"Всіх цікавлять гектари, а не коні". Як виживає найстаріший український конезавод

Що відбувається і яких рішень від влади чекають люди, які присвятили життя граціозним скакунам, «Східний варіант» дізнався у керівника конезаводу Сергія Гладкова.

Історія довжиною у чверть тисячоліття

Датою заснування Деркульського державного кінного заводу вважають 25 жовтня 1767. Починалося все з 73 коней, через 10 років їх було вже 469, через 20 — під 900. Тут вирощували коней для армії та сільського господарства, як возні породи, так і англійську чистокровну верхову породу. Такі скакуни як Завзятий, Гість, Декабрист були відомі в усьому світі.

«Досягнення у нас були непогані, у нас є свій музей. Які коні були! Завзятий — об'їздив всю Європу. Так, це давно було, але ніхто ж не повторив навіть такого!», — розповідає керівник конезаводу.

Також на конезаводі постійно займалися селекційною роботою і вивели українську верхову породу коней.

Тож не дивно, що на території чимало пам'яток архітектури, в тому числі й унікальних: це центральна тренерська стайня, «японський манеж», адмінбудинок. З 2010 року весь комплекс конезаводу офіційно став пам'яткою національного значення. А 2013-го стали філією держпідприємства «Конярство України».

До речі, за підсумками 2020 року фото «японського» манежу перемогло в номінації «Найкраще фото Луганської області» в міжнародному фотоконкурсі «Вікі любить пам'ятки».

Але тільки зараз все це, зітхає керівник конезаводу, правду кажучи, нікому не потрібно.

“А хіба країні потрібні коні?”

Зараз на заводі 150 коней двох порід: чистокровної англійської та української верхової породи. І якщо про минуле, насичене перемогами та звершеннями, можна розповідати довго, то про майбутнє тут намагаються не думати — надто воно туманне. До 2010 року була дотація від держави, після справи йшли гірше з кожним роком.

«Живемо одним днем. Політики державної як такої щодо розведення коней немає. Розвитку ніякого немає, все стоїть на місці. У тому ж Казахстані прийняли державну програму підтримки конярства, воно стало відроджуватися, поголів'я доходить до півмільйона. А ми не знаємо, що нас чекає, перспектив я поки не бачу ніяких. Повинно бути рішення від президента, уряду: потрібні їм коні чи ні?», — пояснює Сергій В'ячеславович. 

Наводить приклад: в Україні залишився лише один іподром в Одесі, де державні кінні заводи можуть тренувати своїх коней. Немає державних спортшкіл, де могли б займатися діти або молодь, залишилися приватні стайні.

Раніше коней продавали й за кордон, зараз зробити це навіть в інші регіони важко. Викликає побоювання і земельна реформа:

«Йде велика приватизація, приватизація земель. Ми висимо в повітрі. Якщо вся земля розпайована, то у нас вона державна. Що буде з цією землею? Іноді до нас звертаються інвестори, але всіх цікавить більше земля, ніж коні».

Люди, на яких все тримається

Конезавод живе, додає Сергій Гладков, багато в чому завдяки співробітникам. Люди тут працюють десятиліттями, є цілі династії. Для Новодеркула це, можна сказати, містотворче підприємство, де працює 50 осіб. Колись їх було 600. Молодь же переважно їде. За кордоном люди, які люблять і вміють доглядати за кіньми та тренувати їх, заробляють в рази більше:

«Це важка праця, робота руками. Для нашої місцевості зарплата непогана, але якщо брати по Україні, та ще й за кордоном ... Молодь ще 2000 року почала виїжджати, масово після 2010, до 50 осіб поїхали. Працюють по всьому світу: Англія, Ірландія, Греція, Австралія, Америка».

Переважно на Деркульському конезаводі зараз працюють жінки, які годують коней, доглядають за ними.

“Пережили кріпосне право і всіх царів…”

Щоб галузь розвивалася, потрібно купувати нових жеребців, розвивати поголів'я, оплачувати роботу жокеїв, перераховує Сергій Гладков:

«Якщо держава не в змозі утримувати, вона повинна якісь варіанти запропонувати приватному бізнесу. Кредит пільговий, інвесторів привести. Будівництво іподромів, брокерські, маклерські контори, відкриття тоталізаторів, щоб можна було проводити кінні перегони. У багатьох країнах це процвітає».

За ці роки, згадує керівник конезаводу, стукали в усі двері. Але допомоги або відповідей поки не отримали:

«Ми зверталися до президента, прем'єра, у 2010 році, у 2015, 2017. У 2017 ми святкували ювілей — 250 років. Провели чудово, намагалися показати, що ми ще “живі”. Так нічого не добилися. Всі тільки обіцяли — депутати, губернатори, хто тільки не обіцяв допомогти. Це як вивести коня: всі подивилися, поплескали, ох, яка краса. А ми її заводимо в денник, її треба нагодувати, напоїти, почистити, полікувати. Раніше якийсь запал був у людей, якісь підсумки ми підводили після змагань. Був стимул. А зараз дивимося тільки на результати наших предків. Конезаводи — це ж була гордість України».

Хоча варіанти, вважає Сергій В'ячеславович, є. Можна використовувати досвід інших країн, де ця галузь розвивається і приносить прибуток. У тій же Англії 47 іподромів, кінні перегони користуються популярністю. Можливо, представники конезаводів могли б об'єднатися і розробити свої пропозиції.

«Сидимо кожен у своєму “колгоспі”. Можна сказати, ми перетворилися на колгоспи. Щось зробили, виростили, подивилися на них і загнали назад до стайні. Українська верхова порода — навіть її не хочуть підтримати. Ми пережили кріпосне право, конезавод, тобто, всіх царів ми пережили, всіх вождів. А тепер уже 30 років ми помалу чахнемо. І чи вистачить нам сил, щоб це пережити?», — резюмує керівник конезаводу.

Фото на обкладинці Андрія Малкова