронять нашу землю.
Передчуття страшного не покидали нашу героїню ще за декілька тижнів до самого дня вторгнення. Спілкуючись з братом і чоловіком, які є українськими прикордонниками, вона розуміла, що цього разу може не оминути.
«Вони обидва приблизно за два тижні до того страшного дня знаходилися на східному кордоні з росією. У той час там вже було гаряче. До того ж новини, телеграм-канали — все ніби «попереджало» про той жах, який невдовзі почався. Але ж, як-то кажуть, надія вмирає останньою», — говорить жінка.
То був звичайнісінький ранок, здалося їй тоді. Поки готувала сніданок та збиралася на роботу до одного з магазинів великої торговельної мережі «АТБ», на дворі щось почало бахкати. Якщо одразу вона не звернула на це уваги, то через пів години після інших вибухів все стало зрозуміло.
«Я схопила телефон і почала телефонувати чоловікові. Потім — брату. Ніхто з них вже не відповідав. Описати мої думки та внутрішній стан тоді було неможливо. Я не знала, що з ними, де вони, що казати дівчаткам, що взагалі мені робити», — згадує переселенка.
Жінка ухвалила досить сміливе рішення і вийшла на роботу у перший день війни. В супермаркеті панував хаос.
“Я думаю, не важко уявити, що там відбувалося. Сотні людей у будівлі супермаркету, шалений гул. Місцеві виносили все: крупи, сіль, цукор, молочку, приправи, печиво, сірники, ліхтарики, батарейки, засоби гігієни. Воду. Навіть скупили те, що продавалося місяцями. Важко було працювати, бо на касі всі говорили лише про війну”, — згадує очевидиця.
За її словами, того дня дівчата на касі плакали та розмовляли телефоном, хоча це заборонено у звичайному мирному житті. Сотні людей в черзі панікували, а полиці порожніли на очах.
«Я мов втратила свідомість, не розуміла, що відбувається. Якомога більше намагалася відволікти себе роботою, але думками завжди була поруч з коханим. Товар швидко закінчився і тому нам довелось зачинитися", — розповіла мешканка Луганщини.
Після цього вона ще кілька разів виходила на роботу, але згодом супермаркет зачинили назовсім.
З 24-го лютого вона була сама не своя. Ні чоловік, ні брат не виходили на зв’язок. Чутки, які ширилися містом про стрімке захоплення населених пунктів, зводили її з розуму. А до цього всього ще й постійні вибухи, дні у підвалі з донечками, які весь час питали за тата та дядька. Лише через п’ять днів її захисники зателефонували та розповіли, що пережили.
«Загін чоловіка одним з перших прийняв бій з окупантами. Їм довелося відступити. Хлопці розбилися на маленькі групи, по 3-5 осіб, та вирушили в дорогу. Шлях додому був небезпечним та зайняв три дні. Місцеві мешканці допомагали нашим хлопцям. Надавали прихисток для відпочинку та годували. Роздобули цивільний одяг для них. Звичайні небайдужі люди вночі, через поля та ліси, наскільки це було можливо, провозили наших захисників», — зі сльозами на очах розповідає вона.
Важко уявити, що всі ті дні відчувала жінка. Вона не хотіла брати слухавку, бо страшенно боялася поганих новин. А коли чоловік добрався додому, навіть не змогла з ним попрощатися, адже була в сусідньому селищі у своїх батьків.
Переодягнувшись та взявши все необхідне, її рідні приєдналися до нового прикордонного загону, де служив ще один брат нашої героїні, і залишилися боронити Схід від окупантів.
Не дивлячись на шалений спротив місцевого населення, місто все ж таки швидко окупували. Під владою загарбників життя було нестерпним. Кожного дня вона боялася, що може не прокинутися.
"Боялася за дітей, за себе, чоловіка, братів та рідних. Адже рашисти шукали військових та їх сім'ї. А “добрі люди” їм вказували, де і хто проживає. З жахом чекали їх візиту. Дівчатка часто плакали, бо сумували за татом. На вулиці було небезпечно, тому майже весь час всі були у будинку. Від того було ще тяжче. Малеча потребувала багато уваги та турботи. Уночі боялися засинати, а від голосних звуків вони здригалися та закривали вуха", — згадує очевидиця.
Оскільки роботи вже не було, а у місті назрівала продовольча криза, треба було розв'язувати питання про виїзд. Звичайно, що думки були тільки про евакуацію на підконтрольну територію України, але цю мрію розділяли тисячі кілометрів та бойовики так званої «луганської народної республіки». Зібравши всю силу в кулак, а все своє життя в декілька валіз, жінка зібралася їхати.
Варіант їхати через росію та декілька країн Європи їй не дуже подобався, бо це надто довго та дуже дорого. Через знайомих вона дізналась про телеграм-канал, який веде місцева жителька, де допомагає з евакуацією через дамбу. Після дзвінка та домовленості про виїзд, волонтери забрали нашу героїню та її дітей. Небайдужі люди відвезли їх до Новоолександрівки та надали місце для ночівлі.
Наступного ранку, о 5:30, виїхали на перший блокпост в Печенігах. Черги з машин простягались на декілька кілометрів. Звідусіль було чути вибухи.
Дамбу відчинили о 8-й ранку. Рашисти перевіряли документи, телефони, речі. Чоловіків від 18 до 60 років не пропускають і досі.
Другий блокпост перевіряє документи та питає у дітей як звати батьків. До третього посту треба було йти пішки 4 кілометри.
«У мене було дві валізи, два ранці та двоє доньок. Ця відстань була для мене на межі можливого. Тим паче, що обстріли не припинялися ні на хвилину. Ми не йшли, а бігли. У самій дамбі величезна вирва, а поруч багато покинутих автівок, які рашисти потихеньку розбирають на запчастини», — розповідає жінка.
На цьому боці нашу співвітчизницю зустрічали представники Червоного Хреста. Вони допомогли з багажем та відвезли до найближчого селища. Там їх чекали ЗСУ, поліція та кінологи. Вони перевіряли речі та документи у людей, які змогли вирватися з тимчасово окупованих територій.
Для нашої героїні все було позаду. Нарешті вона та її дітки опинилися у повній безпеці.
Відтепер жінка оселилася у містечку на заході країни. Нарешті після шести місяців війни вона змогла обійняти коханого та братів, які повернулися з самого пекла на Сході України. Чоловіку дали невелику відпустку аби побути з сім’єю. Маленькі сестри-близнючки вже зібрали зошити та книжки, аби йти до нової школи.
«Скоро мої хлопці знову повернуться до служби, аби звільняти рідний край від загарбників. А мене чекають тяжкі дні очікування. Але ж любов — велика сила. І саме вона надає нам віру у перемогу», — підкреслила переселенка.
Ксенія Новицька. Фото на обкладинці ілюстративне, EPA/ROMAN PILIPEY
***
Планувати відновлення постраждалих регіонів потрібно вже зараз. Але пробуючи долучитися до цього, ініціативні громадяни зіштовхнулися… Read More
20 небайдужих жителів Краматорська організували волонтерський штаб у напівзруйнованій квартирі волонтера Миколи. У 2022 поряд… Read More
11 травня 2014 року проросійські сепаратисти провели так звані «референдуми» в тимчасово захоплених містах Донеччини… Read More
У місті Мирноград Покровського району працює великий притулок для тварин. Його утримує місцева жителька, голова… Read More
Анастасія Прокопенко — громадська діячка, родом з Донеччини. З юності була активною та долучалась до… Read More
Перші 100 днів минули з того моменту, як на окупованій Луганщині чергові ділки, які звуть… Read More
This website uses cookies.