Як вижити без слуху під бомбами: історія родини з Маріуполя, якій вдалося виїхати в США

Бабуся, онук та його дівчина стрибали через дахи 14-поверхівок, поки їх будинок палав. Всі вони — люди із порушенням слуху. Родина маріупольців не чула ані гул літаків, ані залпи “градів”, ані свисту снарядів. Вони відчували тільки вібрації, але джерела її відчути вони не могли. Це історія родини Анастасії Саморокової, яка виживала в блокадному Маріуполі понад місяць. 

Весь жах блокадного Маріуполя у повній тиші

24 лютого Анастасія не почула, як росія обстрілювала околиці міста. Про початок вторгнення її повідомив чоловік Данило: “Настя, чуєш?” “Ні, а що?”

“Даня чує без слухового апарату, а я ні. Вібрація була така, що аж гуділо”,  — згадує Анастасія. 

Того дня молода пара пішла ночувати до батьків чоловіка, проте вібрації набирали силу — обстріли були все ближче. Данило наполягав, що родині треба терміново евакуюватися. 25 лютого в BlaBlaCar ледь знайшлися два місця — на руках молодята тримали свого сина Лукаса, якому на той момент було всього 7 місяців. Але родина чоловіка виїжджати не захотіла — як і більшість, вони були впевнені, що буде як у 2014-му році.

Наступні два місяці їм доведеться пережити весь жах Маріуполя, але у повній тиші. Слухаючи Настю, я розумію, що не можу повною мірою осягнути, як можливо орієнтуватися в жахливому хаосі війни — коли звідусіль летять снаряди, немає зв’язку, а люди навколо не можуть сповістити про небезпеку — навіть тексту не напишеш, адже телефони у всіх маріупольців були розряджені більш ніж півтора місяця. 

“Як усі ходили за водою, готували на вогнищі. Наші родичі розуміли тільки близько чи далеко бахкає. Але відрізнити гул літака від польоту снаряда вони не могли. Сусіди допомагали. Показували на вуха, мовляв, чуємо. Або пальцем в небо, а потім на вухо”, — розповідає Анастасія. 

Мобілізація т.зв. “днр”: “Плохо слышишь? Ну, будешь танкистом”

Найжахливіший досвід родина пережила, коли їх будинок охопила пожежа, а сходи зруйнувалися. 

“Вони прокинулися від запаху диму. Все палає, сходів немає. Побігли на дах. І почали стрибати з даху на дах. Так, і бабуся також. А дівчина брата чоловіка не встигла — почався обстріл. Вона просто лягла на даху і пролежала так чотири години, не розуміючи, чи закінчився він та чи можна вставати. А потім стрибнула в якийсь димохід — і так вибралася”, — переповідає Анастасія.

Друга бабуся мала проблеми з ногами, тому на втечу через дах не наважилася. Пожежу їй вдалося перечекати у квартирі, проте жінка ледь не опинилася під завалами. 

“Коли черговий снаряд потрапив у дім, бабуся якраз зайшла в ванну кімнату. У гігієнічних справах, так би мовити. І тут снаряд влучає прямо у квартиру, зі стелі полетіли уламки прямо на бабусю. Розпороло їй голову, стільки крові! Але все в порядку, вижила”, — каже дівчина. 

Настя розповідає, що певний час в Маріуполі вимушений був лишатися її знайомий. Останнім аргументом для виїзду з окупованого міста стала “мобілізація” до лав т.зв. “днр”. 

“Він чує погано, і його хотіли забрати! А коли він сказав, що погано чує, відповіли: “Ну, будешь танкистом”, — згадує Саморокова. 

“Кеш”, “фудстемпи” та “медикейт”: як живуть біженці в США

Зараз родина Данила виїхала з Маріуполя до Німеччини. Батьки Анастасії давно живуть в США, де і знайшли прихисток молодята,— в місті Інман, Південна Кароліна. Проте перед цим їх чекала довга дорога із немовлям на руках: переповнений евакуаційний потяг з Дніпра до Львова, місячний прихисток у польській родині, ночівля на лавочках у Швейцарії та тривожна поїздка Мексикою із дивним водієм. 

Соціальна підтримка біженців в Америці відрізняється  в різних штатах, розповідає Саморокова. 

“В штаті Каліфорнія або Вашингтон дають “кеш” — соцвиплати, “фудстемпи” — картки на покупки в продуктових магазинах та “медикейт” — доступ до медичних послуг. Але в нашому штаті є тільки “фудстемпи”. Отримуємо 650 доларів на місяць на родину. З медичних послуг ми маємо право тільки на послуги “швидкої допомоги”, — розповідає Анастасія. 

На що саме може розраховувати біженцю з України, можна дізнатися в міграційній службі штату проживання — під час реєстрації. 

“Якщо не шикувати, то цих грошей майже вистачає на місяць, — підраховує Анастасія. — Найдорожче — м’ясо, шмат десь 1,5 кг — 40 доларів, шість курячих філе — 25 баксів, яйця 38 штук — 5 доларів. Хліб ще місяць тому був долар, але тепер подорожчав до 1,5”, — розповідає маріупольчанка. 

Якщо в Америці немає зв’язків, прихисток можна знайти у “спонсора”. Їх допомагають знайти некомерційні та релігійні організації. 

Жестові мови в Україні та США

Зараз молоді батьки вимушені починати нове життя з нуля. Анастасія зараз відновлює курси жестової мови для українців, адже жестові мови усіх країн світу — різні.

“До заміжжя я жила у Дніпрі — і там разом з Євгеном Божевським та “Освіторіум” робили курси. В мене було 250 осіб живої аудиторії! Постійно ходили 30-50 осіб. Навчалися і медики, і батьки, і просто люди, яким цікаво пізнавати наш світ. Був маленький 8-річний хлопчик, в якого молодша сестра народилася з порушенням слуху, він хотів вміти з нею спілкуватися”, — розповідає Саморокова. 

Такі курси Анастасія організовувала і в Маріуполі, і в Києві, а тепер в США — в режимі онлайн. Вона вважає, що в українському суспільстві занадто великий бар’єр між людьми, які добре і погано чують. В Америці цей кордон майже стертий.

Кожен другий американець знає жестову мову, каже Анастасія. Першу людину, яка знає жестову мову, вона зустріла на кордоні Мексики з США — до молодят вийшла прикордонниця: “Ви глухі? Вам потрібна допомога?”. Жестові мови всіх країн різні, але Настя знала декілька базових жестів англійською.

Настя часто вживає у своїй речі слово “глухі”, і я перепитую її, чи коректно вживати це слово. 

“Слово “глухий” можуть вживати тільки глухі, а так бажано — “людина з порушенням слуху”, — пояснює дівчина. 

В Україні Анастасія вчилася в школах для дітей без порушень слуху, для дітей з порушенням слуху і для дітей, які повністю втратили слух. 

“В Україні психологічно важко у звичайних школах. Гратися з тобою ніхто не хоче, займатися теж. Ти слабший за інших, бо не встигаєш охопити програму. Зате потім у школі для тих, хто має порушення слуху, ти розумніший за всіх. Бо ти ж був у звичайній школі! З тобою тепер хочуть гратися і вчителі до тебе уважніші”, — сміється Анастасія.

Вона закликає українців бути більш відкритими до людей із порушеннями слуху, оскільки ті часто опиняються поза порядком денним всіх подій. І війна, як надстрашний досвід, стала подвійним випробуванням для людей з порушенням слуху. 

“Насправді глухі не закриті від інших, вони просто соромляться спілкуватися, бо бачать реакцію на свою вимову. Часто люди думають, що якщо ти глухий, то ти якийсь тупий. Це дуже поширений стереотип. І ще — не варто нас жаліти”, — розповідає Саморокова. 

Як розповідає Анастасія, люди з порушенням слуху мислять не словами, а картинками. 

У спілкуванні з людьми з порушеннями слуху варто пам’ятати, що здебільшого вони читають по губах. Тому треба не відвертатися під час спілкування і намагатися більш чітко та повільніше артикулювати. Але читати по губах вміють далеко не всі, пара жестів сприятимуть більш розслабленій комунікації. 

“В Америці зі мною жестами спілкувалися в магазині мобільної техніки, в лікарні, в бургерній. Іноді це базові фрази: “Як справи? Вам допомогти?” — розповідає Саморокова. 

Школа “Голос тиші” руйнує бар’єри між людьми

Дівчина пояснює, що жестова мова — це не дослівний переклад, а на деякі неологізми досі жестів не створено, тому потрібно використовувати дактиль (жестову абетку — прим.).

“У жестовій мові дієслова не змінюються за часом. Ми не говоримо: “Мені було вчора весело на танцях”. Ми кажемо жестами: “Була весело танці на”. З прийменниками особливо часто помилки бувають, куди їх ставити”, — пояснює перекладачка. 

Люди з порушеннями слуху ходять на танці й слухають музику — за допомогою вібрацій, від підлоги та колонок вони відчувають ритм. Саме вібрації від залпів та вибухів і відчували родичі Анастасії в Маріуполі під час війни.

Ми обговорюємо з Анастасією популярний в соцмережах ролик із німецьким сурдоперекладачем, який емоційно переклав Stefania українського гурту Kalush Orchestra.

“Жестами музикальні сурдоперекладачі показують текст, а мімікою інструменти. Так, ми відчуваємо вібрацію барабанів, але не розуміємо, що на тлі — гітара, фортепіано чи скрипка. Обличчям сурдоперекладач показує звук — скрипка “писклява”, якийсь інший інструмент —  “суворий, грубий”, — говорить Саморокова. 

Наразі Анастасія хоче розвинути свої знання саме в царині музичного сурдоперекладача. Вона вже мала досвід перекладу на Atlas Weekend`і, але каже, що ще є куди рости: 

“До України із майстер-класом приїжджала американська перекладачка Ембер Галовей. Вона перекладає реп! Я думала, що знаю про музичний переклад все! Вона дуже крута!”.

Зараз Анастасія разом із чотирма колегами, які мають повну втрату слуху, розвиває школу жестової мови “Голос тиші”, аби зруйнувати бар’єри між людьми. 

“Якщо ви закриєте вуха, а вам будуть казати важливу інформацію, як ви будете себе почувати? Якщо будете народжувати в пологовому будинку, як ви зрозумієте, що каже вам лікар?” — пише вона у своєму Інстаграмі. 

Доєднатися до школи “Голос тиші” можна за посиланням 

Інстаграм Анастасії Саморокової тут

Інстаграм ГО “Звук тиші” @zvuk.tyshi

Головне фото: Анастасія проводить тренінг в Маріуполі. 2019 рік. Джерело: Фейсбук “Звук тиші”

***