"Навіть і 10% реальності неможливо передати фотографією": схід України очима юного фотожурналіста
Георгій Іванченко — 22-річний фотограф. Починаючи з повномасштабного вторгнення він почав активно займатися фотожурналістикою та документувати російські злочини на прифронтових територіях. Його фотороботи з’являлися на стрічці у Зеленського, газет “The Washington Post” та “The New York Times”.
З початку повномасштабної війни майже весь час Георгій перебуває в містах, що поруч з лінією фронту. Про свою роботу на Донеччині він розповів Східному Варіанту.
"Почав фотографувати у 15 років"
Георгій називає себе Джорджем. Навчався за спеціальністю “журналістика”, але не закінчив університет. Каже, що у фотографії йде методом спроб й помилок. А відповідаючи на питання “Чому подобається це робити?” розповідає:
“Бо це дуже цікаво. Мені подобається робити не просто фотографію, яка несе з собою чисту інформацію, а яка помножена на мій власний досвід, на власне світобачення. Така фотографія створює щось більше, ніж просто документування”.
Георгій намагається показувати світові й Україні цю війну в сенсовому світлі, більше розкривати особисті історії людей.
“Я намагаюся якось так фотографувати, щоб на це хотілося дивитися, попри весь жах, який може відбуватися там на тому самому кадрі. Щоб це було важко, але люди могли на це дивитися, вдивлятися, розуміти”, — ділиться Джордж.
Фотографувати Георгій почав у 15 років, коли переїхав від батьків. А далі займався стріт фотографією в Вінниці:
“Я не знаю, мені просто подобалося це робити. Не було там, що фотографувати, але я хотів знайти в містах щось прекрасне. Просто зі мною була камера, і часто фотографував те, що відбувається. Фотографував вночі, намагався знайти щось просто на вулиці”.
Георгій каже, що саме тоді зрозумів, що ця справа є сенсом життя, тим напрямком, яким він хотів би рухатись.
Повномасштабна війна та документування російських злочинів
А потім переїзд до Львова, стріт фотографія та повномасштабне вторгнення:
“На початку великої війни я почав волонтерити на залізничному вокзалі, саме тоді став фотографувати щось важливе. Це було набагато відповідальніше і цікавіше”, — ділиться Джордж.
Розповідаючи про початок повномасштабного вторгнення, каже, що першим, що зробив — почав заряджати всю техніку, всю електроніку. І відтоді його камера протягом кількох місяців була завжди поруч:
“Тому, що ти розумієш, що все, що ти фотографуєш, воно вписується в контекст війни. Тобто все це важливо, все це документалістика”.
У Львові на залізничному вокзалі Джордж познайомився з іноземним журналістом, який збирався їхати в Київ. Він і запропонував хлопцю поїхати разом з ним до столиці й попрацювати фотографом. Георгій задумався, а на наступний день зібрав речі та поїхав:
“Потім, коли звільнили Київщину, поїхав в Бородянку, оскільки я тут народився, знав, все тут. Десь три дні походив. Знайшов бронежилет у знайомих. Ні акредитації, нічого. Поїхав туди з волонтером, щоб фотографувати”.
Згодом Георгій почав працювати з білоруським журналістом. Разом вони поїхали на Чернігівщину, далі — до Харкова. Намагалися все фіксувати та документувати. Потім - Миколаївщина. Працював разом з Центром стратегічних комунікацій.
“У Миколаєві було жорстко, прилітало кожного дня. О п'ятій ранку настільки багато прилітало, що я вже не звертав увагу”, — розповідає Іванченко.
Приблизно в той період фотографії Георгія почали з'являтися на офіційних сторінках Зеленського та топових західних медіа, як “The Washington Post”, “The New York Times” і тощо.
“Фотографії розповсюджувалися більше на європейського глядача. Ті фотографії, що були дуже популярними, їх розтаскували з умовного інстаграму, наприклад, якісь українські локальні медіа. У Зеленського (фотографії — ред.) з'являлися”, — розповідає Георгій.
Донеччина очима фотографа
Того ж літа (2022 року) Джордж вперше поїхав на Донеччину в Слов'янськ до Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова.
“Тоді там ще була лінія фронту. Ми заїжджали в Слов'янськ під трек Кетті Перрі, який по радіо грав. Це було дуже дивно, бо ти їдеш на Донеччину й уявляєш, як помираєш різними способами. Бо підсвідомо страшно, ти не знаєш, що там і як”, — розповідає Георгій.
Близько півтора тижня Георгій разом з колегою жили з хлопцями зі шпиталю, документували та фотографували побут.
Той період асоціюється в Георгія також із містом Часів Яр, куди вони приїжджали документувати російські злочини:
“Це був прильот в п'ятиповерховий будинок, там загинуло близько 50 людей”, — ділиться фотограф.
Вдруге на Донеччину
У 20-х числах грудня Джордж знову вирішив поїхати на схід України, в цей раз разом з волонтерами. Каже, що не сиділося на місці, хотілося працювати.
Краматорськ, Слов'янськ, Лиман, Костянтинівка, Торецьк, Часів Яр, Бахмут — об’їхав всі ці міста.
“Вперше, коли я потрапив до Бахмута, був здивований, бо порівнюючи з іншими містами, там не було тиші взагалі. Там була постійна канонада без антрактів. І це у моєму розумінні був якийсь інший рівень війни”, — ділиться Іванченко.
Після Бахмута поїхав в Краматорськ, там прожив тиждень разом з другом військовослужбовцем на псевдо Арті.
“І потім в якийсь день я зрозумів, що вже не можу сидіти на одному місті. Кажу Арті: “Закинеш мене в Бахмут?”. Він відповідає: “ти що йолоп?”. Ну, він мене і підкинув до волонтерського пункту в місті. І там я вже почав жити з волонтерами. Спочатку на одному місці, потім на іншому, що ближче до річки Бахмутівка. Це на той момент було за півтора кілометра від окупантів”, — згадує Джордж.
“Зима, сирість, холод, запах горілого металу, бетону”, — такі асоціації у Георгія до поїздки в Бахмут.
Про те, як відчував себе там, каже, що було страшно, пусто всередині, але були люди, які тепло його зустріли. Крім цього там, за словами Георгія, життя відчувалося максимально сюрреалістичним:
“Ти його (життя — ред.) не можеш зрозуміти, але ти можеш його бачити й можеш його під себе адаптувати. Наприклад, як реагувати в яких ситуаціях, це про сприйняття”
Потім почав приєднуватися не тільки до волонтерів, а й до медиків, які приїжджали, до журналістів, пожежників і т.д.
Дивлячись на світлини з Бахмута зараз Георгій каже, що згадує багато моментів з людьми або ситуаціями. Називає це “хвилею спогадів та відчуттів”.
“Оце мені й подобається, це переростає вже в документальну рефлексивну фотографію, що ти можеш відчувати те, що було там. Але зараз для мене це досить болюча тема, тому що від Бахмута майже нічого не залишилося”, — підсумовує Георгій.
Фотографіями по сходу України
Однією з найважливіших фотографій для Георгія з Донеччини стала фотокартка дівчинки Мілани, з якою вони провели багато часу в одному з підвалів Бахмута.
Разом з волонтером Дмитром Джордж приїхав в один з підвалів Бахмута, щоб поліпити з пластиліну з 6 дітьми, що залишалися там.
“Всього там було близько 20 людей. Ну, то ми й почали ліпити з модульного пластиліну з дітьми, пити чай, грати в шахи. Якось максимально по-домашньому себе відчував в теплому світлому підвалі, коли назовні насправді царює холод і смерть”, — ділиться фотограф.
“Ця дівчинка, Мілана, їй 11 років, здається. ЇЇ батьки десь на Луганщині, а вона якимось чином опинилася в Бахмуті. Ми й Різдво разом провели. Час від часу, коли ми виїжджали працювати в інші місця у Бахмуті, то ми там раз у 2-3 дні, обов’язково заїжджали навідатися, запитати, як справи у людей, просто навіть пообійматися”, — розповідає Джордж.
Коли Георгій поїхав з Бахмута десь в січні, його друг волонтер Дмитро розказав про прильот в ту будівлю, де жили люди, до яких вони часто навідувалися. За словами Іванченко підвал не зачепило, а на наступний день кілька дорослих з усіма дітьми зникли.
У лютому німецька колега повідомила Джорджу, що ім’я Мілани в списку дітей, вивезених до росії. А у квітні Георгій побачив відео, де російський пропагандист розповідав історію “о веліком соєдінєніі сім'ї”, де була Мілана і її мама.
“Вона розказувала про те, які українські військові жахливі й хотіли її забрати, вивезти насильно, і які “дяді вагнера” хороші… Тоді я дуже сильно впав в таке нерозуміння, бо ця дівчинка, вона прекрасно знала і знає вірші Лесі Українки на пам'ять, вона дуже розумна на свій вік. Я не знаю, чи це вона сама казала, чи це її змусили. Важко дізнатися, як воно є насправді... ” — ділиться Георгій.
Говорячи про Донеччину, Джордж згадує, як він святкував Новий рік разом з ДСНСниками.
“Річ у тім, що я жив з ними. І коли ти довго живеш з людьми, з ними розділяєш побут, щось там робиш, то вони звикають до тебе, вони починають до тебе ставитися як до друга, і це прекрасно”, — ділиться Георгій.
Говорячи про важливі для нього фотографії, Георгій згадав про дитячий блокпост з Вовчиком, який у 17 км від Соледара дарував листівки, які самі ж і малював.
Для Георгія найболючішими моментами на Донеччині були госпіталі та стабілізаційні пункти. Там він бачив багато поранених, контужених українських військових:
“Завжди коли я мав справу з медичними закладами, з такими ситуаціями, де людина або на лезі життя і смерті, або вже мертва, то в мене виникав великий хаос в голові, бо це неможливо розставити по поличках, як би того хотілося. В такі моменти я не знаю як себе почувати. Особливо боляче, коли не вистачає буквально кількох хвилин, щоб врятувати життя людини”, — ділиться Георгій.
“Це дає мені ресурс продовжувати працювати”
Коли Джордж востаннє повертався до Львова чи Києва, відчував перетин двох світів — світу цивільного життя та світу прифронтового. В такі моменти, за словами Георгія, він часто дивився на фотографії з дітьми з Бахмута та згадував те минуле, в яке хотілося повернутися, щоб з ними побачитися.
“Коли я тут у відносно безпечному місті, я вважаю свою роботу важливою. Коли я там, я це трохи знецінюю, тому що я знаю, що починаючи від волонтерів і закінчуючи військовими, вони роблять в рази більше корисного для перемоги, для захисту життя, а я — це тіп з камерою, який щось фотографує. На жаль, навіть і 10% тієї реальності, що там, неможливо передати фотографією тим людям, які цього не бачили, і це проблема”, — розповідає Іванченко.
Війна для Георгія — це каталізатор абсолютно всіх процесів, починаючи з дорослішання дітей та закінчуючи взаємовідносинами між людьми, на війні це все пришвидшуються:
“Квітково-букетного періоду немає, там ви одразу як рідні спілкуєтесь. Мені подобається, що там є люди, які не так залежать від якогось матеріального статусу, більше від морального. Війна справді змінює людей, вони починають по-іншому розставляти пріоритети й дивитися на світ. Мені це дуже імпонує. Я не як фотограф, а як людина, там почуваю себе краще. Це і дає мені ресурс продовжувати працювати”.
“Ті люди, які в мене на дорозі зустрічалися там, на Донеччині, завжди були готові допомогти, виділити мені койку місце, приготувати якийсь обід, дати їжу і т.д. Там я зустрічав людей, які просто не хочуть відмовлятися від своєї землі, від свого будинку від своїх спогадів. Вони там виросли, там жили, тому їм там і подобається… Коли я тут, у більш менш безпечному місті, в мене є бажання повернутися назад, тому що там я роблю щось більш важливе”, — підсумовує Георгій.
Більше світлин Георгія ви можете побачити на особистій сторінці Георгія в Instagram.
Авторка: Ксенія Грицевич
***