Історія
«Проти автомата слова — дуже слабкий аргумент»: історія волонтерки з Луганщини
Весна 2014 року стала для Наталі Каткової точкою, після якої життя зазнало кардинальних змін. Її рідна Луганщина однією з перших відчула на собі наслідки російської агресії, а згодом бойові дії наблизилися й до її міста.
За десять років Наталя пройшла шлях від волонтерської допомоги на блокпостах до власного благодійного фонду. Про українську гімназію в Луганську, спроби протистояти пропаганді, вимушений виїзд та допомогу захисникам вона розповіла Східному Варіанту.
Фундамент ідентичності: українська гімназія в Луганську
Наталя Каткова народилася в невеликому місті Голубівка (до перейменування — Кіровськ). У 1991 році, після закінчення дев'ятого класу, вона вступила до гімназії у Луганську — першого в області навчального закладу, де викладання велося повністю українською мовою.
«Щоб потрапити туди, потрібно було скласти іспити, адже учнів відбирали з усієї області. З нашого класу було багато охочих, але коли дізналися, що навчання повністю українською, залишилася я одна», — каже Наталя.
Саме там, каже вона, сформувалися її українська ідентичність та світогляд. Гімназію підтримувала діаспора з Канади: учні отримували сучасні підручники, їздили на екскурсії Україною та брали участь у програмах обміну з Німеччиною.
Після гімназії Наталя здобула фах учительки української мови в Луганському педінституті, але педагогічна кар'єра її не привабила. Повернувшись у рідне місто, працювала на виробництві, освоїла бухгалтерію, здобула економічну освіту. Справжнє покликання знайшла в українській компанії екопродуктів Choice — там можна було поєднати фахові знання з роботою з людьми. Життя йшло своїм звичним шляхом, поки восени 2013 року країна не увійшла в період великих змін.
Прозріння та глуха стіна
Події Революції Гідності Наталя згадує як час, коли місто жило в полоні викривленої реальності: телеканали та медіа подавали власну версію подій, а охочих підтримати Антимайдан організовано везли автобусами до Києва.
Брат Наталі вирішив поїхати подивитися на власні очі. Повернувся з іншими враженнями.
«Розповідав, як людей вишиковували колонами, а попереду несли таблички з назвами міст — розвернуті до колони, щоб ніхто не загубився. Поспілкувавшись з учасниками Майдану, він зрозумів, що насправді відбувається в Києві», — розповідає Наталя.
Разом намагалися говорити про це із сусідами та знайомими — натикалися на глуху стіну. «У відповідь чули: "Янукович захищає Донбас. Він наш, він за нас стоятиме"».
Після окупації Криму навесні 2014-го ситуація почала стрімко змінюватися. У місті з'явилися російські військові. Біля виконкому почали знімати українські прапори. Наталя разом із мамою підійшли до активіста, який керував цим процесом.
«Ми запитали, навіщо чіпати український прапор. Він відповів: "Міняємо на прапор нашої республіки". Ми казали, що поруч є вільні флагштоки й новий прапор можна повісити там, але нас уже ніхто не слухав», — згадує вона.
Паралельно працювала пропаганда. Збирали мітинги за економічну незалежність — на тлі закритих шахт, порізаних на метал, нелегальних копанок і безробіття обіцянки «жити, як у Москві» падали на родючий ґрунт.
Брат намагався ходити на ці зібрання й відкривати людям очі. Наталя його зупинила: «Проти автомата слова — дуже слабкий аргумент».
Пекельне літо 2014-го
До літа 2014-го війна впритул наблизилася до міста. Уздовж траси «Бахмутка» тривали запеклі бої.
«Я бачила наших добровольців — у шльопанцях, кедах, спортивних штанах, зі звичайними мисливськими рушницями, а відповідати ворогу було нічим — він бив з артилерії та "Градів". Та й ще спека стояла страшенна», — згадує Наталя.
Саме тоді вона вперше почала допомагати військовим. Разом із місцевими підприємцями возили на блокпости їжу та заморожену воду — у тих степах не було жодної водойми, температура сягала +50.
Восени ситуація стала критичною. Після підриву мостів у регіон зайшла велика кількість техніки, обстріли посилилися. 4 листопада снаряди впали на вулицю Наталі — зруйнували школу, загинув сусід.
«За кілька секунд до кожного вибуху зникав зв'язок, а потім на місці вже стояли люди з готовим поясненням: це Україна обстрілює. Коли я заперечувала — мені казали, що снаряд «змінив траєкторію», — розповідає жінка.
Місто залишилося без світла, води та в економічній блокаді. Після кількох походів по воду до старих колодязів родина вирішила виїжджати.
Через соцмережі Наталя знайшла волонтерів «Станції Харків». 14 листопада 2014 року вона разом із мамою, братом і 14-річним сином залишила місто. Найбільше полегшення відчула біля Дебальцевого — коли побачила український прапор.
У Харкові волонтери «Станції Харків» допомогли родині з тимчасовим житлом та адаптацією. Наталя повернулася до роботи, виховувала сина й підтримувала зв'язок з організацією. Поступово почала передавати ліки знайомим в окупації, приєдналася до роботи з переселенцями. Сама це волонтерством не називала — казала, що просто не може інакше.
«Мені здавалося, що це просто небайдужість. Якщо можеш допомогти — допомагаєш», — згадує Наталя.
2022 рік: від допомоги сусідам до підтримки військових
24 лютого 2022 року звуки вибухів родина Каткових розпізнала миттєво. Після досвіду 2014-го вони одразу зрозуміли, що відбувається.
У харківській багатоповерхівці залишалися літні люди та сім'ї з дітьми. Наталя разом із рідними та волонтерами «Станції Харків» отримувала гуманітарну допомогу, фасувала й розносила по квартирах. Паралельно Марина Воронцова — та сама, що зустрічала Наталю на вокзалі у 2014-му, — повідомила, що захисникам на окружній бракує гарячої їжі. Відтоді жінки почали готувати для військових.
Та саме тоді стався випадок, який змусив переглянути цивільний напрямок. До квартири Наталі прийшли поліціянти з бійцями ТРО — хтось із мешканців будинку поскаржився, що волонтерка під виглядом гуманітарки збирає персональні дані.
«Дані паспорта справді були потрібні для звітності, але оригіналів я ніколи не вимагала — люди просто диктували», — пояснює Наталя.
Перевірка не виявила порушень. Але те, що скарга надійшла від людини, яка сама отримувала допомогу, Наталю вразило. Відтоді допомога військовим стали для команди головним напрямком роботи, хоча згодом вони все одно поверталися до цивільних, вже на деокупованих територіях.
«Без сумніву»: марафон підтримки ЗСУ
Наприкінці 2022 року Наталя разом з однодумцями офіційно зареєструвала Благодійний фонд «Без сумніву». На початку повномасштабного вторгнення знайомі, які виїхали за кордон, збирали одяг, взуття, їжу — передавали через перевізників, а Наталя з командою розподіляла серед тих, хто залишився в Харкові.
З часом запити змінилися. Військові надсилали списки — і команда везла все: їжу, шкарпетки, печиво, «Матриці», FPV-дрони, автівки. Шукали гроші через збори, знаходили техніку через мережу знайомих.
«Шукали матраци для стабпунктів — в Олексієво-Дружківці бійцям дали приміщення в будинку культури, але воно було порожнє: ні ліжок, ні матраців. Завантажили автівку вщерть і повезли в мороз мінус 20. Хлопці на блокпосту сміялися: "Дівчата, оце ви утеплились"», — згадує Наталя.
Один із найяскравіших епізодів — порятунок єдиного броньованого «Хаммера» одного з підрозділів. Машина стояла не на ходу: лисі колеса, немає свічок і шарових. Потрібні деталі знайшли через українців в Америці та Арабських Еміратах.
«Комбат був у шоці. Ми повернули їм можливість рухатися», — всміхається жінка.
Саме на війні Наталя зустріла своє кохання — у лютому 2023-го познайомилася з військовим, який згодом став її чоловіком.
Сьогодні фонд супроводжує кілька постійних підрозділів — їздить за ними всюди: Куп'янськ, Костянтинівка, де б не точилися бої. Серед них були й «Гострі Картузи». Марина Воронцова, засновниця ГО, згодом стала частиною цього підрозділу. У листопаді 2025 року вона загинула під Покровськом.
Фонд допомагав і цивільним на деокупованих територіях. Після звільнення частини Харківщини один з бійців попросив волонтерів з’їздити до Канцедалівки — маленького селища, яке ледь знайшли на картах. Там жила родина, яку він знав. Після звільнення селище було майже знищене. Наталя згадує, як люди виходили назустріч розгублені й виснажені.
«Люди були у відчаї, просили звичайного хліба. Дідусь підходить і тихо питає: "А ви чиї?". Він просто не розумів, як поводитися…»
Після тих поїздок Наталя дивиться на Харків інакше.
«Тут у нас все чудово як порівнювати з тим, що ми там бачили», — зазначає вона.
Сьогодні Наталя працює в муніципальній аптеці при харківській лікарні швидкої допомоги, а увесь вільний час віддає фонду «Без сумніву». Каже, що без підтримки родини нічого б цього не було — і що інакше не вміє.
Підтримати БФ “Без сумніву” можна за посиланням.
***
Гах Ольга
