26 років у маріупольському Драмтеатрі, полон у «днр» та відкриття незалежного театру Донеччини: історія Анатолія Левченка

Заслужений діяч мистецтв України Анатолій Левченко 26 років пропрацював режисером-постановником Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі (Драмтеатру). Спробувавши внести сміливі зміни в його роботу, він зіштовхнувся з протидією та опором, через що у 2020 році з ним не продовжили контракт. У 2019 році Анатолій Левченко заснував у Маріуполі Перший недержавний театр Донеччини «Terra Incognita».

Початок повномасштабного вторгнення росії Анатолій зустрів у Маріуполі разом із дружиною та сином, який має інвалідність. З приходом окупантів чоловіка заарештували — майже 10 місяців він провів у полоні як цивільна особа. Після визволення та повернення на підконтрольні території Анатолій відродив «Terra Incognita», який тепер працює в Києві.

Про те, як Анатолій Левченко розвивав театр у Маріуполі та як працює зараз у Києві, дізнався Східний Варіант

«Бомба в маріупольський театр прилетіла 16 березня 2022 року, але руйнуватися він почав років за 15 до цього»

Анатолій Левченко народився в місті Семипалатник (нині Семей) у Казахстані — регіоні, який за радянських часів був відомий через розташування поруч одного з найбільших ядерних полігонів СРСР. Після школи він пройшов строкову службу на Північному флоті Радянської армії. А далі вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого на спеціальність «Режисура».

Анатолій розповідає: коли дізнався, що його зарахували, то був дуже здивований. Тоді професія режисера була достатньо популярна — на 5 місць в університеті претендувало 200 вступників. І хоч уже на той час актори та режисери не славилися великими заробітками, сфера театрального мистецтва захопила чоловіка і він зрозумів, що саме це покликання його життя.

«Мама в мене доктор філософії. З дитинства я завжди читав книжки, усе, що було пов’язано з творчістю, мене захоплювало й надихало. У дитинстві я мав свій ляльковий театр вдома — зробив його в чуланчику і ставив вистави. А під час служби в армії, у Мурманську, я познайомився з моїм другом, який уже був керівником театру, і він запросив мене навчатися до них в інститут. Так я і вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва, який зараз є Київським національним університетом театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого. Документи прийшов подавати прям у військово-морській формі», — ділиться спогадами Анатолій Левченко.

Після інституту Анатолій шукав місце, де почати творчу роботу. Зізнається: самостійно обдзвонював театри й дізнавався, чи потрібно щось поставити або із чимось допомогти. Вільна вакансія режисера-постановника виявилася в академічному драматичному театрі міста Маріуполя.

«Маріуполь — це море. Маріуполь — це абрикоси. Це свіжа риба. Я приїхав, усе це побачив і мені це сподобалося. А театр у Маріуполі у 1990-ті, як і всі провінційні, і столичні театри, був на грані розпаду. Бо радянська влада закінчилася і не було зрозуміло, що починалося. Це був важкий період. На початку 2000-х керівництво довірилось мені й  у нас почалась західна екзистенційна драматургія, філософська навіть. Але глядач виявився неготовим до такого. Глядач хотів комедію, руську драму, ще й театр тоді мав статус російського. І тому я кажу таку неприємну й сумну річ, що бомба в маріупольський театр прилетіла 16 березня 2022 року, але руйнуватися він почав років за 15 до цього».

Анатолій Левченко пояснює: місцева та регіональна влада не цікавилася розвитком театру, акторська трупа не поповнювалася, жанрова палітра не розвивалася. У 2014 році, після початку російської збройної агресії, частина акторів та співробітників виїхали до вже окупованого на той момент Криму та росії. Наступні 3 роки стали чи не найбільш важкими в історії маріупольського Драмтеатру.

«Брали акторів буквально з вулиці, аматорів, вчили їх на ходу. Нам конче треба було рятувати наш репертуар. І тому, коли зараз мені кажуть: «Треба поставити за три дні виставу чи щось змінити в ній», я кажу: «Без проблем взагалі». Тому що в Маріуполі за 7 місяців я відновив 35 вистав. Коли я виграв конкурс на головного режисера, мені здавалося, що я щось зміню. Але не вийшло, бо люди не готові були мінятися. Однак ми мали успіхи: були на фестивалях, я розпочав українізацію театру, що давалося важко через позицію деяких акторів», — розповідає режисер.

Бажаючи змін, але не маючи змоги реалізувати їх у Драматичному театрі, у 2019 році Анатолій Левченко зважився на сміливий крок — заснувати перший недержавний театр Донецької області. Його назвали «Terra Incognita».

«Мені подобається фраза Леся Курбаса: «Театр як парламент і храм водночас». І для душі, і для розуму він щось означає. Чому «Terra Incognita»? Я хотів сказати цим, що людина для нас невідома, незнанна. Ми не знаємо людину. За 2 тисячі років стільки всього вивчили, але в пізнанні людини не просунулися ні на сантиметр. Це задача мистецтва. І в цьому розумінні людина — тerra, і сам наш театр — тerra. Хто він такий? Для чого? Для кого? У нас є гарний слоган «Свій театр для своїх», який, можливо, дає відповідь на ці питання. Але насправді це дозволяє нам на слова «Нам не сподобалася ваша вистава» відповісти «Ви просто не наш»», — жартує Анатолій Левченко.

У маріупольському Драматичному театрі Анатолій продовжував працювати до 2020 року, допоки з ним відмовилися продовжити контракт. Відтоді він сконцентрував увагу на розвитку незалежного театру.

«Ми були першим театром у Маріуполі, репертуар якого був на 99 % українською мовою»

Заснування незалежного театру дозволило режисеру експериментувати та показувати вистави, яких раніше не було на маріупольських сценах. Спершу вистави показували на сцені Лялькового театру, а далі перемістилися в більше приміщення в центрі міста неподалік площі Свободи.

Це був перший театр Маріуполя, репертуар якого на 99 % був україномовним. За перші 3 місяці існування «Terra Incognita» показав вистави «Голос тихої безодні» Неди Нежданої, «Селфі зі склерозом» Олександра Володарського, «Сватання in Gon4arivці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Твори Йосипа Бродського», «Палата № 6» Антона Чехова, «НІЧ проти РІЗДВА» (реп-мюзикл за твором Миколи Гоголя), «Дорослі ігри завзятих дівчат за п’єсою драматургині Наталі Уварової, «DELETE» за п’єсою нобелівського лауреата Харольда Пінтера.

Далі в репертуарі зʼявилися премʼєри — «Доктор Лектор» за п’єсою Кая Хензеля «Кламмова война», та «Янголи — теж Люди» за п’єсою сучасної драматургині Світлани Конощук.

«Ми взяли в оренду для вистав приміщення, у якому раніше був кондитерський цех. Усе зробили своїми руками і 1 жовтня відкрили театр із чорним бархатом, чорним лінолеумом, кріслами для глядачів. Багато нам дарували. У нас у гримерних було 10 диванів. То нам подарували і сказали: «Ми хочемо, щоб ваші актори відпочивали». Інша родина подарувала нам набір зі 100 тарілок та 100 столових приборів — виделок, ножів, ложок, рюмок, фужерів. У них було весілля, як виявилося, це їм подарували, а вони вирішили поділитися з нами», — пригадує Анатолій Левченко.

Театр «Terra Incognita» встиг відпрацювати в Маріуполі тільки один сезон у 2021 році. Премʼєра останньою відрепетируваної вистави «Світло в кінці тунелю» мала відбутися 25 лютого 2022 року. Зіграти її вже не змогли.

«Пізніше, коли я вже повернувся з увʼязнення «днр», я зайшов до жінки з агенції, яка займалася продажем квитків. І вона мені сказала: «А у вас же тут гроші лежать за цю виставу. Як вас любили глядачі… Ніхто не звертався, щоби повернути квиток». Я відповів, що 200 гривень не сильно б змінили ситуацію людей, які втратили рідних та домівки. Але розумів, що, напевно, частини тих людей, які придбали квитки, уже просто не було в живих».

«Одного дня я нарахував 120 прильотів тільки біля нашого будинку»

Повномасштабне вторгнення розпочалося для Анатолія Левченка з нерозуміння, що робити й що буде далі. На початку березня місто залишилося без світла, тепла, води, мобільного звʼязку. Евакуації населення не було. Люди масово робили запаси їжі. Місцеві магазини підняли ціну хліба в десятки разів. А коли вони зачинилися, то мешканці почали їх зламувати, щоб добути бодай якісь припаси.

«Мародерство — це коли, наприклад, у нашому підʼїзді дві пʼяниці забирали собі телефони, бойлери, телевізори. Тобто те, що було геть не потрібно під час війни. А коли люди голодні, у них діти, то вони зламували магазини, щоб вижити. Супермаркет, який був поруч із нами, зламали за допомогою трактора».

Артем, син Анатолія, має невербальний розлад аутичного спектра та інвалідність І групи. За ним потрібен щохвилинний догляд. Під час боїв у місті він важко реагував на все, що відбувається, нервував та гучно кричав. Ті страви та їжа, які для хлопця були щоденним ритуалом, зникли. Не стало і його звичайних розваг — гаджетів чи телевізора — що давало йому відчуття безпеки. Через гучні звуки обстрілів Артем кричав. А потім лягав на ліжко й довго мовчав. Батьки боялися, що він не перенесе ці випробування.

Через відсутність опалення та морозний березень у квартирах температура опускалася до -3. Батьки вкривали Артема чотирма ковдрами, щоб зігріти.

«Сніг збирали й топили, щоби була якась вода. Та що дивувало, що навіть у таких обставинах люди робили вчинки. Памʼятаю, 8 березня, Міжнародний жіночий день. Стоїмо у дворі, аж тут бачимо, йдуть чоловіки з квітами, які знайшли на Центральному ринку, і роздають жінкам, вітають. А в них — сльози на очах і усмішка вперше за довгий час. Памʼятаю чоловіка, дядя Міша його звали, то він розвозив нам воду із Центрального водоканалу. Та одного дня ми вийшли, бачимо: його машина вся розстріляна, а на водійському сидінні кров. Що з ним сталося — не знаємо. Залишки води ми тоді набрали і віднесли дітям», — пригадує Анатолій Левченко.

2 квітня померла теща Анатолія — мати його дружини. Їй було 92 роки. Її поховали у дворі.

«Як тільки опустили її в землю, то із сусіднього кварталу пішли гради. Я тоді сказав: «Валентино Сергіївно, вони вас відспівали»».

Як бойові дії відійшли від району, де проживали Левченки, родина почала думати, як виїжджати з розбитого та позбавленого життя міста. Анатолій домовився з водієм, знайшов бензин, заплатив шалені кошти. Виїзд запланували на 22 квітня. Але 20-го в їхню оселю прийшли бойовики так званої «днр».

«Сказали: «Ми з міністерства госбезопасности днр. Пройдемте». І пройшовся я аж до Донецька, до славетної катівні «Ізоляція». Пришили мені одну статтю за конституцією «днр» — «розжигание ненависти национальной, рассовой, религиозной». Тут логіка в них стандартна: якщо за Україну, значить проти росії, а значить «розжигання». Потім мене перевели до так званої «великої ями». Це така велика сталінська будівля на декілька тисяч людей. І там я вже сидів до осені 2022 року. До того часу на мене повісили ще дві статті «Підстрикання до тероризму» і «Одобрение екстремизма». Це базуючись на моїх висказуваннях у соціальних мережах, назві вистав, а в мене була вистава «Слава героям»», — пригадує Анатолій Левченко.

За «законами днр» Анатолію загрожувало увʼязнення на понад 20 років або найвища міра покарання — смертна кара. Та восени 2022 року відбувся так званий референдум доєднання окупованих територій України до росії. Відповідно, закони в Донецьку змінилися на російські. Смертна кара скасувалася.

Стаття «розжигание ненависти», яку приписували Анатолію, у росії була некримінальна. Тож її закрили. А дві другі статті порушили 14 та 16 жовтня «за законами днр», хоча із 4 жовтня «днр» в окупантів уже вважалася частиною росії. Це був важливий момент. Через помилку слідчого Анатолія тримали до весни 2023 року й думали, що з ним робити. Аж у день народження Тараса Шевченка, 9 березня, відпустили, але із забороною на виїзд.

«Тричі я їздив до Донецька, щоби показатися. Аж у червні мені кажуть, що це наша остання зустріч. Виявилося, що вони не можуть тримати з «підпискою про невиїзд» більше, ніж 3 місяці. Справу не закрили, але я міг виїхати, що мені моя слідча й порекомендувала зробити. Коли я вже йшов від неї, вона сказала: «До побачення, Анатолію Миколайовичу. Сподіваюся, що ми більше ніколи не побачимося». А я відповів: «Не можу вам цього обіцяти»».

Завдяки допомозі друзів та знайомих Анатолій зміг зібрати кошти та вирушити в довгу дорогу через росію на підконтрольну Україну. Маршрут зайняв майже 2 тижні. Російсько-український кордон родина перейшла пішки через гуманітарний коридор «Колотилівка — Покровка», який тоді ще функціонував.

Перший рік Левченки прожили в Кропивницькому, а Анатолій навіть пропрацював у Ляльковому театрі. Однак співпраця, зізнається, не налагодилася. Він прийняв рішення їхати до Києва та відновлювати «Terra Incognita».

Київський етап маріупольського театру

Роботу театру Анатолій Левченко вирішив відновити з тієї ж точки, на якій зупинився в Маріуполі. А саме — виставі «Чи бачите ви світло в кінці тунелю» української авторки-драматургині Неди Неждани. Замість премʼєри 25 лютого 2022 року, її показали 7 квітня 2024, уже в Києві. Із цього почалося відродження «Terra Incognita».

Другою виставою стала «Пост-пісня». Це авторська інтерпретація твору «Лісова пісня» Лесі Українки.

У грудні 2024 року театр представив моновиставу «Зовнішньо переміщена особа», створену за п’єсою німецького драматурга Кая Ґензеля «Кламмова війна». Постановку реалізували за підтримки Гете-Інституту. Єдину роль у виставі виконав заслужений артист України Анатолій Шевченко, якого Анатолій Левченко називає одним із символів маріупольської театральної сцени.

Зараз «Terra Incognita» — єдиний професійний театр митців-біженців у Європі. Його наповнюють актори та акторки різних років та регіонів. Але всіх єднає дещо спільне — через мистецтво показати біль переселенців та руйнівну війну.

Надія Борисова — акторка «Terra Incognita» та переселенка з Маріуполя. До театру вона приєдналася вже в Києві, хоча, як зізнається, з Анатолієм Миколайовичем була знайома задовго до цього. Вона грає ролі Мавки в «Пост-пісні», танцює у виставі «Уяви, що ти Бог», а також у моновиставах.

«Для мене «Terra Incognita» — це дім. Це місце, куди я завжди можу прийти і звернутися. Я завжди буду відчувати себе тут, як вдома», — каже Надія.

Вікторія Носуля також акторка «Terra Incognita» та переселенка із Сіверськодонецька. Вона грає ролі Килини з «Пост-пісні», танцює у виставі «Уяви, що ти Бог», Зою в «Майдан Інферно».

«Я навчалася разом з дівчатами та хлопцями, які вже грали в «Terra Incognita». А через деякий час доєдналася сама. Моя перша роль — Килини з «Пост-пісні». Для мене театр — це розвиток і душа. Це місце, куди ти приходиш і розвиваєшся», — ділиться Вікторія.

Нещодавно «Terra Incognita» закрили свій другий театральний сезон. Однак відпочивати не збираються. Надалі — підготовка до нових вистав та до нового сезону в українській столиці.

***

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини